Денне і нічне переслуховування часопростору чутливим зболеним серцем – це триб життя ліричної героїні збірки Ольги ПАРАДОВСЬКОЇ «Октави неба». Слух, як і зір поетки з Рожнятівщини нагострені на сприйняття того, що часто проходить повз нас, не зауважене вухом та оком, та й вона сама цілком несподівано переживає мить оцього метафізичного осяяння. У вірші – свого роду заспіві до першого розділу «Візерунки мого краю» її нової книжки читаємо: «Октави неба прозвучали в вишині, І стало тихо, наче Бог між нами».

А для роздумів наодинці є в ліричної героїні багатьох творів збірки, себто і в самої авторки (знаю це достеменно!), жадане, можна сказати, напівпотаємне від загалу пристановище – гущавина підгірського лісу. Він своєю тишею, предковічною аурою, в якій поетці вчувається не лише загадковий шелест листя на деревах, а й «шепіт поколінь» місцевих бойків, нараз поглинає її земні клопоти і тривоги, вмить заспокоює роз’ятрену проблемами, розвихрену жіночу душу:

Зрештою, не лише ліси Підгір'я, а й поля в долинах, сади біля людських осель – уся природа рідної сторони зачудовує тонку поетичну душу, живить її уяву. «Сріблиться в росах вранішніх трава, І ранок – ніби соняхи розсипав», – такою метафорою починається одна з поезій цього розділу. Серед них є і зразки пейзажної лірики, так би мовити, драматичного забарвлення, у яких авторка передає спостережені у природі зміни й метаморфози, як-от у вірші «Поміж сполоханих отав…». Природа – то не просто антураж, декоративна оздоба її віршів, а невіддільна частина єства поетки. «Бо колиска лісів мої думи колише І мене розуміє, чекає завжди, Тихим шелестом трав мої спогади пише…» («Й заколисує ліс у колисанці тиші…»). Бо «…душа змолоділа й окріпла – Наче в юності, садом іду» («Чорнобривці»).

А спогади – це неодмінно й ностальгія за сонячними роками дитинства:

Велика втіха для поетки, що й дотепер живе на світі її мама. Зворушує присвячений старенькій горянці вірш, перші дві строфи якого процитую:

Авторка прагне засобами ліричної поезії розкрити – вочевидь, найперше самій собі, – що означає для неї поняття щастя. І відповідь на це запитання знаходимо у вірші на відкриття другого розділу збірки, промовисто найменованого першим його рядком:

А яке місце у цій своєрідній системі координат щастя належить власне поезії, яка є постійною роботою душі поетки? Ще в одному творі читаємо: «Нема причин, щоб заздрити мені, Бо не тримаю скарбу для багатства… Лиш мої вірші, мрійні і сумні, У них і є моє жіноче щастя».

Третьому розділу нової збірки дав назву перший з рядків вміщеного на його відкриття вірша: «Так хочу крізь грози пройти, Втомилася дуже…». Життєва програма поетки ґрунтується на Заповідях Господніх: «Добром обійняти весь світ – Від серця до серця. Із вірою йти до кінця І знати, що мушу Просити покори в Отця, Він зцілює душу». І в цьому розділі збірки лірична героїня О. Парадовської продовжує свої розмисли над тим, що є для неї щастям: воно – в духовному вимірі життя, у вірі Господній, в готовності стійко, до останнього подиху нести покладений Богом людині на плечі хрест на призначену їй Голготу. Незважаючи на удари долі, які не раз випадали ліричній героїні збірки на земному шляху, вона оптимістично стверджує: «А любові лишилось багато – Життєдайне її джерело, Де ще гріють зі споминів ватра І звичайне людське тепло...». Про цей її непохитний оптимізм свідчить і вірш «Я сильна…»:

Згаданий твір – один із тих, що їх можна розглядати як своєрідний місток до розділу поетичної збірки, промовисто найменованого «В нас з тобою спільне є минуле…». Весь цей розділ – як дотепер болісний для ліричної героїні віршів спогад про драму їхнього з чоловіком кохання і подружнього життя. Пронизлива за своїм настроєм поезія про те вже давнє кохання, першу половину якої процитую:

Таких чуттєвих вихлюпів душі є чимало в завершальному розділі книжки. Кохання, що здавалося вічним, на жаль, зненацька обірвалося й залишило слід незагойного болю в душі ліричної героїні збірки, гірко пережила вона подружню зраду. Цей розділ за емоційною напругою поетичного письма особливо вирізняється у новій книжці О. Парадовської. Як мовлять, і негативний життєвий досвід – теж досвід на земній дорозі кожного з нас, який потрібно не відкидати на узбіччя, а неодмінно враховувати надалі у прагненні стати розсудливішим, мудрішим, більш зваженим і розважливим у своїх думках, вчинках, діях. А в цьому разі він зумовлює глибокі розмисли над сенсом людського життя, надає стильового оновлення письму Ольги Парадовської, навіть, висновую так, певною мірою сприяє творчому самовдосконаленню авторки книжки.

Зрештою, і в своєму житті, і в літературній творчості поетка вірна високій меті, яку поставила перед собою, Божій сутності людини. Цей підтекст високого духовного наповнення поезії реально відчутний у віршах нової збірки О. Парадовської, проривається відвертістю й щирістю її душі хоч би в цих рядках: «В думках тримаюсь неба, наче птах, Колись до нього пригорнуся, може…».

Додам, що попри воєнний час пані Ольга недавно видала також збірку прозових оповідок «Розкажіть мені, мамо», на початку якої, як і в кількох віршах поетичної книжки, знову читаємо про її любу, уже 88-літню, неньку Ганну, дочку Василя та Павліни Шпилеїв, із бойківського села Лецівки. А далі письменниця переповідає записані від матері життєві історії – «Голоси з минулого», як назвала свою передмову до цієї невеличкої за обсягом книжки членкиня НСПУ Наталя Данилюк.

Перед нами постають непрості долі простих людей. Складні випробування судилося пройти в 40–50-х роках минулого століття українським селянам, виснаженим тяжкою працею, злиднями, репресіями. Йдеться зокрема про жертв комуністичного терору, переселенців, які втратили рідні домівки, одначе не обірвали зв’язку з корінням свого роду. Влучно й образно сказано про героїв оповідок в анотації до видання: «Незламні, сильні духом, вони виживали в нелюдських умовах і, попри відчай та непоправні втрати, хапалися за життя, як за соломинку». Є в книжечці й почуті донькою від матері бувальщини морального плану – конкретні, почерпнуті з тогочасної дійсності приклади протистояння добра і зла, правди і кривди, світла і темряви. Вони зайвий раз нагадують читачеві, що тим, хто тяжко згрішив перед Богом і людьми, по смерті доведеться біля Його стіп відповідати за свої вчинки. А нерідко, як довідуємося з оповідок збірки, заподіяне ближньому зло бумерангом повертається ще за життя проти самих цих осіб або ж покара Господня лягає на їхніх дітей і внуків.