У видавництві «Нова Зоря» побачила світ книжка доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслуженого працівника освіти України, лавреата премій Марійки Підгірянки, Івана Франка, Василя Стефаника, Воляників-Швабінських (США), Фонду Тараса Шевченка (Київ) Миколи ЛЕСЮКА «Мовна стихія Ковалівки», яку автор присвятив мовознавиці Ірині Фаріон.
У цій книжці представлено словникове багатство села Ковалівки Коломийського району Івано-Франківської області, що відбиває у собі риси гуцульського й покутського говорів. Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з Миколою Лесюком про особливості й цікавинки цього нового словника-велетня (620 сторінок), що ще раз підтверджує слова мовознавця: народні говори – це та джерельна база, якою живиться й живе літературна мова як інваріант національної мови народу.
– Пане Миколо, щиро вітаю Вас з виходом у світ Вашої книжки «Мовна стихія Ковалівки». Чому саме Ваша наукова робота присвячена цьому окремому селу? Це полягає в якихось особливостях його мовного зрізу чи тільки тому, що це Ваша мала батьківщина?
– Я з великим болем спостерігаю, як поступово завмирають народні місцеві говірки. Працюю уже пів століття зі студентами-філологами, то мені це дуже добре видно й відчутно. Інколи питаєш студентів, як у кого називають ту чи іншу річ. Називають мені літературну форму, а про місцеву й не здогадуються. І в цьому винні батьки. Був колись свідком, як трирічна дитина сказала речення місцевою говіркою, а мама тут же почала її виправляти, що, мовляв, так не можна говорити, а треба говорити літературною мовою. Я не міг не втрутитися і не захистити дитину. Вона весь час перебуває в контакті з дідусем і бабусею, які розмовляють тільки місцевою говіркою, тому для неї цілком природно говорити так, як бабуся й дідусь. Дитина ще встигне вивчити літературну мову, перед нею ще 11 років шкільної освіти. І ось так поступово занепадають народні говірки, а вони таки й насправді – це ті джерельця, які живлять українську національну мову.
У 2008 році я видав монографію «Мовний світ сучасного галицького села» (Ковалівка Коломийського району), в якій описав мовну картину села. Інститут української мови НАН України дуже схвально зустрів цю книжку і дав їй високу оцінку. Я там подав короткий словничок, але з дуже скупими поясненнями, тому мені, образно кажучи, постійно стукало, що треба зробити повний словник із відповідними поясненнями та ілюстраціями. Так народилася ідея створити словник, і останні два-три роки я засів за його створення.
Ні, ковалівська говірка нічим особливим не відрізняється від говірок сусідніх сіл. Їй характерні покутсько-гуцульські риси, і тут розмовляють так, як у сусідніх селах – Стопчатові, Мишині, Уторопах, Яблуневі, Лючі тощо. А уклав я цей словник, опублікував монографію у 2008 році тільки тому, що це моє рідне село, моя мала батьківщина, і дуже не хотів би, щоб занепадала наша рідна говірка. Мені набагато приємніше слухати розмови людей місцевими говірками, ніж бесіду, в якій кожне друге слово – росіїзм. Люди не задумуються, вживаючи російські слова, – так уже в’їлася в мовлення мова нашого ворога.
– Поза сумнівом, літературна мова живиться соками народних говорів. Як, на Вашу думку, розмаїття діалектів української мови впливає на її загальний розвиток?
– Я радий, що тепер, особливо відколи директором Інституту української мови Національної академії наук України є видатний діалектолог сучасності Павло Юхимович Гриценко, ставлення до діалектів кардинально змінилося. Колись якомусь діалектизмові потрапити в літературний твір було неможливо, бо редактори нещадно викидали такі слова й замінювали їх загальновідомими. Та що ви хочете, ось на словах «файно, файний» і досі висить ярлик «діал.», хоча це слово є в усіх європейських мовах. Я твердо переконаний, що діалектизми збагачують і прикрашають нашу мову, мають неабиякий вплив на розвиток національної мови.
– Загалом, якою є роль словників діалектів? Чи можуть вони посилити розуміння національного мовного багатства?
– У передмові до словника я назвав основні діалектологічні праці. Тепер мовознавці активізували свою роботу. Тут досить назвати лише величезний, на 2060 сторінок, словник у двох томах професорки Марії Голянич, в якому зібрано лексику і фразеологію села Тюдів, словник Марії Астаф’євої у 4-х томах (поки що вийшов лише перший том), в якому зібрано й проілюстровано лексику двох сіл Косівського району – Річки та Яворова, нещодавно вийшов з друку словник Світлани Личук, де зібрано лексику сіл Стецева та Стецівка, уже кілька років тому вийшов словник Миколи Неґрича про лексику сіл Березови. І це лише в нашій області. Є ціла низка словників, виданих нашими східноукраїнськими колегами. Отож така робота йде дуже активно, і в цих словниках є немало мовних скарбів.
– Поділіться прикладами цікавих мовних особливостей Ковалівки, що траплялися Вам під час дослідження.
– Це для мене нелегке питання, бо кожне слово, внесене у словник, для мене цінне й оригінальне. Правда, мушу зазначити, в словник уведені й рідкісні лексеми, які вже вийшли з ужитку навіть жителів села, але я намагався зберегти, зафіксувати все те, що згадав. У словнику є, можливо, за не дуже точними підрахунками 3 880 слів, і всі вони для мене дорогі й цікаві. Хто, наприклад, зміг би відповісти, що таке слово «рищіні»? А це хрещення. Хрестять дитину і роблять рищіні – скликають гостей на рищіні. Або буляндрі. Це купа старого, подертого одягу. У словнику я намагаюся пояснювати етимологію слова, хоч не кожного, фонетичні процеси, які відбулися в ньому в процесі його становлення. Таких цікавих слів є чимало.
– Вашу наукову працю високо оцінили українські мовознавці. Зосібна згаданий Вами відомий український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко. Якими є Ваші очікування від цієї книжки?
– Коли я задумав цей словник, то не думав про далекосяжні результати. Просто дуже хотів устигнути укласти його (бо ще й захворів якраз), щоб усе-таки це залишилося для односельців, для молодих людей, щоб вони не цуралися, не соромилися рідної говірки, не ігнорували її і сміливо використовували в колі рідних і друзів. У жодному разі я не виступаю проти літературної мови, кожна інтелігентна людина повинна вільно володіти двома варіантами рідної мови – місцевою говіркою й літературною мовою. Так ось, я не думав, що цей словник так зацікавить людей, а тут розгорнувся в інтернеті справжній ажіотаж. Треба буде збільшувати тираж, бо є дуже багато заявок на книжку. Особливо він зацікавив мовознавців, діалектологів.
– І на завершення: чи є небезпека втратити деякі аспекти мовного різноманіття через стандартизацію мови й глобальні впливи?
– Так, така небезпека існує, причому дуже велика. Ми почали дещо звільнятися від пут, засилля російської мови, а тут насувається нова загроза – засилля англійської. Розумію, що її треба знати, бо ця мова запанувала у світі, але у нас звикли, як завжди, перегинати палицю. Через чужу мову забувають про свою рідну. Хай би українці наші були розумні: щоб знали і свою рідну говірку, і свою рідну літературну мову, і міжнародну англійську.
Постскриптум
Відомий український мовознавець доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло ГРИЦЕНКО у телефонній розмові з журналісткою «Галичини» про книжку «Мовна стихія Ковалівки» сказав зокрема таке: «Завершення багаторічної праці над словниковим багатством Ковалівки Миколою ЛЕСЮКОМ – це його творчий, громадянський і професійний подвиг. З величезною любов’ю, з глибинним професіоналізмом автор підійшов до добору і тлумачення кожного слова. Розкішні текстові ілюстрації, які відтворюють-дзвенять духом мовотворчості мешканців Ковалівки, передають неповторну специфіку їхнього мовного буття.
У додаток до попередніх численних досліджень про фразеологію, пісенні твори ковалівчан Микола Лесюк синтезував свої ціложиттєві спостереження і втілив їх у форматі словника.
Для Івано-Франківської міської та обласної влади була б велика честь реалізувати одне із центральних завдань у своїй діяльності – підтримати матеріально видання належного накладу цього словника, аби Ковалівка на весь слов’янський світ заяскравіла як один із центрів втілення української ідеї. Недопустимо, щоб автор зі своєї пенсії сплачував високу вартість цього видання».
