У Німеччині почав виконувати свої обов’язки новий посол України. На заміну Андрію Мельнику, якого ще в липні відкликав Президент України В. Зеленський, прийшов Олексій Макеєв, кандидатуру якого недавно погодив президент Німеччини Ф.-В. Штайнмаєр.

У цій дипломатичній процедурі нібито й немає нічого незвичного, якби не одне «але». Саме А. Мельник чи не найбільше доклався до того, аби політика Німеччини змінилась із проросійської на проукраїнську. І міняти на переправі такого надійного посла-патріота та ще й з таким символічним іменем (Андрій Мельник – другий голова ОУН; 1938–1964) якось нерозумно. А в час війни з росією керівником посольства України замість українця А. Мельника ставити етнічного росіянина О. Макеєва взагалі недопустимо.

Але виявляється, що серед послів України в різних державах О. Макеєв не один. Зокрема й досі на таких посадах залишаються: Володимир Шкуров (Албанія), Любов Абравітова (ПАР), Юрій Пивоваров (Сенегал), Ігор Долгов (Грузія), Ігор Тумасов (Перу), Оксана Маркарова (США), а також Всеволод Ченцов – представник України при ЄС.

Проросійські тенденції спостерігаються й у внутрішній кадровій політиці в самій Україні. Аналізуючи укази Президента В. Зеленського лише за останні три місяці, доходиш прикрого висновку: майже всі посади, за незначним винятком, поповнюють саме етнічні росіяни. Скажімо, генеральним прокурором став Андрій Костін, головами обласних управлінь СБУ – М. Петров (Буковина), Е. Федоров (Сумщина), Є. Борзілов (Закарпаття), департамент військової контррозвідки СБУ очолив О. Дубровін, головами міських військових адміністрацій призначено у Святогірську, Лимані та Сіверську на Донеччині відповідно В. Рибалкіна, О. Журавльова та О. Воробйова, головами райдержадміністрацій: в Бериславі на Херсонщині – В. Літвінова, у Фастові на Київщині – Ю. Волкова, в Шепетівці на Хмельниччині –О. Глушакова, в Генічеську на Херсонщині – Є. Родіонова.

Але ставку на російські кадри в Україні робили з самого початку повноважень Президента В. Зеленського. І цю недобру традицію він перейняв у свого попередника П. Порошенка. В нинішньому уряді росіяни мають впливове лобі у складі віцепрем’єра Михайла Федорова, міністрів Олексія Рєзнікова, Олександра Кубракова, Олексія Чернишова, Юлії Лапутіної, Олега Нємчінова. Донедавна керував СБУ росіянин Іван Баканов, нині заступником голови СБУ є Олександр Якушев. Серед голів обласних військових адміністрацій росіянами є Сергій Борзов (Вінниччина), Дмитро Лунін (Полтавщина), Олег Синєгубов (Харківщина), а також Микола Жирнов (Київ). Та й в Офісі Президента росіяни зачаїлись – аж три заступники керівника ОПУ: Андрій Смирнов, Олег Татаров, Олексій Дніпров і прессекретар Сергій Никифоров. Цілковито в руках росіян опинилася й судова гілка влади в Україні. Адже Верховний суд очолює Всеволод Князєв, а Конституційний – Юрій Баулін.

Список росіян у владі можна продовжувати. Їхню національність нині доводиться визначати лише за етимологією прізвищ, зокрема з огляду на характерні закінчення «-ов» та «-ін». Іншого шляху немає, оскільки з 1992 року в Україні свідомо припинили фіксувати національність як таку в офіційних документах. Але кожна людина належить до тієї чи іншої нації, має своє етнічне походження. Національність формує характер людини, її звичаї, традиції, мову, історичну пам’ять. Нація – це дуже тривка ознака, притаманна людині все життя. Мимоволі представники однієї нації гуртуються між собою. І якщо, скажімо, росіянин переїжджає з Росії до України, він не стає українцем, навіть якщо набуває українського громадянства. Так само, як свиня не стає коровою, коли зі свинарника переходить у корівник.

Усі війни, які точились чи точаться на землі, мають національний характер, тобто йде боротьба між націями за територію, ресурси, людей. Тож недарма, коли під час Другої світової спалахнула японсько-американська війна, всіх японців, котрі жили на території США, було ізольовано як імовірних симпатиків ворога. Те саме зробили в СРСР після нападу Німеччини 1941-го – ліквідували німецьку автономію на Поволжі, а всіх німців відправили у концтабори. Чому ж до росіян в Україні під час російсько-української війни таке поблажливе ставлення? Невже потрібно наводити додаткові приклади, що серед колаборантів і тих, хто перейшов на бік московії, – майже суто росіяни?

Принаймні на час війни жоден росіянин не мав би обіймати керівну посаду в Україні. Це стало б запорукою зміцнення передусім внутрішнього фронту й убезпечило б нас від непередбачуваних поразок на передовій. Та й боротьба з «рускім міром» нібито йде повним ходом. Та як можна його подолати, коли під нашими синьо-жовтим прапором і гербом сидітиме якийсь російський (московський) держиморда, котрий тільки й чекатиме слушної нагоди, щоб «построїть новую Расєєю» там, де він є?

Перемога України над Росією можлива передусім завдяки мудрій і справедливій кадровій політиці держави. Чому ж українцям-патріотам відведено місце здебільшого на фронті, та й то в окопах, а не на командних постах? Чому в тилу на посадах і далі засідають старі російські кадри, скомпрометовані діяльністю у промосковських політичних партіях та організаціях, які роками наближали цю війну? Наспів час будувати українську Україну вже зараз!