Виступ Олександра перервали дружелюбними оплесками ще на початку його промови. «Слово надається переселенцеві з Донбасу Олесю», – оголосив ведучий. «Переселенець для мене образливо, – заперечив високий, заввишки зо два метри, якщо не більше, міцний чоловік. – Я – громадянин України…» І усі присутні це привітали.

Про пана Олександра ми вже згадували в матеріалі про становлення в Богородчанах парафії Православної Церкви України. Коротко і аргументовано він охарактеризував релігійну ситуацію в Донецьку, означивши УПЦ (МП) одним з головних розсадників сепаратизму. Та будучи віруючою людиною, ходив туди, бо куди ще було ходити?

До речі, це дуже серйозний момент. Скажімо, знайома автора цих рядків з одного з міст Одеської області так само в такій ситуації. Крім МП, інших церков у них немає. Тож нема чого представникам цієї конфесії наразі волати про якісь ущемлення, коли вони позбавили права вибору інших людей, заполонивши українські землі, в тому числі загарбавши святині справжньої нашої Православної Церкви, заснованої князем Володимиром ще тоді, коли на місці Москви квакали жаби. Щоправда, Олександр ще сім років тому фактично перестав відвідувати ті церкви, бо, як зазначив у виступі, йому остогидло постійне славослав’я на адресу Януковича.

– Я ніколи не був у Партії регіонів, – пояснює він. – Входив до БЮТу, причому на рівні члена бюро осередку. Таких, як я, в Донецьку називали «бандерами». Хоча…

Дитя трьох народів

…Хоча української крові як такої в його жилах немає. Мама білоруска, батько руський. «Росіянин?..» – виправляю. «Ні, – заперечує Олександр. – Це різні речі. Зараз росіянами називають і чеченців, і бурятів, згадаймо хоча б окупацію Криму… А тато був саме етнічним руським – від слова Русь».

Батько загинув у шахті, коли моєму співрозмовникові було лише сім років. Через три роки мама вийшла заміж за українця з Вінниці, котрий і виховав Сашка. «По суті, я дитя трьох народів», – сміється Олександр.

А все його життя було пов’язане з Донецьком, відповідно й біографія – як у звичайного хлопця з шахтарського міста. Автослюсар – до армії, інститут – після служби, де здобув фах гірничого електромеханіка. Та власне кар’єру почав зі звичайного прохідника, а закінчив заступником директора підприємства. Між іншим, свого часу працював на тому самому пласті і на тій же дільниці, при розробці якого (точніше, це було випробування комбайну «1К101 Україна», котрий і донині використовують не тільки на донецьких шахтах) у так званому «трикутнику смерті» в результаті обвалу породи загинув тато.

Крім того, два роки за сумісництвом займався наукою. Очолював науково-технічний центр НПО «Символ» Академії наук СРСР. А потім запропонували стати чиновником. Причому доволі серйозного рангу – начальником одного з управлінь Донецького міськвиконкому. Про ті 15 років роботи на цій посаді можна писати окрему книжку. В нашій розмові час від часу зринають одіозні прізвища Клюєва, Звягільського й інших представників «донецького клану». Зрозуміло, що Олександрові в силу обставин було чимало відомо про те, що діється в Донецьку.

«Через мене проходили дуже великі гроші, але мої руки чисті, – щиро усміхається він, не переймаючись, чи я в це повірю, чи ні. – Був момент, коли і проти мене намагалися порушити кримінальну справу, вилучили документи, бухгалтерію… Рік щось там «рили», натякали через деякий час про можливе «вирішення» питання – розумієте, в якому плані… Тільки я не мав наміру щось там «вирішувати» з «ментами», бо документація у мене була в порядку, а всі ділові контакти, операції тримав у голові.

Зрештою, за словами мого співрозмовника, в Донецьку були й справжні правоохоронці, котрі намагалися протидіяти злочинності, яка, по суті, панувала в регіоні. Його брат, котрий працював в управлінні боротьби з організованою злочинністю, розказував, наприклад, таке: «…Взяли банду. Доказова база залізна. Бандити сидять в УБОЗі і вже пишуть явки з повинними. Дають повний «розклад»: вбивства, рекет, розбійні напади, рейдерство… А найголовніше – хто за ними стоїть. Але тут – вказівка «згори» відпустити їх, бо це, мовляв, хороші хлопці».

Зрозуміло, що в такій атмосфері, коли, по суті, організовану злочинність очолила влада, Олександрові не захотілося залишатися в її структурах. Маючи зв’язки, розум та ділову хватку, пішов у бізнес. Водночас займався політичною, про яку вже згадували, та громадською діяльністю. Зокрема розбудовував «Українське козацтво» на Донбасі. Та налагоджений ритм життя перервала війна.

– Мені часто доводилося бувати в Росії, де мав ділові контакти, добрих знайомих, але після подій у Криму, а потім і у нас, на Донбасі, ставлення до цієї країни помінялося, – каже Олександр.

Він не просто не сприйняв сепаратистські рухи на Донеччині, а й активно їм протидіяв. З маленькою донечкою разом з іншими проукраїнськи налаштованими жителями Донецька ходив на мітинги до пам’ятника Т. Шевченку біля тамтешньої облдержадміністрації. 1 березня 2014 року виступив на місцевому телебаченні із закликом до донеччан не підтримувати створення «ДНР». Коли розпочалися бойові дії, допомагав усією родиною бійцям з батальйону «Дніпро-1». І не лише матеріально, а й, що було, можливо, більш значущим у тій ситуації, – інформаційно.

– Я жив у передмісті Донецька. Неподалік була невеличка гора, з якої в бінокль проглядалася місцевість аж до Іловайська. Помічав усе, що там робиться, одного разу навіть снайпера вирахував, і потім передавав усе нашим. Я їздив на блокпост, до якого «сєпари» одного разу підігнали автомобіль, начинений вибухівкою – підговорили молодого хлопчину – мовляв, треба на той бік речі перевезти. А реально там була радіокерована бомба, замаскована, звісно. Загинуло троє бійців-добровольців. Я потім допомагав ще поховати одного з них у Дніпрі..

– І не боялися? Адже відомо, як бандити жорстоко розправлялися з людьми, які були за Україну.

– А я не з лякливих. Більше того, проїжджаючи їхні блокпости, міг зупинитися, вийти з машини і покрити їх матом. Ніхто нічого не казав, пропускали. Але потім справді прийшов страх. Якось повертався від мами, їхав автобусом, щоби не «світитися» своєю машиною, і на одному з блокпостів нас зупинили. Підійшли два, в буквальному розумінні, «тіла». П’яні, як чіп, і з автоматами. Одне «тіло» з дурнуватою усмішкою залишилося біля дверей, друге зайшло в салон і одразу причепилося до однієї жінки. За іронією долі, хоча такі випадки нерідко трапляються, вона дуже активно агітувала за «ДНР». А далі повернувся до нас і запитує, мовляв, хто тут ще чимось незадоволений… Автомат направлений на людей. Майнула думка: «Він же абсолютно себе не контролює. Раптом натисне на гачок. З автобуса ж буде сито». Я потім бачив такий на одному з «деенерівських» блокпостів. Ну а що станеться з нами, самі розумієте.

Коли прийшов додому, там була подруга дружини, котра живе саме біля того блокпоста. Розповідала, що там чи не кожної ночі п’янки-гулянки, крики, матюки, постріли. Але це було потім. А тоді, під’їжджаючи до своєї зупинки, помітив на березі річки неподалік свого будинку три легковики – «Мерседес» представницького класу, «Порше Каєн» та якусь «Шкоду». Постояли і від’їхали. Я з автобуса зайшов в магазин і коли вже підходив до свого будинку, під’їхала та «Шкода». Зупинилася біля мене і через вікна наставили автомати. Нічого не казали. Я подивився на них, знизав плечима і пішов собі. Але з’явилося якесь тривожне передчуття.

Незабаром стався другий випадок. Я вже згадував про гору, звідки розглядав місцевість. Ходив туди з донею нібито на прогулянку, а загалом роздивлявся. Цього разу ми поверталися звідти. Донечка поїхала на своєму дитячому велосипеді вперед. Я йшов за нею попри кукурудзяне поле, через яке пролягала польова дорога, і почув шум автомобіля. Він рухався на великій швидкості. Вочевидь ті, хто там сидів, помітили мене. Я ж високий, тим більше на голові був зелений татарський фес, це як тюбетейка. Купив її під час одного відпочинку в Криму, коли його ще не загарбали. Ну і там машина вискакує мені напереріз. І знову на мене наставили автомати. Добре, що цього разу при мені не було бінокля.

А потім почалися серйозні проблеми з «ДНР». Я ж у Донецьку був людиною доволі відомою, так би мовити, публічною. Коротко кажучи, зрозумів, що потрібно виїжджати, і якомога швидше. Терміново зібралися. Вночі до мене зуміли дістатися на «бетеері» хлопці з батальйону «Дніпро-1», котрі нас і прикрили, вивели до нашого блокпоста. Було страшно. Ніч, маленька донечка і дружина – одні в автівці. Ситуація тоді мінялася швидко і був ризик натрапити на «деенерівський» блокпост. Тим більше, що хлопці на блокпосту не знали, де перебували сепаратисти. Їхали різними шляхами. На одній ділянці дорога була настільки «вбита», що 30 кілометрів долали дві з половиною години одні серед лісосмуг та полів..

Та Бог допоміг щасливо добратися. Спершу замешкали у Дніпрі. Я почав працювати з військовим комісаром одного з районів міста. Зокрема возив хлопців з Донбасу, котрі хотіли воювати за Україну. Він їх оформляв і я розвозив по військових частинах. З деякими з них й досі підтримую зв’язок. Скажімо, з Ігорем, котрий воював у танковій бригаді і залишився в ній служити. Якось зателефонував і кажу: «Вже нічим не можу допомогти, крім як молитвою. Дай мені список наших хлопців. У бригаді три екіпажі були з Донеччини». Він продиктував прізвища. Я з тим списком ходив по українських церквах – православних Київського патріархату, автокефальних, греко-католицьких з проханням молитви. Ніде не відмовили і ніде не взяли за це грошей, хоч я пропонував. А там був навіть мусульманин. Молилися рік, поки вони воювали. Всі живі.

Також допомагав з мобілізацією техніки, яку відвозив у згадану танкову бригаду..

– А чому виїхав з Дніпра?

– Все, що мав, віддав на розбудову армії. Я вже пенсіонер, а дружину брали операційною медсестрою у військовий шпиталь у Дніпрі. Та виникли проблеми з житлом. Тоді цим питанням офіційно ніхто не займався, тільки громадські організації намагалися чимось підсобити. А людей наїхало дуже багато. Просто натовпи сиділи на вулицях під тими офісами. І траплялося таке, що приходиш наймати квартиру, про яку вже домовився, а тут за тобою – ще дві-три сім’ї. Власник це бачить і одразу піднімає ціну на тисячу гривень. Люди погоджувалися платити, бо думали, що мине якійсь місяць-другий – і життя повернеться в нормальне русло. Що ж до мене, то, по-перше, вже якихось статків не мав, по-друге, було передчуття, що це швидко не закінчиться.

– А як опинився на Прикарпатті?

– З вашою областю мав давні відносини. Ще у 90-х роках вклав, як-то кажуть, у розвиток Прикарпаття великі гроші – декілька сот тисяч доларів як інвестиції. Правда, частину з них украли, частину пустили не туди, потім довго судився, щоби їх повернути… Співпрацював з Надвірнянським нафтопереробним заводом. Постачав туди з одного родовища з Росії нафту. В Україні тільки це підприємство могло її переробляти, причому у великих обсягах. Натомість отримував готовий продукт і навіть під час паливної кризи у нас в Донецьку все їздило і працювало.

Отож, маючи зв’язки і знайомих, вирішив перебратися сюди і зайнятися бізнесом. Нам, переселенцям, одна з міжнародних організацій запропонувала 500 доларів на розвиток своєї справи. Розробив проект, але їх не дали, сказали що це не життєво. Я образився, здав квартиру в Івано-Франківську, зайняв грошей у сусідів, купив невеличкий агрегат і переїхав в Богородчанський район, де почав виробляти корм для свійських тварин та птиці, який дає великі результати та якість отриманої продукції. Подумав: дам можливість людям, котрі не мають роботи, живуть у гірській місцевості, заробляти на місці. Нині вже маємо з дружиною, а вона фактичний виробник корму, потужне обладнання.

– Розповідають, що ти доволі оригінально рекламуєш свою продукцію – споживаєш її на очах у потенційних покупців.

– Щоб довести, що мої корми цілком безпечні. Вони не мають ніякої «хімії». Це дуже важливо. Бо чому в нас так багато хворих на алергію та рак? Тому що ми споживаємо «хімію» через тварин. Деякі фермери годують своїх свиней преміксами від початку і до кінця, хоча їх можна давати не більше трьох місяців. Не раз трапляється, що люди куплять поросятко на відгодівлю, а воно через місяць гине від раку шлунку. Бо його годували преміксами. Я, наприклад, придбав у одного фермера двох поросяток, котрих ще тільки переводили на штучний корм. Почав годувати своїм. Вони місяць не росли. Організм неспроможний був сприймати нормальний корм, бо з молоком матері всмоктав «хімію». У мене ж суто рослинні інгредієнти, які купую на місцевих підприємствах.

До речі, деякі з цих компонентів містять речовини, здатні вбивати ракові клітини. І за п’ять місяців ті поросятка вже набрали по 120-130 кілограмів, а собівартість відгодівлі – 10-12 грн. за кілограм. При використанні мого корму не потрібно давати тваринам антибіотики, бо сам корм знищує всю патогенну мікрофлору в їхніх організмах. Причому його не потрібно багато. Для відгодівлі свині вагою до 100 кг треба не більше 100 кг корму, курки на день – 25-30 г і маєш яйце щодня будь-якої пори року. Це десь утроє-вшестеро зменшує потреби в зерні для відгодівлі тварин.

– Отже, життя налагоджується, лише, наскільки я зрозумів, є причини не зовсім бути ним задоволеним.

– Розумієш, я втратив місто, в якому народився і прожив 56 років. Будинок, майно, матеріальний добробут моєї родини… Так сталося, хоча я в цьому не винен. Тепер маю статус внутрішньо переміщеної особи. Повинен кожні півроку відмічатися, що проживаю у такому-то населеному пункті. Раніше було частіше. Вже казав, що є пенсіонером, але чомусь нас зобов’язали отримувати гроші, ідентифікуватися з приводу отримання пенсій суто в Ощадбанку, інакше, мовляв, припинять платити пенсію. Що і зробили зі мною. Півроку не отримував.

Але це суперечить і Конституції України, і пенсійному законодавству. Маю право відкрити рахунок у будь-якому банку і жити вільно будь-де на території України. Спробував оскаржити цю постанову уряду Гройсмана. Суди першої і апеляційної інстанцій задовольнили мій позов, а касаційний скасував. До речі, його ліквідували. Тепер це питання вирішуватимуть у Страсбурзькому суді з прав людини. Мій позов там прийняли!

Я є громадянином України, але не можу брати участь у місцевих виборах, відповідно й виставляти свою кандидатуру. Хіба це не є певним ущемленням прав людини?

Дуже образливо було чути на адресу тих, хто переїхав з Донбасу, що ми ледь не якісь монстри, котрим усе дозволено. Одні казали, що нам безплатно надали житло, інші – що ми все скупили і дозволяємо робити собі що заманеться. Навіть не хочу згадувати, в чому нас тільки не звинувачували. Навіть у тому, що ми чи не всі, хто родом зі східної частини України, – дикуни. Мене із сім’єю просто виживали з житла сусіди в с. Дзвинячі, цькували, робили штучні конфлікти, врешті, перекрили водопостачання та каналізацію орендованої нами квартири.

Тепер винаймаємо житло в Богородчанах. На щастя, тут із сусідами жодних проблем. Навіть завів друзів. Тисяча гривень допомоги, яку отримую протягом останніх двох місяців, бо раніше було менше, ледь покриває вартість оселі. А ще треба платити за комунальні послуги. Дружина працює в онкодиспансері медсестрою у відділі хіміотерапії.

– Не найкраще місце праці. Через певні обставини знаю, що, враховуючи шкідливі умови та зарплату, туди не дуже бажає йти молодший медичний персонал. Вже мовчу про проблеми добирання з Богородчан до онкодиспансера.

– Добре, що має роботу і можливість допомагати людям. Власне, ми для того й створені, щоби допомагати одне одному. Можемо бути різні за менталітетом, але маємо своїх дітей і одну державу…