П’ять років тому перестало битися серце цього видатного українського історика. Його пам’ять вшанували в Івано-Франківську «Третіми Грабовецькими історичними читаннями» (перші відбулися 2016-го, другі – позаторік). Через карантинні обмеження присвячена йому всеукраїнська наукова конференція відбувалася в режимі онлайн.
У вступному слові ректор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, професор Ігор Цепенда нагадав, що в нашому педінституті уродженець Печеніжина професор Володимир ГРАБОВЕЦЬКИЙ, який до того третину століття жив і працював у Львові, розпочав свою діяльність наприкінці 1975 року. Тут створив відому Прикарпатську історичну школу.
– Втім, вона, – сказав І. Цепенда, – не обмежувалась нашим краєм саме з огляду на те, що ця постать в історичній науці має загальноукраїнський і навіть міжнародний масштаб. Володимир Васильович випромінював інтелект, енергію, любов до історії України. Він об’єднував навколо себе широке коло молодих людей, які зачитувались його працями, відкриваючи в них для себе моменти історичної істини. Я був на другому курсі історичного факультету, коли в книгарнях міста з’явилася й одразу розійшлася, стала бестселером монографія Грабовецького про історію Гуцульщини XII–XIX століть. В. Грабовецький брався за наукову розробку щораз нових тем, до того інтерпретованих в дусі радянської історіографії або й нерідко замовчуваних, аби через оприлюднення результатів власних досліджень подати громадськості об’єктивну картину подій, фактів, явищ української минувшини, прищеплювати прикарпатцям любов до історії свого краю й України. Завдяки професору Грабовецькому з його колишніх студентів сформувалася ціла плеяда шкільних учителів історії, котрі і самі зацікавлювались, і вміли зацікавити учнів історією рідного села, їхніх родин. Отак чи не в кожному, навіть невеликому, населеному пункті області почали писати його історію.
Історики, науковці з різних куточків України, краєзнавці у своїх доповідях відзначили, що професор Грабовецький залишив після себе півтори тисячі публікацій історико-краєзнавчої спрямованості, підготував більше сотні монографій та книжок. Неоціненні результати і його педагогічної праці, адже нині традиції історичної школи академіка Грабовецького розвивають його колишні учні – викладачі вишів, учителі загальноосвітніх шкіл.
Він не лише досліджував українську минувшину, а й сам збирав і зберігав пам’ятки історії та культури з тим, щоб передати їх наступним поколінням як експонати для музею. З ініціативи Володимира Васильовича було створено 1995 р. Івано-Франківський історико-меморіальний музей Олекси Довбуша, який він очолював до кінця життя.
Володимир Грабовецький стояв біля джерел обласної організації НСКУ, сам написав чимало історій населених пунктів – за це йому присвоїли звання почесного громадянина чотирьох міст і чотирьох сіл нашої та деяких інших областей. Він також заснував щоквартальник «Краєзнавець Прикарпаття» – науково-методичний журнал ОО НСКУ.
Про досить великий період життя майбутнього академіка, пов’язаний зі Львівщиною, розповіли директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України професор Ігор Соляр, котрий свого часу закінчив історичний факультет івано-франківського вишу і називає Володимира Васильовича своїм учителем, та завідувач кафедри новітньої історії України ім. М. Грушевського ЛНУ ім. І. Франка Олексій Сухий. Володимир Грабовецький приїхав у містечко Винники до свого старшого брата, тут і минули його юнацькі роки. Тут закінчив середню школу і вступив на історичний факультет Львівського університету. Здобувши вищу освіту, юнак спочатку працював у сільській школі Жовківського району, а з 1953-го по 1975 р. – в Інституті суспільних наук АН УРСР, де пройшов шлях від молодшого до старшого наукового співробітника відділу історії України.
Із першої характеристики В. Грабовецького, підписаної 1955 р. директором інституту Іваном Крип’якевичем, який став для нього вимогливим і шанованим учителем в історичній науці, дізнаємося таке: "...цей молодший науковий співробітник, працюючи у фондах Львівського філіалу Державного історичного архіву, за недовгий час оволодів палеографією, підвищив свої знання старопольської і латинської мов до такого рівня, що вже може самостійно опрацьовувати історичні документи". У відділі історії України науковець розпочав роботу над темою «Селянський рух на Підкарпатті в другій половині XVII ст.».
Подякував тим, хто організував конференцію в складних умовах пандемії, син ученого Богдан Грабовецький, котрий нині живе у канадському місті Торонто.
– Для мене він був в іпостасі водночас і дорогого батька, і мого вчителя, – сказав п. Богдан. – Він учив любити людей, любити Україну і її історію, зокрема те, чого нема в історіях багатьох інших країн, – як-от діяльність Запорізької Січі, наші революційні Майдани вже в добу незалежної України. Від батька я засвоїв розуміння того, що впродовж століть думки й емоції людей формуються значною мірою і під впливом істориків. Важливо, щоб сучасні історики імплементували результати своєї наукової діяльності в культурно-духовне життя суспільства в доступних для нього наративах.
Поглибленню розуміння багатоаспектної і креативної постаті академіка – нашого земляка, повнішому усвідомленню нашими сучасниками значення його наукової і краєзнавчої спадщини для розвитку історичної науки на Прикарпатті і в Україні слугували і доповіді вчених та краєзнавців на засіданнях трьох секцій конференції, які так само відбувалися в системі дистанційного зв’язку ОДЦТКУМ з тими, хто в цей час перебував у різних куточках Прикарпаття, на Тернопіллі, у Львові, Києві, Дніпрі.
На завершення розповіді про треті Грабовецькі читання процитую декана факультету історії, політології і міжнародних відносин ПНУ ім. В. Стефаника, професора Миколу Кугутяка, який модерував усю конференцію:
– Більша частина науково-педагогічної біографії В. Грабовецького припадає на часи тоталітарної влади, коли вченому доводилося знаходити таку форму подачі історичного матеріалу, щоб дотриматися тодішніх «правил гри» в цій науці. І Володимир Васильович у тих умовах переслідування всього українського вмів відповідним чином сформулювати й донести свою думку до читача, пробуджував у молоді інтерес до історії, чи то пишучи про карпатське опришківство й Олексу Довбуша, чи розробляючи теми Київської Русі або Запорізької Січі. Україна завжди була в центрі творчості цього активного популяризатора історичної науки. Ннавіть у похмурі для об’єктивних істин у ній часи Володимир Грабовецький знаходив можливості, щоб неймовірно багато зробити для утвердження українства. Він зосереджувався не на нагромадженні матеріальних набутків, а на розбудові того наукового напряму, який обрав і на вівтар якого поклав усе своє життя. І в цьому виявилася висока духовність вченого-історика – Володимир Грабовецький працював на українську національно-культурну ідентичність, а одним із важливих чинників її формування якраз і є історична наука.
