1.

Коли я був у підлітковому віці, мій батько, політв’язень, кілька разів згадував Олега Штуля-Ждановича. Це ім′я та прізвище було для нього певним символом і цим він завжди хотів сказати, мовляв, є ще надія на українське відродження навіть тоді, коли цій надії начебто нізвідки взятися.

Я майже нічого не знав про Олега Штуля-Ждановича, окрім кількох загальних речень. Але те, що має відбутися - відбудеться. У грудні 2016 році мав кілька літературних зустрічей у Парижі. Ще у перший день мого першого перебування у мистецькому серці світу приятелька познайомила з чоловіком із дещо сумовитим, але пронизливим поглядом. Так я зустрівся із Данилом Штулем - єдиним сином Олега Штуля (із псевдонімом «Жданович»), про якого часто згадував мій батько. Так син познайомився із сином. Коло замкнулося.

2.

Є чимало людей, що всією душею приймають юнацькі ідеали. Але потім нелегкі обставини життя, рутина буднів (факторів, які допомагають зреченню, є чимало) сприяють повільному переродженню людини. Не обов’язково зрікатися під загрозою тортур. Життя є найбільшим коректором наших ідеалів і поривань молодості. Якщо уважно прослідкувати хоча би за сотнею різних людських доль, від молодості до старості, то кожен зможе легко переконатися, як багато людей фактично відреклися від своїх молодечих ідеалів. Лише окремі живуть ідеалістичними почуваннями до кінця своїх днів, особливо коли ці переконання не приносять ні особливого достатку, а часто є небезпечними, принаймні пов’язані з різними психічними перевитратами.

Ще наприкінці 20-х років ХХ століття зародилося нове покоління українців, зокрема тих, що мали задатки харизматичного лідера. Їх було не так багато, але вони були притягальним світлом. Серед них і Олег Данилович Штуль-Жданович (1917-1977 рр).(Друга частина прізвища є його псевдонімом).

По-філософськи ставився до матеріальних злигоднів, побутового комфорту (у який відкрито чи потайки закохана переважна більшість людей), перевтоми, вже не кажучи про відзнаки і почесті. Щось від світського схимника було в Олегові Штулеві.

Ольга Кузьмович, племінниця Євгена Коновальця, влучно зіставляє героя нашого нарису із безіменними приятелями його молодості: «Гай, гай, скільки часу проминуло від оцих днів, від молодих палких поривів і почувань... Як різно вони вплинули на кожного із нашого варшавського гурта. У одних вони спалахнули й згасли, у інших жевріли непомітним вогником ціле життя. Але, либонь, не спалахнули вони таким сильним полум'ям, як у друга цих студентських років, тихого й стриманого Олега. І це полум'я палало в ньому незмінно ясно, аж поки не згасив його холод передчасної смерти».

Дружба з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою (присвятила Штулю цикл із двох сонетів «Напередодні», із їхніми пророчими словами і побажаннями-наказами, які по-особливому сприймалися після її смерті: «Не раз кажу: змагайся і шукай! // Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!»), їхня мученицька смерть від рук фашистів так була потрясла молодого Олега Штуля, що будь-який відступ від їхніх і його ідеалів, будь-яке послаблення духу він сприймав би не просто як безчестя, а як святотатство перед пам’яттю загиблих. І з образами своїх мертвих друзів, які навічно залишилися молодими, йшов своїм шляхом.

«Олег Штуль належав до тієї вельми малої категорії людей, в товаристві яких почуваєшся і вільно, і спокійно, і надзвичайно приємно. Був він один із небагатьох учнів О. Ольжича, що відгукнувся на заклик: «Іди за мною». І прямо ішов за ним аж до кінця свого життя».(Богдан Госюк).

Олег Штуль народився 1 липня 1917 року у селі Лопатичах на Житомирщині в сім’ї священика Данила, що, до речі, був прихильником українізації церкви. Зокрема у своїй парафії проводив по-українськи богослужіння. Олег Штуль закінчив Крем'янецьку духовну семінарію, навчався у Варшавському університеті, що сформував його як особистість. У студентські роки був активістом Української студентської громади, вступив до ОУН. Переїхавши до Праги, починає працювати в культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич, дружба з яким змінила все життя Олега Штуля.

Під час другої світової війни став учасником похідних груп ОУН. Київ був захоплений фашистами. Лише за збігом обставин уникнув смерті. Олег Ольжич, Олена Теліга та ще кілька побратимів були розстріляні німцями. Брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, представник Голови ОУН А. Мельника при штабі УПА «Поліська Січ». Наприкінці 1943 р. потрапив у німецький полон, перебував у концтаборі Заксенгаузен. Після війни їздить репатріаційними таборами, допомагає українським військовополоненим, навіть звичайним втікачам, пише злободенні статті.

Одружується із Катериною Кобилко. Переїжджає до Парижу. З 1948 року до смерті стає незмінним редактором газети «Українське слово», що була, завдяки Штулю-Ждановичу одним із центрів громадського життя української діаспорив Західній Європі. Народжується син Данило і дочка Антоніна. Після смерті полковника Андрія Мельника в 1964 році був головою Проводу українських націоналістів. Належав до прихильників консолідації всіх українських національних сил.

Помер від раку у Торонто. Похований у США.

Публіцистичний доробок Олега Штуля-Ждановича великий, місцями, з позицій нашого часу, дискусійний, з вагомими елементами письменницького обдарування. Але найважливішим його елементом є, як на мене, та особлива непідробна енергія, яку неможливо ні зімітувати, якою неможливо знехтувати.

Спокійний, врівноважений, без жодного відтінку ексцентричності – і автор пристрасних та полум’яних, сповнених у зрілі літа запалу молодості і безкомпромісності. Це не роздвоєння. Це дві частини Олега Штуля, які зливаються воєдино. Оплакування мертвих героїв, їхній чин як прапор боротьби, миттєвості української революції, багато важливих деталей, із яких складається мозаїка часу, вірність юнацьким ідеалам.

Не втримаюся, щоб не проілюструвати майже містичні враження від Києва – вічного українського міста, попри його тодішнє поневолення і майже повсюдну близьку смерть:

«Для нас квітла весна, бо ми рвались у Київ, на першу зустріч з ним. І ось з пагорб ів Житомирської дороги ми побачили його. Вітай закоханих в Тобі на життя і смерть! А він лежав перед нами, як велетень - важко поранений і понівечений, але грізний своєю силою, своїм гнівом і своїм безсмертям... Він був поранений і трагічний, він був не подібний до інших міст. Бо ж хіба є у світі другий Київ? Неначе Рим, розкинений на горбах, він створений бути колискою реrіонів. І не кривіться в усмішку іронії чи смутку, згадуючи, що Київ був довше у неволі, як на волі. Вся Україна також. А проте в ній сила, яка коли прокинеться, то сколихне світ! …Війна стугоніла на фронтах. Німецький чобіт застряг в чорноземі Чорномор'я над Доном, під Ростовом. Наїзник мерз в сухому морозі Лівобережжя, корчився під вітром відкритого степу й не знав, що з ним робиться. Наказав бідному й обдертому населенню «дарувати» теплі речі для армії. Що міг робити Київ? Не маючи змоги чинити відкритого опору, він «дарував». І вулицями Києва пішла німецька армія в шаликах, в теплих ковнірах, в різноманітних рукавицях. Жалюгідне це було видовище, і воно знищило міт про силу німецької армії. Тут почався її розвал і капітуляція! Ії моральна сила луснула на вулицях Києва. Наїзник божеволів. Розстрілював, катував, вивозив. А Київ? Київ сміявся. Відповідав анекдотами й зімкненням лав» (Стаття «Зустрічі з Києвом» (1961 р).

Олег Штуль теж мав тоді загинути у Києві. Лише випадковість врятувала його тоді від смерті поруч з Оленою Телігою, Олегом Ольжичем та іншими побратимами. Відголоски цієї смерті до кінця життя зринатимуть у статтях Штуля. Ба більше, Олена Теліга і Олег Ольжич стали для нього маяками (справді «мертві залишаються молодими»), що утримували від будь-яких форм пристосуванства, зневіри та апатії до кінця днів.

«Ольжич приїхав рано того понеділка, 9 лютого. Післав nані Ліду по мене, але вона вже мене не застала. Радила пані Олені не йти до Спілки. Але та заявила:

- На мене ж чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бо ж хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли загину, то знайте, що свій обов'язок виконала до кінця.

…Я ще кілька разів був у Києві. З різних джерел пробував щось довідатися. Марно. Лише таке дійшло до нашого відома: однієї ночі, під ранок, зчинився по коридорах рух. Звичайна річ – виводять на розстріл. В'язниця насторожилась. Раптом чути крик. – Хто вийде живим, розкажіть усім, що rестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані. Далі - крики катів, посипались удари, загрюкали двері. Все стихло. «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху - тризуб. Ось усі сліди трагедії». (Стаття «Трагічні дні в Києві», 1962 рік).

Відголоски київської смерті стали дороговказом. Нижче викладено уривки із промови, яку Олег Штуль-Жданович буде виголошувати у США і в Канаді, куди після війни часто їздив, на урочистому бенкеті. Всі розуміємо пишномовну атмосферу бенкетів, де часто сказане розминається із правдою навіть у відносно чесних людей. У Штуля за плечима була не лише військова відвага молодості, а й цивільна. Це звучало гірким звинуваченням:

«Еміrрація потопає у збайдужінні, захлипається добробутом, а при тому провину складає на вік, на брак часу чи щось інше. Дехто просто впав в отупіння і лінивство. І це саме в час, коли потрібна кипуча діяльність, коли потрібне неймовірне зусилля думки, щоб зрівноважити наші недоліки в технічному оснащенні. Ми роздріблюємося у внутрішніх спорах, часто амбіція не дозволяє признатися до помилки, підносимо дрібне, забуваючи про велике, висуваємо особисте, занедбуючи загальне. З цього отупіння треба вириватися вже сьогодні». (Стаття «Україна клекоче підземним вулканом», 1965).

І цілком символічним є те, що Олег Штуль згадує про Ольжича від дня його смерті до останньої своєї промови на відкритті першого пам’ятника своєму померлому та живому у пам′яті соратникові:

«З бігом часу нашої божевільної епохи часом здавалося, що Ольжич помилявся, висловлюючи віру в майбутнє української людини. Але він сьогодні виступає нам в образі Пророка, що бачив, як «ростуть у присмерку нори брати суворі і великі». Хіба не з тих братів Валентин Мороз, що виріс справді в присмерку нори понурої і людоненависницької підсовєтської дійсности, щоб свідомо піти на жертву, кличучи й інших до неї? І - дякувати Богові - В. Мороз не одинокий».(Промова на відкритті пам’ятника Ольжичу, 1977 р.).

Через кілька місяців Олег Штуль побачить Олега Ольжича у вимірах найтонших, вже нематеріальних, енергій…

3.

Було нелегко вести терпеливу боротьбу з українською мрійливістю, перемішаною із заздрістю та комплексами меншовартості, що підсилилися після поразки визвольних змагань та вимушеної еміграції у різні країни без ліку непідготовлених до еміграції людей. Слід було найперше протистояти відсутності єдності, тим паче на відірваних від материнського кореня чужих територіях. Розкол ОУН призвів до національної трагедії і братовбивств.

Думав про те, як трансформовувати націоналізм, роблячи його пристосованим до світового співіснування і відкритішим до певних змін, без застиглої неповороткості. Сперечався із Донцовим, що закидав «Українському слову» відступ від націоналізму. У циклі «Від націоналізму до абсурду» закликає до тонких і надзвичайно важливих рівноваг, без яких національна думка діаспори може виродитися до тисяч вузьких індивідуальних правд, а то і нереалістичного хуторянства. «Виливаючи воду, він (Д. Донцов – С. П.) викидає дитину… Нас націоналізм вчив, що є противники й є вороги. Противники – це ті, що мають іншу думку, але ту саму мету… Вороги – це москалі. Мусить же бути якась різниця між одними й другими… З москалями може бути тільки боротьба, як і з їхніми агентами й експонентами в Україні чи на чужині. З противниками, які ставлять собі за мету боротьбу з тими самими москалями, ми шукаємо й будемо шукати узгіднення».

Відколи Олег Штуль став редактором "Українського слова" (від жовтня 1948-ого року до середини 1977–го, року його смерті), появилося більше півтори тисячі номерів видання. Сам редактор написав більше тисячі статей, більшість із яких у багатьох аспектах не втратили актуальності.

«Українське слово» робилося фактично із нічого. Можна без перебільшення констатувати, що лише особиста віра та стоїцизм редактора і, може, тіні померлих героїв допомагали не лише більш-менш випускати числа видання, але і наповнювати їх цікавими інтелектуальними смислами: «Наші умови праці були страхітливі: два столи стояли один біля одного, і навколо вічно балакали. Ззаду за нами гриміли лінотипи, і коли хтось приходив до нас, то мусив кричати, боячися, що інакше ми його не почуємо. Діри в підлозі були криті бляхою, світло - дуже погане, а до електричних дротів ліпше було взагалі не доторкатися. Лінотипи огрівалися газом; а тому, що й газові рури вже постаріли й поперегнивали, то газ часто заповняв кімнату. Для огрівання ми мали стару піч, яку треба було палити вугіллям, однак ніхто не відважувався розпалювати в цій печі, бо вона так димила, що доводилося відчиняти двері й вікна, і в кімнаті температура падала ще нижче».(Володимир Лазовінський).

Часто їздив на старенькому авто майже до всіх передплатників газети, знайомлячись із реальним життям українців, розкиданих французькою територією. Це було фізично виснажливо, але давало реалістичну картину духовних потреб тутешнього українства, їхнього психічного портрету у всій строкатості. Такі поїздки зближували газету із своїми передплатниками, робили їх ближчими і ріднішими, що було особливо важливим в умовах чужини і відірваності багатьох українців від свого середовища.

Олег Штуль-Жданович часто виступає перед громадськими діячами українського руху різних напрямів і в різних країнах, слушно вважаючи, що лише консолідація утримає позаматерикове українство від повної асиміляції. Промови Олега Штуля, без пафосу і театральщини, аналітичні, з вірою у перемогу українського визвольного руху зачаровували слухачів в Парижі, Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто, Монреалі, Мюнхені та багатьох інших містах. Був вродженим оратором. Вплив його промов не мав нічого спільного із будь-якою ораторською ексцентрикою. Завжди було навпаки – спокій, доброзичливість, енергетика віри у кожне сказане слово переконували багатьох слухачів. Чимало людей визнавали, що промови Олега Штуля або для багатьох особисте спілкування впливало на кореляцію, незрідка навіть на істотну зміну їхнього світогляду.

Як зауважив професор Володимир Янів, колишній ректор Українського вільного університету в Мюнхені, О. Штуль плекав у собі «політичного провідника спеціального типу, тактика якого полягала не у поляризуванні поглядів, а на залагодженні контрастів…»

Незважаючи на підірване ще у молоді роки здоров′я, Штуль безперестанку подорожує, найчастіше у зв′язку із різними питаннями українського життя і тогочасної політичної ситуації.

«Не раз я подивовував Олега: як він міг витримувати таке кочове життя з валізкою, переїжджаючи з місця на місце, й писати статті в дорозі та полагоджувати справи організації, не маючи спокійного кутка. Заради чого він жертвував своїм приватним життям? Чи не міг він влаштуватися тут в Америці на добру платну працю, скориставшися добробутом цієї країни, як це зробили його шкільні товариші й знайомі? На це він мав всі дані. Але він був безмежно відданий патріот своєї поневоленої Батьківщини і з посвятою служив своєму народові. Вигідне життя його не приваблювало». (Макс Скорупський).

Попри все сказане, перед сім′єю Штулів відкривалися переваги західного способу життя. Стримано приймав його, насолоджуючись чарами Парижу. Але це було зовнішнє, що лише допомагало магістральній меті життя. Обов′язку перед дорогими померлими. Перед пам′яттю і честю. Бо безчестя і безнадії він набачився стільки, що вже досить до останнього віддиху. У випадку Олега Штуля не буде перебільшенням сказати, що де був він, там і була Україна, в тім числі на вулицях денного і нічного Парижу. «Байдуже, де я зустрічав Олега Штуля, він завжди був ніби невід'ємною частиною України. Живучи довгі роки і працюючи у такому клясично світовому центрі як Париж, він зумів залишитися насамперед і повсякденно українцем, справжнім сином своєї нації. Блиск витонченої мистецької й інтелектуальної культури міста, принада його космополітизму, історичне й архітектурне багатство столиці Франції, зустрічі з представниками міжнародного мистецького та політичного світу, близький контакт з чарівною природою країни - все це Олег Штуль сприймав спонтанно, і це тільки збагачувало його досвід, не розщеплюючи ядра його свідомости, не затираючи його національного обличчя. Незважаючи на весь блиск Парижу, він завжди пам'ятав нашу головну мету і до неї наполегливо прямував». (Степан Процюк - мій однофамілець - С. П.).

Але таке життя, сповнене кожноденної мети, далекої від будь-якого меркантилізму, полегшувало чимало речей, зокрема – щаслива родина і вроджене почуття гумору. «Це була також людина, що любила й уміла сміятися; особливо любила жарти й могла змагатися з тими, які найкраще їх розповідали» (Калина Гузар-Угрин). Сімейні подорожі ставали нормою. У них Олег Штуль черпав сили для непочатого краю роботи. «Олег і Катерина Штулі відпочивали недалеко від Канн. Спільно ми вигрівалися на пляжі, де малий Данилко Штуль робив пасочки з піску, спільно їздили автом чарівним гірським масивом Естерель. Данилко називав повороти круцьками, а його сестричка Тоня їх рахувала». (Володимир Кубійович).

Часто сім′я Штулів виїжджала до друзів у Норвегію (де лише не порозкидало світом після другої світової війни українців…) «Олег дуже любив дітей. Він піклувався ними не менше, ніж Катруся, виявляючи при тому надзвичайну терплячість. Малі тільки те й робили, що питали, а меньший від Тоні Данилко не лише питав без кінця, а й суперечив татові, а той терпляче все пояснював, розказував, доводив. Олег одружувався тричі, і кожного разу зі своєю Катрусею, бо чи прізвище його десь не так написали, чи ще щось інше». (Микола Радейко).

Окрім збереження певної української консолідації за кордоном, людської поваги і любові багатьох людей, Олег Штуль-Жданович зберіг ще одне царство: мовчазне, із енергетичною печаттю їхнього господаря, що проводив тут, певно, найбільше часу. І це нетлінне місце сили його помешкання відчували друзі, які жили у квартирі Штулів після смерті господаря: «У цьому помешканні - скрізь Олегові книжки, і теnер, пам′ять років після йоrо смерті, вони лежать на полицях та шаховках за склом, мабуть так, як це було й за життя їхнього власника. Вони вірні супутники редактора, письменника. І знову ж таки, цю квартиру ледве чи можна окреслити як виrідний кабінет, чи як справжню бібліотеку, до якої вже доробляються люди Олегового рівня. Книжки стоять по різних чепурних поличках. Замість креденсів із порцеляною чи вишуканим посудом, скрізь у трьох кімнатах розставлено книжки. Вони й у вхідному коридорчику, і в окремій комірці. Важко з точністю визначити, скільки їх. Імовірно, десь близько чотирьох тисяч томів». (Василь Маркусь).

Майже всі, хто знав його, стверджують в унісон, що в ньому не було жодних ознак марнославства, самозамилування, вже не кажучи про тоталітарність чи так званий «вождизм», хоча він очолив ОУН(м) після смерті полковника Андрія Мельника. «Олег Штуль-Жданович не належав до великих самотників, він не замикався у «вежі зі слоневої кости». У щоденному житті він любив розважатися, дискутувати, бути на людях, ба навіть працювати в товаристві, в гурті однодумців. Це одна з основних рис його характеру… Штуль не належав до циніків, і не було в нього ані крихітки жорстокости». (Володимир Лазовінський).

Іван Кошелівець додає ще кілька штрихів, згадуючи про зустрічі із очільником і редактором в останні роки його життя: «Слухаючи його, до того ж знавши, що веселі історії розповідає смертельно хвора людина, я не міг вийти з дива: це ж був унікальний випадок націоналістичного вождя, який, ну біrме, ніяк на вождя не скидався!». (Іван Кошелівець).

Ще від початку 60-х його мучив рак сечового міхура. Пережив кілька важких операцій. Концтабір та німецькі допити мусили датися взнаки... Про цю хворобу багато людей, навіть близьких, дізнавалися аж тоді, коли треба було проходити лікування і мусив бути вимушено відсутнім якийсь час як незмінний редактор «Українського слова». Але стоїцизм Штуля-Ждановича не мав спільного із відсіченням від своїх відчуттів, невротичним самовідчуженням.

Наодинці з собою, щоб не турбувати рідних і близьких друзів, він розумів, що наближається незворотне. Ось що згадує про розмови останнього року життя редактора п. Марта Калитовська: «Він почав розповідати про свої походеньки від лікаря до лікаря, від лікарні до лікарні, і ніхто не міг чи не хотів йому дати остаточної відповіді. Мовляв, от зацікавився ним один професор-хірург, який обіцяв після висліду аналізу точно поінформувати його про спосіб лікування, а тоді якось про це зовсім забув. Штуль розповідав про це з жалем. Відчувалося, що він терпів звичайно, по-людському, просто від того, що його знехтували як людину, а може, й ошукали. Він говорив про звичайне почуття тривоги перед наркозою, яка постійно ослаблює, і то щораз більше, організм і серце. Я відчувала: він почував себе людиною, яка потрапила в зачароване коло, з якого нема воротя».

Сильна людина, яка терпить сильні фізичні муки і відчуває можливість передчасного прощання з усім, що він так любить і що є для нього найвищими цінностями…

Мусив, вже важко хворий, здійснити черговий переліт до Америки. Редагував збірник, присвячений Олені Телізі.

9 липня у м. Лігайтоні, у США, відкривали пам’ятник Олегу Ольжичу. Людей було багато. Нахлинули спогади. Образи Олени Теліги і Олега Ольжича завжди ніс із собою. Ніхто не знав, що вони допомагали йому у найскрутніші хвилини життя. Ніхто не знав, що у нього теж були короткочасні миті зневіри. Але голоси друзів у серці, рядки вірша Теліги, присвяченого йому, смерті Олени і Олега, примушували далі жити і працювати - кожноденно і затято. Промова на відкритті пам’ятника Ольжичу була останньою. Через кілька днів відвідав митрополита Мстислава у його резиденції.

4 листопада, вечором, 1977 р. в одній із лікарень м. Торонто Олег Данилович Штуль-Жданович помер. Обірвалася мить. Зупинилося серце козаче.

"Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина". (Євген Маланюк).

Похоронна відправа відбулась 12-го листопада в церкві св. Андрія. Молебень відслужив митрополит Мстислав Скрипник. Олега Штуля було поховано, згідно з його волею, на цвинтарі УАПЦ у м. Саут-Баунд-Брук штату Нью-Джерсі (США).

Його дружина, Катерина Штуль, напише одразу після похорону, ще в Торонто, у листопаді 1977 року: «Я повернулася до міста, з якого ти відійшов. Індіянська осінь, яка догоряла разом з тобою і яку ти так любив, також відійшла... Але ти з нею повернешся відродитися в крилах, що над нами опікунчо розпросторяться вже без пристрастей і без страждань». Безмежний біль втрати стоїть за цими скупими, зовні стриманими, рядками дружини свого великого чоловіка.

Його батька, священика Данила Штуля, ще у 40-х радянські каральні органи розлучили з дружиною Антоніною. Вони померли порізно. Їхній ще один син, рідний брат Олега Штуля-Ждановича, Василь загинув під час визвольної боротьби проти більшовизму та фашизму теж у 40-х роках. Всі поховані нарізно…

4.

Радянська пропаганда і властиві людині загалом лінощі та байдужість насправді по-своєму зачаклували частину українського загалу. Ім′я Олега Штуля-Ждановича – одного із лідерів національного руху у найтемніші для українства часи, таки ґрунтовно призабуте в Україні. Мусимо розпочати із того, що це слід визнати.

Як сказав майбутній патріарх Мстислав, «Боже Провидіння обтяжило Голову ОУН «тяжкою, а водночас почесною повинністю – бути провідником мас». Є чимало способів увічнити пам'ять людини, яка була найближчим соратником легендарних Олега Ольжича, Олени Теліги чи Андрія Мельника, яка скинула на свої плечі весь тягар моторошного розчарування, страху і безнадії щодо майбутнього української державності. Олег Штуль-Жданович не розглагольствував, не розкидався порожніми обіцянками недалекоглядної людини, не прагнув матеріального благополуччя, комфорту чи слави, хоча був людиною, якій не чуже нічого людське.

Як напише у спогадах письменник Улас Самчук, «хоч Олега Штуля й поховано не на Байковому кладовищі в Києві, а в Бавнд-Бруку в стейті Нью-Джерсі, США, енерrія не зникає. Вона акумулюється в часі, вона є, вона діє, вона дає наснагу, вона урухомлює історію, вона пориває, вона диктує. Справа, якій ця енергія присвячена, така ж невмируща, як і саме життя».

Він був одним із тих підпор українства, що запалювали смолоскип не лише біля лігва радянського звіра, але і протистояли поступовому відходу багатьох українців від їхніх юнацьких поривань, від застрягання у побутовій дріб’язковості і квакотинні безнастанних матеріальних потреб.

Він сам був тодішнім українським смолоскипом у Західній Європі, провідником і слугою водночас. А що не лікує залізо і вода, те, як відомо лікує вогонь.

Роздумуючи над життям Олега Штуля-Ждановича, мимоволі відчуваю душевний резонанс із рядками по-своєму призабутого, окрім невеликої групки філологів, чудового поета із драматичною долею Олекси Стефановича:

Знаю, звідкіль ідеш, Вдержать мушу, затримать,

- Кинувся… Де ти, де ж? Тільки ніч за дверима.

В серці той вираз твій, Образ той тогосвітній...

Брате по духу мій, Брате мій кінцесвітній!