Так сталося, що після відвідин у Калуші художника Богдана ШЛЯХТИЧА ми зрозуміли, що цією статтею маємо не тільки розповісти про унікального пейзажиста-самоука, а й цим віддати чужі – Перегінської і Калуської культурно-мистецьких громад – та свої борги знаному прикарпатському майстру пензля у часі його 85-річчя. Чому? Бо, на наш погляд, у Калуші ювілей Б. Шляхтича відзначили так скромно, що й не помітно, ніби забули про художника, котрий проживає в мікрорайоні «Селище» (пора вже відкинути його москальську назву «Посьолок»). Не згадали його і в рідному Перегінську на Рожнятівщині. Ось чому наше спільне з культурологом Володимиром Боровичем спілкування з майстром пензля Богданом Шляхтичем у травневому саду Калуського ліцею №6 виявилося доречним…

– Напевно, Богдане Афанасійовичу, того дня до Вашого помешкання у будинку на вулиці Молодіжній у Калуші було надзвичайно важко дістатися з привітаннями бодай комусь із охочих побратимів по цеху чи представникам міської влади?

– Справді, все минуло якось не помітно, дуже скромно і буденно – особливо, якщо порівнювати з моїми попередніми життєвими віхами. Звісно, я тоді хворів, тож не виставляв свої картини й майже не виходив з помешкання. Але все ж мене і справді ні того дня, ні згодом ніхто й не провідав. Хіба що двоє чи троє колег по пензлю зателефонували і привітали. Але то нічого, бо я, так би мовити, не люблю великого шуму навколо своєї персони.

– Ким Ви себе передусім вважаєте у малярстві?

– У малярстві я щонайперше – пейзажист. Ще з дитинства захоплювався рідною природою та, сказати б, її настроями. У Перегінському, де я народився і виріс, наша родина проживала у нижньому кінці селища в чудовій місцині з назвою «Вільхи». Я часто пастушив з іншими дітьми й ніколи не міг намилуватися неповторним довкіллям. А дорогою з пасовища додому ми завжди співали коломийки і повстанські пісні. Мій тато Афанасій дуже любив співати. Жодне родинне свято не минало без пісень. Хоча й мій батько, і мати – з хати Ганна Андрішак – були неграмотні люди. А ще я часто ходив з ними в гори, де ми разом важко працювали в лісі…

У моїй малярській творчості першою і єдиною музою завжди було та й сьогодні залишається рідне гніздо – Бойківщина, де я народився. Навіть бузьки повертаються до своїх гнізд, а ми ж – люди. До художньої творчості мене щонайперше заохотив мій світлої пам’яті старший брат Василь. Якось випадково я побачив намальовану олівцем братову картину «Козак-характерник і Шевченко-хлопчина». І досі не пам’ятаю, чи то була копія, чи, може, Василів малюнок з такою назвою, але робота справила на мене велике враження. Захотів і сам творити. І вже з четвертого класу Перегінської школи №1 був відповідальним за оформлення шкільної стіннівки, а відтак і в Івано-Франківському педінституті – факультетської. Але то були тільки мої перші малярські кроки.

– Як родина сприймала Ваше захоплення?

– Якось замолоду від одного відомого тоді фінансиста із села Надієва на Долинщині, де я працював учителем історії та образотворчого мистецтва, випадково почув дуже гіркі слова: «Та що то за професія – художник?». Той чоловік назавжди втратив мою повагу до себе. Правда, коли закінчив історико-філологічний факультет педінституту і вчителював, то показав одного дня свій малюнок мамі, і вона дуже делікатно промовила: «Якби ти, Богдане, з того щось мав…». Через багато років я зрозумів, що малярство – то жебрацький кусень хліба. Але однаково потрібно плекати ті зерна талантів, які людині дає Бог, бо кожен має до чогось хист і замилування.

– А чи мали Ви можливість розвивати і вигранювати свій талант художника?

– Так, була можливість і в школі, і у виші. Хоча вперше живого художника я побачив у парку культури й відпочинку ім. Т. Шевченка в Івано-Франківську, коли мені було вже 19. Доти я самотужки мордувався у малярстві, як міг. Зрештою, тоді в моєму житті, образно кажучи, був якийсь телячий період – тягнуло у всі боки. Та коли побачив під липами того художника, то заболіло серце: чому я не малюю?

Я злився на себе, але не було кому мене скерувати. Все осягав самотужки – без жодної системи та знання техніки малярства. То вже згодом в педінституті я зустрівся з художником Миколою Більчуком. Він очолював у вузі факультатив громадських професій – звичайний гурток малювання. Саме він навчив мене азів рисунка, олійного живопису, акварелі тощо. Але наше спілкування було таке собі – не ґрунтовне. Ми ходили всього кілька разів малювати етюди у той парк.

– Знаю, що Ви були знайомі з багатьма відомими дисидентами – Опанасом Заливахою, Володимиром Іванишиним та іншими.

– У сусідньому селі Дубі вчителем української мови і літератури працював Володимир Іванишин (шістдесятник, педагог, літератор, автор відомих поезій «Тернова ружа», «Загаси білу ватру у грудях», «Колискова», «Сад любові» – Авт.). Нас познайомила моя перегінська сусідка Ольга Кузь. А згодом В. Іванишин звів мене в Івано-Франківську і з Опанасом Заливахою. Правда, пан Опанас мене цікавив тоді більше як дисидент, ніж художник. Від нього ми одержували магнітофонні бабіни та касети із записами забороненої літератури і голосами Євгена Сверстюка, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших. Звісно, я показував свої роботи О. Заливасі, але скажу відверто: як художники – ми були різними людьми. Я всім своїм єством – реаліст, а Заливаха був новатором у малярстві.

Схиляю голову перед пам’яттю про цього українського патріота. Нас разом з В. Іванишиним та О. Заливахою заарештували в один день – 28 серпня 1965 року. Мене вислідили, як я в Івано-Франківську виходив з помешкання Опанаса з різними магнітофонними записами. В. Іванишин порадив мені нічого не заперечувати, адже про нас все знали. На допитах я намагався вигороджувати Володимира.

Відсидів я у відомому приміщенні на тодішній вулиці Чекістів в Івано-Франківську всього три дні. А В. Іванишин – жодного, але його довели до самогубства. П’ять років відбув за ґратами Опанас Заливаха. Ті події, звичайно, знайшли відбиток і у моїй малярській творчості – у роботі-ілюстрації за мотивами поезії Василя Симоненка «Злодій». Ще в педінституті після знайомства з М. Більчуком я вдався малювати акварельні портрети. Хоч нелегка то була робота, але твори мені вдавалися. Та я постійно відчував, що найбільше мене хвилює природа і людина як її вінець. Я часто відвідував художні виставки.

– Коли Ви відчули себе художником як частинкою малярської спільноти?

– Не дивуйтеся, але ніколи – і досі себе ще належно не відчув. Хоча завжди я мав велику потребу розділити свою радість від намальованого з іншими митцями. Коли мені минуло 30, я почав робити свої перші авторські виставки. До речі, моя перша з них відбулась у Калуші ще 1970 року, після того, як у пошуках житла я переїхав у місто хіміків із села Надієва.

– Яка основна тематика Ваших пейзажних робіт?

– Я місто не люблю – живу селом. Боже, як мені завжди подобалося небо! Художники-пейзажисти ще кажуть: є небо – є етюд, а немає його, то й картини немає. Я дуже люблю поєднувати небо й землю. У всіх моїх пейзажних роботах природа ніби живе, вона мене хвилює, я відчуваю її подих і душу. Якщо мені не вдається перший мазок, то я не можу рухатися далі. Потрібно відчути настрій природи – свого роду її мелодію, голос чи тембр. Ось чому свої роботи я часто переробляю, доробляю чи поправляю й удосконалюю.

Власне, як художник я надзвичайно прискіпливий до себе – завжди невдоволений. Скажу відверто, що у мене немає жодної малярської роботи, яку б я не хотів поправити. А ще я не люблю вести підрахунок своїх полотен. Бо у мистецтві ціную передовсім не «скільки», а «як». За всі роки творчості у моєму набутку є зо 20–30 творів, які я не встидаюся виставляти. Та сьогодні пишу акварелі і майже не працюю з олією. Але не втрачаю надію побачити щось таке, що б мене схвилювало. Хоч у місті дуже важко таке відчути. Тягне на рідні бойківські терени. На події, пов’язані з вторгненням в Україну російських загарбників, як художник я належно ще не відреагував. Хоч завжди беру участь у благодійних мистецьких аукціонах для потреб ЗСУ…

То дивовижна насолода – споглядати пейзажні твори Богдана Шляхтича: «Рання весна», «У парку», «Вечірній етюд», «Осінній мотив», «Березневе тепло», «Початок квітня», «Вечір на узліссі», «Хатка на горі», «Вечір», «В Перегінському», «Золота осінь», «Середина квітня», «Бабине літо», «Липа цвіте», «Сільський пейзаж», «Початок травня», «Кінець жовтня», «Золота осінь», «Багряний ліс», «Зима в Карпатах», «Зимова ніч. Дорога», «Вечір у Надієві», «Після дощів»... Ніби відчуваєш живий подих природи – її настрій і мелодію. Недарма ж пейзажні роботи Богдана Шляхтича поціновувачі чи колеги по цеху означають «ліричними», «поетичними» чи «емоційними».

Втім, на наш погляд, осердям кожного художнього твору митця й насправді було й залишається небо. І не тільки через віру автора у Божий промисел, де Господь – першотворець і першохудожник, через що малярські полотна Богдана Шляхтича можна назвати небесними, а й через особливий малярський почерк творення пейзажів. Художник свої пейзажні полотна починає писати нетрадиційно – із зображення неба, до якого відтак вже допасовує інші елементи. Небо для митця – очі і серце художнього твору, його жива душа.

З творчої метрики

Богдан Афанасійович ШЛЯХТИЧ – педагог і художник. Уродженець селища Перегінського. Свої малярські роботи митець почав виставляти з 1970 року. Твори художника були представлені на персональних авторських виставках у Калуші (1970, 1991 та 1996 рр.), Івано-Франківську (1992 і 1996 рр.) та Долині (1995 та 2005 рр.). Брав участь також у колективних виставках у мистецьких залах названих міст, а також Бережан на Тернопіллі, Галича та Києва. 2001 року роботи Б. Шляхтича презентували на Всеукраїнській художній виставці «Мальована Україна». Пан Богдан – лауреат Міжнародної мистецької премії імені Архипа Куїнджі (2021 р.).