До розпочатої на сторінках «Галичини» (за 24 грудня 2020 р., 7 та 14 січня) дискусії про те, коли українцям доцільніше відзначати Різдво Христове (і чим насправді має бути для нас цей один із головних сталих церковних празників) – 25 грудня, як більшість європейських країн, тобто за григоріанським календарем, чи й далі, за усталеною традицією, 7 січня, за юліанським, приєднується головний редактор літературно-краєзнавчого альманаху «Ямгорів», відомий краєзнавець, прихильник метафізичного вивчення історичних процесів Володимир НИКИФОРУК.

– Пане Володимире, на Вашу думку, коли насправді в Україні мали б відзначати Різдво Христове?

– Я святкував і святкуватиму його принаймні в найближчі роки 7 січня, як і більшість українців й українських церков. І не спішив би, як окремі представники наукових і релігійних кіл, з вирішенням цього питання. Розумію, що така відповідь явно не вписується в сучасну тенденцію – «Разом з Європою 25-го грудня». Але на то є певні причини. А найважливіша з них: не забуваймо, що Різдво Христове – це насамперед духовне свято і прив’язувати його до якихось календарних систем, очевидно, не зовсім коректно. Справжнім християнам варто більше довіряти тим із когорти святих отців Церкви, які творили сім Вселенських Соборів, що визначали засади й канони християнства. Чомусь вони не порушували питання календаря ні тоді, ні майже впродовж тисячоліття. І, як ми знаємо, Церква в ті часи була єдиною. У «Новому Завіті з коментарями», виданому у Львові 1994-го за перекладом та редакцією відомого богослова отця-доктора Мирослава-Івана Любачівського, кардинала Католицької Церкви, єпископа і предстоятеля УГКЦ, у коментарі до Євангелія за Марком читаємо таке: «…Первісна громада знає, що для початку життя Ісуса не є вирішальною якась дата: наприклад, день Його народження… Початок Месії є в Бога».

– А чому це сказано у коментарі до Євангелія від Марка, адже родовід Господа подається в Євангеліях від Матвія, Луки?..

– Щоби відповісти на це запитання, мушу розпочати здалеку. В Городенці, де я народився, до Другої світової війни проживало понад три тисячі євреїв. Це за чисельністю була друга після українців громада. Багато з них нацисти розстріляли, а чимало зуміло врятуватися, адже кордон з Румунією пролягав тоді за 5 км від міста. Мій дідусь Дмитро, який був у 30-х роках секретарем і скарбником «Просвіти» Монастирського Кута, врятував трьох молодих чоловіків, кілька днів їх переховував, а потім перевів на румунську територію. 1992-го, коли дідусь уже відійшов у засвіти, євреї-городенківчани відвідали свою малу батьківщину, знайшли мене і від імені городенківської громади Ізраїлю подарували книжку «Сефер Городенка», в якій ідеться про історію єврейської громади міста. Наступні роки вони також приїжджали, щоб вирішити питання про встановлення меморіальних таблиць та виготовлення огорожі навколо єврейського цвинтаря. 1995-го «наші євреї» знову відвідали Городенку і привезли мені медаль «Єрусалим» як нагороду за налагодження дружніх стосунків.

– Перепрошую, але як це стосується Євангелія від Марка?

– Річ у тім, що на зворотному боці цієї медалі зображено герб Єрусалима – Лев. Певний час я не звертав на це уваги, аж доки не почав цікавитися біблійною символікою та мовою чисел – нумерологією, або ж числознавством, адже в Святій Книзі подано їх чимало, які разом зі словами додають певної інформації. Відвідувачі християнських храмів, мабуть, звернули увагу, що біля портретів чотирьох євангелістів зображено фігури вола, лева, людини й орла, які називають тетраморфами, крилатими істотами з видіння пророка Єзекіїля. Зазвичай, їх зображають на чотирьох колонах, так званих вітрилах, які підтримують купол.

Так-от, біля євангеліста Марка зображений лев. Чому? Євангеліст Марко починає свою розповідь з Івана Хрестителя, який був «голосом волаючого в пустелі», тобто уподібнювався до лева, як коментують богослови. Та з’ясувалося, що єрусалимський лев подібний до нашого галицького, княжого лева, який надалі став символом Руського королівства, згодом – Руського воєводства, січового стрілецтва і т. ін. Відмінність лише в кольорах: єрусалимський герб – лев синього кольору на жовтому тлі, а наш галицький – лев жовтого (золотого) забарвлення – на голубому (синьому).

Після Злуки 1919-го ЗУНР і УНР наш лев через віцепрезидента Національної Ради ЗУНР, до речі, теж носія цього імені – Лева Бачинського, який очолив делегацію Галичини, Буковини і Закарпаття в Київ, стає символом уже й Східної України – його «розмістили» поряд із козаком з мушкетом…

Варто додати, що «19» (а в названому році маємо двічі по «19») є числом Русі-України. Відтоді минуло 72 роки – зверніть увагу: це також біблійне число, і 24 серпня 1991-го («91» – це як обернуте «19») Україна проголошує свою незалежність як суверенна держава.

Біля керма держави став спочатку як голова Верховної Ради, а відтак і як перший президент Леонід Кравчук. Між іншим, у перекладі з грецької його ім’я означає «подібний до лева». А після нього в історії незалежної України були ще два «Леоніди» – Кучма, котрий перебрав гетьманську булаву з рук Кравчука, і Черновецький, який став мером Києва як столиці Української держави. А якщо згадати ще й Леоніда Брєжнєва, родом з Дніпропетровщини, який довго керував СРСР, то бачимо дивні речі – носії рідкісного для українців імені стали чільниками влади над ними, і що найдивніше, – найвищої її сходинки: генсек, президент, мер столиці.

– Отже, як слід розуміти, «лев’ячу» символіку, що домінує в атрибутах державних утворень на наших теренах, Ви пов’язуєте з іменем «Леонід»?

– Саме так. І тепер найцікавіше! Україна пройшла перехід межі тисячоліть – з другого до третього під керівництвом Леоніда Даниловича, який єдиний з носіїв цього імені двічі побував на посту президента й очолював цілісну державу Україну. Це був єдиний чільник з наших «леонідів», який мав свій офіційно затверджений герб – звісно, з левом, і то не одним.

Цікаве й інше. З початком XXI ст. історія повторилася майже дзеркально: майдани, конфлікти, революції... А далі – вибори Президента 2019-го, рівно через 100 років після Злуки. Главою держави стає український єврей з Дніпропетровщини Володимир із цікавим прізвищем, адже в результаті поєднання (змішування) жовтого і синього кольорів українського прапора одержимо зелену барву. І це також засвідчує якусь закономірність та послідовність… Як і те, що Президентом В. Зеленського обрали тоді, коли від проголошення України 1991-го минуло 28 років.

– А чим це число цікаве у нашому історичному процесі?

– Своєю знаковістю. Адже 28 – це 7 помножене на 4. У Біблії «сімка» визначальна, її вважають числом Премудрості Божої – принаймні у Старому Завіті його згадують 77 разів: сім днів творення світу, сім світильників у храмі, який сім років будував Соломон, і т. ін.

У Новому Завіті «сімок» ще більше – 623 згадки: Христос обирає 70 апостолів, а ті – сімох дияконів, прощення гріхів – «77 разів по 7». В Одкровенні Іоана Богослова мова йде про сім церков, зірок, печаток, труб, сімох ангелів... Щодо числа «4», то воно також є в Старому і Новому Завітах: чотири річки райського саду, чотири євангелісти і вершники апокаліпсису й т. ін. Воно ще й символ Землі як чотири сторони світу і чотири стихії.

Якщо згадати процес християнізації Русі, то можна зауважити, що передача Хреста, тобто християнства, відбулася від Єрусалима (старого) через Костянтина і Єлену до Царгорода – Константинополя – другого (нового) Єрусалима, а далі Володимир з Ольгою принесли його до Києва – третього Єрусалима. У суспільно-релігійній свідомості русів-українців Київ відтоді постав як Новий Єрусалим – мати городів руських.

– І як це ув’язується зі святкуванням Різдва саме 7-го числа?

– У числознавстві є таке поняття, як «повнота числа». Щодо «сімки», то її повнота дорівнює 28, тобто 1+2+3+4+5+6+7=28. А ще через кожні 28 років в юліанському календарі повторюється повний збіг дат і днів тижня. Після започаткування Папою Римським Григорієм ХІІІ у 1582 році нового календаря – григоріанського, Православна Церква й далі відзначала Різдво Христове за юліанським. Втім, відомий астроном і дослідник календарних систем Іван Климишин пише, що 25 грудня юліанського календаря в наш час проектується на 7 січня календаря григоріанського, як і те, що протягом усіх століть це свято залишається на одній і тій самі даті – 25 грудня згідно з юліанським літочисленням. Чому православна церква не прийняла це нововедення? Очевидно, далися взнаки церковний розкол 1054 року і середньовічна діяльність папського престолу – інквізиція, індульгенції, Варфоломіївська ніч… А православні русини-українці вважали Різдво Христове 25 грудня ще й польським Різдвом, тобто чужим.

І ще така інформація для роздумів. Різдво належить до 12-ти так званих нерухомих свят церковного року. Тобто з його «переходом» на 25-те змістяться й решта таких самих свят: Івана Хрестителя – на 25 червня, св. Миколая – на 6-го грудня і т. д. А як тоді бути з природними явищами та ознаками? Адже річка Йордан зупиняється і повертає назад після благословення Єрусалимського патріарха саме на православне Богоявлення, хмара опускається на гору Фавор не коли-небудь, а теж лише на православне Преображення…

– А як щодо того, що через неточності юліанського календаря дата Різдва з 7-го січня має в найближчому часі посунутися на 8-ме січня?

– Справді, найближчим часом, точніше – 2101 року, як констатують науковці, так і має статися. І тут варто дослухатися до визначних ієрархів Церкви. Скажімо, болгарський архієпископ Феофілакт у своєму «Тлумаченні на Святе Євангеліє…», зауважте, чомусь саме «…від Марка», пише, що «...життя наше і вік цей проходять під сьомим числом». Очевидно, що наступний «вік» протікатиме під «восьмим». А в Одкровенні Іоана Богослова, у 8-му розділі, описано зняття сьомої печатки, після чого на Землі почнуться природні катаклізми. Схоже, що ми вже є свідками цього. А ще символічно «вісімка» означає перехід з духовного у фізичний план і навпаки, за принципом піщаного годинника. «Вісімка» ж горизонтальна символізує нескінченність, очевидно, не лише математичну.

– Гаразд, але як це все конкретно пов’язано з левом євангеліста Марка?

– Відповідь на це я знайшов у старозавітних пророків. Як з’ясувалося, леви згадуються у Книзі пророка Даниїла. Останнього кинули в яму з голодними хижаками, які повинні були його загризти. Та вони навіть не доторкнулися до нього. З огляду на те, що «7» – визначальне число в Біблії, я почав шукати відповідь у 7-му розділі Книги Даниїла. І найдивніше, що у 25-му вірші натрапив на такі слова: «І він буде говорити слова проти Всевишнього і пригнобить святих Всевишнього і буде думати позмінювати їхні свята та права» (переклад за І. Огієнком).

І ще один аспект. У Біблії образ Премудрості – Софії також посідає особливе місце. У Першому посланні до коринтян апостол Павло пише: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого... Божу силу і Божу Премудрість». Не забуваймо, що образ Софії отримав ще й, так би мовити, матеріальне вираження в Православній Церкві, адже храмом-осідком Вселенського Патріарха був собор Св. Софії в Константинополі, а відповідні собори в Києві, Новгороді і Полоцьку побудовано на зорі християнства в Русі впродовж ХІ століття. У Римі ж собор Св. Софії з’явився аж 1969-го, і то завдяки українцеві – кардиналові Йосифу Сліпому.

– Але виникає запитання щодо євроінтеграції України як нашого цивілізаційного вибору.

– Щодо Європи, то вона справді досягла непоганих результатів у матеріальному достатку громадян, конституційного забезпечення їхніх прав і свобод, виборчого права і т. ін. А от щодо морально-духовних, то, як на мене, 2006 року cтався надлом європейського цивілізаційного поступу. По-перше, тоді Європейський парламент проголосував за резолюцію, якою рекомендував країнам–членам ЄС легалізувати одностатеві стосунки в країнах Єврозони.

По друге, на «Євробаченні» перемогла фінська група «Лорді», учасники якої заховалися від глядачів за демонічними масками. І слова їхньої пісні були відповідними: «Схід місяця подає нам знак. Тріпочіть, ми повстаємо».

Через сім років, тобто 2013-го, сталися також неоднозначні події: Папа Римський Бенедикт ХVІ зрікся престолу, а Європу захитала банківська криза, пов’язана з фінансовою нестабільністю на Кіпрі. У зв’язку з цим грецький архімандрит Христофор Агелаглу написав представникові Дойчбанку 2013-го таке: «Коментуючи кризу в Європі, пов’язану з проблемою Кіпру, ви заявили, що «...тільки Христос може врятувати Єврозону»… Але як це не сумно, Всемогутній Бог рятувати Об’єднану Європу не буде. Річ у тому, що (як Ви, мабуть, знаєте) Бог поважає свобідну волю людини і не скасовує її за жодних обставин. Причина, через яку Господь наш Ісус Христос не втручатиметься, полягає в тому, що сама Об’єднана Європа не захотіла при складанні своєї Конституції згадати ім’я Христа або хоч би про свої християнські витоки і спадщину… Більше того, Євросоюз не тільки не любить Того, Кого Ви вважаєте її єдино можливим Спасителем, а й ігнорує Його, обожнивши матерію». Що ж до України, то того самого року, восени, в Києві розпочався другий Майдан.

Узявшись за всі важелі, Європа вийшла з кризи, але взялася й далі нав’язувати права сексменшин уже й сусідам, а в себе далі впроваджувати ті самі «нововведення» – одностатеві шлюби, ювенальну юстицію, евтаназію. «Кольорові» паради не оминули й нашу столицю. А що далі? А далі, знову через сім років, 2020-го, не лише Європу, а й світ накрила пандемія COVID-19. І, як бачимо, справи кепські як у світі, так і в нас.

– Які ж висновки зі всього сказаного?

– Бог осміяним не буває. Як кажуть у народі, що посієш, те й пожнеш. Із Творцем уже пробував боротися кривавий більшовицький режим. Де він нині? Як на мене, різдвяні свята –не в календарних питаннях, не в наїдках і напоях, не в нових сукнях, не в заколядованих однострофними колядками гривнях, а в тому, щоб не забути, Хто й навіщо народжується.

До речі, Ім’я Господа почали потихенько забувати і в нас, особливо видавці, адже на новорічних та різдвяних листівках поздоровляють «З Новим Роком і Різдвом», або просто «З Різдвом». Чиїм? Та й, на жаль, немало наших українців, особливо молодих, не розуміють, що святкують. Схиігумен Ієронім Санаксарський свого часу сказав: «Людина творить свій світ власною волею і за благоволінням Божим». Звідси виникають запитання: яким буде наш завтрашній день, де будемо ми, що вважаємо себе християнами, якщо відкинемо Творця і настанови Святої Книги?

Довідка.

Володимир Михайлович НИКИФОРУК, уродженець Городенки. Краєзнавець, поет, публіцист. Із 1989-го – головний редактор літературно-краєзнавчого і мистецького альманаху «Ямгорів». Засновник культурно-наукового товариства «Гердан», автор двох поетичних збірок, десяти монографій, брошур, понад 80 статей на краєзнавчу й історичну тематики, співавтор восьми книжок про Городенку, Городенківщину та їхні архітектурні пам’ятки. Лауреат краєзнавчих премій – ім. Івана Вагилевича (1993 р.), ім. Володимира Полєка (2018 р.), літературної ім. Леся Мартовича (2010 р.), журналістської – Військово-Морських Сил України ім. адмірала Ярослава Окуневського (2012 р.), ім. Лева Бачинського (2019 р.). Президент Покутської ВІП Ліги «Що? Де? Коли?» (2011–2015 рр.) Член Спілки краєзнавців України. Нагороджений медаллю Св. Софії Української папської малої семінарії у Римі, медаллю та орденом Св. Володимира УАПЦ, грамотою та цінними подарунками УГКЦ. Почесний громадянин міста Городенки.