Уродженець селища Войнилова на Калущині Микола Федюшка, про якого місцевий краєзнавець Роман Цюп’як розповідає читачам у своїй новій книжці «Не забудьте, браття-громадяни, пом’янути нас незлим тихим словом», більше відомий під псевдонімом Микола ЄВШАН (1889–1919). Він автор доволі резонансних, часом і контроверсійних для його сучасників публікацій про творчість українських письменників. Нашого земляка за радянських часів вважали націоналістичним літературним критиком і літературознавцем. Бо у своїх статтях М. Євшан не лише аналізував й оцінював твори того чи іншого письменника, а й роздумував (ще виразніше це проявлялося в його публіцистиці) над докорінними причинами бездержавного – впродовж століть – існування нашого народу й аргументовано потверджував необхідність для українців усвідомити себе як націю й активно долучитися до боротьби за самостійність України.
Ось, приміром, наведена у книжці, яку днями М. Цюп’як презентував в ОУНБ ім. І. Франка, цитата зі статті М. Євшана «Національна культура як підстава державности»: «Ми були слов’янофілами, народниками, соціалістами, але не Українцями. Тому наша історія вся входить в історію чужих народів. Доки ми не матимемо національної культури, доти будемо погноєм для чужих». Так само і тепер актуальні міркування автора публікації «Безбілетні пасажири» – саме з такими пасажирами М. Євшан напрочуд влучно порівнює тих українців, яким бракує почуття громадянського обов’язку і які хотіли б доїхати потягом до станції «державність», але чужим коштом, без праці й боротьби.
Тим часом «Держава не свято, а праця, дрібна, буденна» – цей афористичний за змістом і звучанням вислів нашого краянина теж вельми співзвучний нинішнім українським реаліям, як і слова з промови «Великі роковини України», з якою М. Євшан виступив у Вінниці, де тоді перебував у лавах Української Галицької Армії, на святкуванні першої річниці проголошення ЗУНР: «…Прийде час, коли виметемо з нашої землі всю наволоч, всяких чужих наїзників і побудуємо сильну Українську державу». А завдання літературних критиків М. Євшан вбачав ось у чому: «Критика – дар увійти в нескінченне число чужих існувань. Вихідною точкою критики мусить бути твір мистецтва, чужа душа. Останнім обов’язком критика: вміти читати, розуміти чужу душу, бачити не тільки те, що написане, а й що пробивається між сторінками».
М. Євшан міг би стати гордістю українського красного письменства, але не судилося – листопадового дня 1919-го обірвався там же, у Вінниці, земний шлях 30-річного прикарпатця. Він був серед померлих внаслідок тодішньої епідемії висипного тифу майже 10 тисяч вояків УГА, яка, перейшовши Збруч, і на теренах Великої України боролася за державність нашого народу. Як бачимо, М. Євшан не лише пристрасно закликав сповідувати ідеали національно-визвольної боротьби – молодий український патріот, котрий був високоінтелектуальною особистістю, і сам, кажучи сучасним терміном, імплементував їх у власне життя, в особисту долю.
Це лише одна із постатей, про які розповідає читачам Роман Цюп’як. Презентоване ним 240-сторінкове видання побачило світ нинішнього року, ще перед повномасштабним російським вторгненням в Україну, і є прикладом того, як не лише дослідники-науковці, а й краєзнавці доповнюють новими штрихами біографії вагомо причетних до творення української історії людей, чиї імена в роки Незалежності повернуто нам із забуття. Автора цієї книжки свого часу двічі обирали головою Войнилівської селищної ради (загалом роботі на цій посаді віддав майже два десятиліття), не раз – депутатом Калуської районної ради. Довгий час Р. Цюп’як працював у Войнилівській СШ вчителем історії, створив тут краєзнавчий музей, один із найкращих у школах Прикарпаття. Всього він уже видав 12 книжок краєзнавчої тематики, надрукував десятки статей у районній, обласній та всеукраїнській пресі. Пан Роман – лавреат премії Бойківського міжнародного літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска, засновником і організатором якого є Турківська міська громада Львівської області.
У своїй 12-й книжці він розповідає про ще двох уродженців сусідніх з Войниловом сіл – О. Бабія та Д. Паліїва. Інформацію про них, як і про М. Євшана, краєзнавець почерпнув не тільки з опублікованих джерел, а й зі спогадів їхніх родичів, з якими зустрівся й записав цікаві подробиці про життя й діяльність усіх трьох персонажів книжки, що допомагають краще пізнати ці неординарні особистості.
Із с. Середнього походить письменник, літературознавець, січовий стрілець і вояк УГА, громадський діяч Олесь Бабій (1897–1975). Під час Першої світової війни він воював на італійському фронті в одному полку австрійської піхоти з М. Федюшкою (Євшаном) і згодом напише у спогадах: «Я полюбив Федюшку, як брата». До 10-ї річниці смерті свого товариша-земляка О. Бабій написав і видав 1929-го у Львові книжку «Микола Євшан (Федюшка)». Він, учасник українського патріотичного підпілля, є автором «Маршу українських націоналістів», надрукованого в лютому 1932 р. у часописі «Розбудова нації». Тепер твір, що починається словами «Зродились ми великої години з пожеж війни і з полум’я вогнів», широко знаний: 24 серпня 2018 р. варіант цієї пісні, музику якої приписують композитору Омелянові Нижанківському, виконали на параді до Дня Незалежності України в Києві і він став «Маршем Українського Війська».
А Дмитро Паліїв (1896–1944), ім’я якого теж не згадували в радянські часи, прийшов на світ у с. Перевозці. Він 18-річним влився в Легіон УСС, з бойовими побратимами пройшов дорогами Першої світової. У 22 роки Д. Паліїв був одним з організаторів Українського центрального військового комітету у Львові і по праву заслужив найменування «архітектор» Листопадового чину 1918 року. З відходом УГА на східноукраїнські землі він служить ад’ютантом генерала Мирона Тарнавського, а після визвольної боротьби, яка закінчилася для українців невдачею, допомагає Євгенові Коновальцю в заснуванні Української Військової Організації.
Під час Другої світової, 1943 року, Д. Паліїв пропагував створення дивізії «Галичина», бо вважав, що укомплектування її українськими юнаками дасть їм можливість здобути добрий військовий вишкіл й отримати сучасне озброєння, а це військове формування стане ядром нової української армії, яку можна буде використати в боротьбі за відновлення української державності. Д. Паліїв у числі перших вступив до нього добровольцем і в складі дивізії «Галичина» у червні 1944 р. вирушив на фронт, де й загинув, коли виходили з оточення.
Із книжки Р. Цюп’яка також дізнаємося про політичного і культурного діяча Михайла Лозинського (1880–1937), уродженця Бабина Зарічного на Калущині, батько якого був із цього села, а мати – із Слобідки поблизу Войнилова. За радянських часів замовчувалось ім’я цієї людини – різнобічної особистості: науковця, педагога, юриста, журналіста, публіциста, перекладача, історика, члена уряду ЗУНР, заступника її державного секретаря (міністра) закордонних справ.
Професор М. Лозинський припустився фатальної помилки, коли в 1927 р. із Праги, де опинився після поразки ЗУНР і викладав в Українському вільному університеті міжнародне право, виїхав із сім’єю до Радянської України й очолив кафедру права у Харківському інституті народного господарства. Через 10 років, 3 листопада 1937-го, його розстріляли в лісовому урочищі «Сандармох» у Карелії серед 290 представників української інтелігенції з нагоди 20-х роковин Жовтневої революції…
Найбільша ж за обсягом у новій книжці Р. Цюп’яка краєзнавча розвідка – про Дмитра Вітовського (1887–1919), ім'я якого вже досить добре відоме нашим сучасникам передовсім як керівника Листопадового чину 1918 р. у Львові. Втім, розповідь про нашого краянина, котрий прийшов на світ 8 листопада 1887 р. в с. Медусі поблизу Галича, побудована так, що зацікавлює читачів висвітленими автором епізодами й деталями із життя загиблого 31-річним в авіакатастрофі 2 серпня 1919 р. полковника Д. Вітовського.
До речі, Дмитро навчався у Станіславській гімназії і тут відвідував таємний самоосвітній гурток, яким керував згаданий Микола Федюшка (Євшан), а після закінчення гімназії сам очолив цей гурток. Д. Вітовський на початку Першої світової війни зорганізував перший курінь УСС, був учасником боїв з російськими військами, походу в складі УГА на Східну Україну. Дізнаємося із книжки також про діяльність Д. Вітовського як державного секретаря військових справ Західно-Української Народної Республіки, члена спільної делегації від Директорії і ЗУНР у Парижі, де відбулася конференція для вироблення й підписання умов післявоєнного мирного договору і створили окрему її комісію, яка займалася справою перемир’я між Польщею і ЗУНР.
А чому Р. Цюп’як дав своїй новій книжці саме таку довгу назву – «Не забудьте, браття-громадяни, пом’янути нас незлим тихим словом», стає зрозуміло, коли читаєш у ній розповідь про уродженця с. Григорова на Рогатинщині відомого науковця-філолога, літературознавця, письменника, громадського діяча Омеляна Огоновського. Автор цитує уривок виступу на загальних зборах товариства «Просвіта» у 1894 році його голови: «Не забудьте, браття-громадяни, пом’янути нас незлим тихим словом, бо хоч ми не довершили великої просвітньої будівлі, та все ж були ми, мов ті робітники, що двигали велике каміння на засновок народної святині. Тепер уже легше будувати далі, коли покладено кріпку основу – вже легше йти вперед, коли перші робітники зладили битий шлях, що веде до витиченої мети». Наш земляк був одним з ініціаторів заснування 1868 р. у Львові товариства «Просвіта» і з 1877-го аж 27 років очолював його.
Модератор презентації книжки – відомий краєзнавець і письменник Василь Бабій відзначив активність Романа Цюп’яка в дослідженні минувшини Прикарпаття і Галичини, біографій людей, причетних до творення історії рідного краю. Долучилися до діалогу з автором видання голова ОО НСКУ Михайло Косило (він же автор передмови до книжки), доцент кафедри історії України і методики викладання історії ПНУ ім. В. Стефаника Степан Кобута, члени НСПУ Іван Гаврилович та Володимир Гловацький, заступниця директора ОУНБ ім. І. Франка з наукової роботи Галина Горбань. Завітав на цей захід і тимчасовий переселенець із Миколаєва – краєзнавець та письменник Олександр Лагошняк і подарував бібліотеці видану торік у Дрогобичі свою книжку оповідань «Ночі Талергофа».
