Нещодавно минуло 110 років з дня народження Миколи АРСЕНИЧА – керівника Служби безпеки ОУН–УПА на українських землях.

Український національно-визвольний рух, зокрема на українських землях, насамперед у формі націоналістичного підпілля і збройної формації УПА, мав бути захищений від ворожої агентури. Таким підрозділом стала Служба безпеки (СБ), яку очолював талановитий керівник Микола Арсенич– «Михайло», генерал СБУ ОУН(б), начальник відділу контррозвідки при головному командирі УПА, референт СБ Проводу ОУН. Один з творців спецслужби українського повстанського підпілля, яка успішно протистояла німецькому гестапо та радянському НКВС-МДБ.

Родина Арсеничів походить із с. Нижнього Березова тепер Косівського району. У сім`ї зростало п’ятеро хлопців. Хоча вони не дотягували до заможних селян, це не завадило їхньому батькові Василеві Яковичу дати своїм дітям як мінімум середню освіту. Всіх братів виховали в християнському і патріотичному дусі і вони брали активну участь у національно-визвольній боротьбі 40–50-х рр.

Антон Арсенич 1944-го вступив у лави націоналістичного підпілля, псевдо «Голуб». Загинув у бою з чекістсько-військовою групою 1 грудня 1950-го у лісі біля с. Шешорів Косівського району. Михайло у 1938–1939 рр. був провідником добровольців на Закарпаття для допомоги Карпатській Україні, декілька разів його арештовували поляки. У грудні 1940-го Михайла заарештував Яблунівський РВ НКВС за належність до ОУН, найімовірніше, його розстріляно у Дем`яновому Лазі. Степан Арсенич у липні 1941-го за завданням проводу ОУН(б) завербувався до вермахту як перекладач, перебував у радянських партизанах і Червоній армії. У червні 1946-го його заарештували, засудили на 10 років. Помер 1971 року в Львові. У 1992-му реабілітований. Доля ще одного брата, Василя, невідома.

Микола у 1922 р. вступив до Коломийської гімназії. Там був у числі тих, котрі виявляли непокору польській владі. Це призвело до того, що його, учня 8 класу, виключили з гімназії. У 1925-му Миколу прийняли до лав УВО, з 1929 р. він член ОУН, коломийський повітовий провідник. У 1930-му вступив до Львівської гімназії. Арсенич швидко знайшов себе у лавах львівського студентства. Навіть рідні не знали, чим він займається. Це пов’язано з тим, що хлопець ретельно дотримувався постулатів ОУН, зокрема шостої точки Декалогу: «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».

М. Арсенич як бойовик УВО у Варшаві вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду на західноукраїнських землях Броніслава Перацького.

Розгром Краєвої екзекутиви (КЕ) ОУН на ЗУЗ, арешт Бандери та інших чільників не послабив організацію, а навпаки, згуртував. М. Арсенич був членом Союзу української студентської організації у Польщі. 1937 року його заарештували на квартирі, де знайшли націоналістичну літературу та листівки. Микола взяв усю вину на себе. 20 січня 1938-го Львівський окружний суд засудив його до трьох років тюрми та шести років обмеження громадянських прав. Термін покарання відбував до вересня 1939-го.

Прихід «червоних визволителів» поставив на карту життя українських патріотів. Чимало з них переходили радянсько-німецький кордон і опинялися на території Польщі, загарбаній німцями. Арсенич був у їх числі. У Кракові працював технічним секретарем Українського комітету, який вів облік колишніх політв’язнів, а також тих членів ОУН, які прибували до міста. У нових реаліях провід ОУН створив окрему спецструктуру під керівництвом Є. Врецьони із семи осіб, до якої входив і М. Арсенич. Він разом із 20 провідними членами ОУН пройшов перепідготовку на базі старшинської школи під керівництвом поручника О. Карачевського. У березні 1940-го провід ОУН і особисто С. Бандера доручили Арсеничу створити військову розвідку ОУН. На ІІ Великому Зборі (ВЗ) ОУН у квітні 1941-го, який відбувся у Кракові, Бандера призначив Арсенича керівником військової розвідки ОУН.

Коли ОУН розкололася на два табори, «сімку» було розпущено і перебудовано на Службу безпеки ОУН(б). Рішення щодо СБ було надруковано у вигляді інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни». У ній зокрема сказано: «Служба безпеки – це другий важливий державний сектор, що його ОУН мусить по змозі якнайсильніше опанувати».

З березня 1941-го під керівництвом Арсенича розпочинається процес створення територіальних органів СБ. За словами визначного діяча СБ Мудрика-Мечника, українська СБ і її плани роботи були подібні до провідних державних спецслужб, пристосованих до українських реалій, зокрема націоналістично-підпільної боротьби. Головна фігура у СБ – референт на рівні куща, району, області. Районна СБ складалася із 6–8 осіб.

Німецька окупаційна влада 5 липня 1941 р. заарештувала у Кракові С. Бандеру, а 9 липня прем’єр-міністра Я. Стецька та деяких міністрів з уряду Українського державного правління, сформованого 30 червня 1941-го у Львові. Лідер націоналістів Бандера рішуче відмовився відкликати свій підпис під Актом 30 червня 1941 року, його відправили до німецького концтабору, де він пробув майже до кінця війни. Але нацисти не змогли зламати його.

Коли стало зрозуміло, що повернення радянської влади у Західну Україну є лише питанням часу, Арсенич скликав у Бережанах Тернопільської області організаційну нараду, на якій були референти СБ Тернопілля – «Максим», Станіславщини – В. Лівий–«Митар», Перемишлянщини – Соловій, Дрогобиччини – Шишка, і видав розпорядження щодо роботи СБ у нових обставинах. Він усвідомлював, що в боротьбі з таким потужним монстром, як НКВС-МДБ, потрібно приймати неординарні рішення. Ще у 1946-му дійшов висновку в листі до М. Козака–«Смока», референта СБ Волині, що треба «не знищувати агентуру, а обмежуватися лише розконспіруванням. Повна ліквідація зовнішньої агентури сприяє вербуванню на її місце нової. Агентуру, з якою можна домовитися, слід перевербувати проти ворога і тримати як наших інформаторів в агентурі супротивника. Насамперед не знищувати ту зовнішню агентуру, що завербована з числа родин наших членів, наших симпатиків, завербованих під примусом компрометуючих матеріалів».

Один із чільників ОУН(б) Дячук-Чижевський на допиті у НКВС стверджував, що Арсенич був одним з організаторів СБ ОУН(б) ще з 1939-го, проводив чимало вишколів, його вважали дуже добрим конспіратором. Серед керівництва Проводу ОУН(б) мав репутацію людини, яка ніколи не ухвалить сумнівних рішень, не в інтересах підпілля. У той же час методи роботи СБ викликали страх у підпільників. Арсенича як керівника поважали і боялися, оскільки він вживав серйозних заходів для укріплення організаційного порядку.

На початку лютого 1945-го біля Бережан відбулася нарада членів Головного Проводу ОУН(б), на якій розглядали питання перспектив боротьби проти органів радянської влади. На ній були зокрема Р. Шухевич, М. Арсенич, Я. Бусел, Д. Грицай, П. Дужий, Р. Кравчук, В. Кук, Д. Маївський.

Бандера хотів повернутися в Україну, але учасники наради відмовили йому в цьому. Він залишався політичним лідером ОУН і її керівником в еміграції. На нараді вирішено було продовжувати боротьбу, сподіватись на допомогу Заходу. Залежно від ситуації, на теренах треба було переходити до дій чотами і роями, лави УПА очистити від ненадійних елементів.

Чимало зусиль спрямовував М. Арсенич на виявлення і знешкодження таємних співробітників НКВС-МДБ. Саме під його керівництвом бандерівська СБ лише на Тернопіллі знищила 111 таємних співробітників МДБ СРСР. Він перебував у постійному русі, відвідуючи повстанські краї, з Волині виїхав до Галичини, зокрема на Тернопілля і в Косівський район Станіславщини, там на початку лютого 1945-го зустрічався у с. Августівці з Р. Шухевичем.

Оскільки ситуація кардинально змінилася після закінчення Другої світової війни, Провід ОУН розробив нову тактичну схему діяльності націоналістичного підпілля під такими кодовими назвами: «Дажбог» – збереження керівних кадрів ОУН(б), «Орлик» – націоналістична діяльність на східній Україні, «Олег» – виховання молодих кадрів для поповнення рядів підпілля.

Змінюючи постійно місця свого перебування, Арсенич не давав змоги чекістам виявити та ліквідувати його протягом 1944–1946 рр. Його супроводжувала охоронна «двадцятка» – командир «Клим», заступник керівника СБ ОУН(б) «Ромко», слідчий рефентури «Юлько», інші підпільники.

Працівникам МВС вдалося захопити живою зв’язкову Романа Шухевича С. Галушку («Наталка», «Маруся»). На допитах вона нічого путнього не сказала, твердила, що є зв’язковою керівника Крайового Проводу (КП) ОУН(б) «Поділля» Івана Шанайди–«Данила». Майор Соколов, який її допитував, зрозумів, що підпільниця приховує щось важливе. Він сказав, що відпускає її, аби вона вбила Івана Шанайду. Коли ж спробує втекти, її треба затримати спецбоївкою НКВС, яка діє під виглядом боївки СБ, і допитати вже як агента НКВС. У серпні 1945-го її відпустили і привезли до с. Бишки. Там же спецбоївка НКВС, яка діяла під виглядом боївки СБ ОУН(б), С. Галушку забрала у бункер і допитала як зрадницю. Вона вважала, що потрапила до своїх, і розповіла всю правду, а саме: що вона зв’язкова Шухевича, зв'язок підтримує через криївку в с. Августівці.

Так викрили криївку. Повстанець «Рибак» застрелився, а підпільника «Чада» захопили живим. Він видав криївку в с. Рай Бережанського р-ну Тернопільської області. Шухевича там не було. Ярослав Бігун («Чад») став агентом-бойовиком. Галушка психологічно зламалася. Для своїх вона вже стала зрадницею, її ще раз перевербували і скерували у підпілля, даючи завдання вивідати місця постою і криївок керівників ОУН(б).

Генерал-майор Горшков, начальник першого відділу Головного управління боротьби з бандитизмом НКВС СРСР, навіть пропонував представити майора Соколова до звання Героя Радянського Союзу за боротьбу з українськими націоналістами.

Проте і націоналістичне підпілля вжило низку контрзаходів, адже ліквідація двох криївок головного командира УПА Р. Шухевича була тривожним сигналом. Напевно, М. Арсенич отримав доручення особисто розслідувати цей факт. Коли Галушка повернулася у підпілля, то «Михайло» взяв її до себе у бункер, де проводив слідство.

Із серпня по грудень 1946 р. оперативна група МВС УРСР проводила агентурно-розвідувальну діяльність, маючи на меті вийти на М. Арсенича. Знищено було 30 повстанців, зокрема тих, котрі мали безпосередній стосунок до керівників Центрального Проводу ОУН(б) – зв’язкових, охоронців, технічних працівників. Доповідаючи про результати роботи керівництву МДБ УРСР за 6–16 листопада 1946 р., чекісти відмічали, що «з додаткових агентурних даних опергрупи Бережанського РВ МВС Тернопільської області, в лісі, у районі с. Лісників, переховуються референт СБ Центрального Проводу ОУН(б) «Григір», він же «Михайло», тобто Микола Арсенич, а в районі с. Стриганців – його заступник «Юлько». У Помарянському районі Львівської області переховувався надрайонний провідник «Грек», районний провідник «Грізний» мав безпосередній зв'язок із «Михайлом». Таким чином, уже наприкінці 1946-го оперпрацівники МДБ знали приблизне місце, де переховувався Арсенич, і готували пошукову операцію щодо його затримання. Чудовий конспіратор, він чомусь затримувався на одному місці. Це стало фатальним і коштувало йому життя. 21 січня 1947-го у районі сіл Жукова та Гиновичів розпочалася чекістсько-військова операція. Курсант полкової школи внутрішніх військ МВС УРСР Тихомиров помітив на схилі урвища легку пару та підталу землю, спрямував в отвір вентиляційної труби залізний щуп, впала подушка, яка закривала отвір, розбила посуд на столі. Стало зрозуміло, що це бункер. Його оточили і запропонували тим, хто перебував усередині, здатися… З бункера вискочив повстанець і відкрив вогонь з автомата. Чекісти його поранили, він упав у бункер, підірвався на гранаті.

Легенда есбістської служби і її талановитий керівник зрозумів, що це кінець… З пістолета застрелив свою дружину «Віру» і зв’язкову Шухевича «Наталку», облив гасом і підпалив документи та застрелився сам…

Заповідь Декалогу українського націоналіста «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї» Арсенич виконав до кінця. Коли чекісти загасили пожежу, витягли з бункера тіла двох чоловіків і двох жінок, два автомати, два пістолети, гвинтівку, друкарську машинку, телефонний апарат, два мішки документів…

Трупи вбитих М. Арсенича та його дружини повезли до Львівського управління МВС, де на упізнанні члени Проводу ОУН(б) в Україні П. Дужий та М. Степаняк підтвердили, що це справді вони. Було складено відповідні акти.

Про знищення М. Арсенича чекістські органи подали звіт до Москви у ЦК ВКП(б) та керівництву МВС СРСР. Знаний дослідник національно-визвольної боротьби поневолених народів А. Русначенко встановив, що спецповідомлення міністра внутрішніх справ СРСР Круглова надіслано В. Молотову та Л. Берії. Підпільники також склали окремий звіт про загибель «Михайла». Підпільник «Ігор» (прізвище та ім`я невідомі) перебував недалеко від бункера зверхника, був детально обізнаний з обставинами загибелі, все це виклав у звіті крайовому провіднику ОСУЗ Василеві Куку.

Дотепер невідомо, де поховано Миколу Арсенича, як, до речі, і Романа Шухевича та інших провідних діячів і чимало повстанців з числа ОУН–УПА.

Про те, що провідника зрадили, свідчить той факт, що повстанець «Ігор» у протоколі від 15.05.1947 р. стверджує, що чекісти одразу пішли до місця, де був бункер. Крім того, відкрили бункер з літературою, захований ще восени.

Провід ОУН(б) на українських землях у зв’язку із загибеллю М. Арсенича видав некролог-повідомлення, в якому дав високу оцінку «Михайлові» як керівникові СБ ОУН–УПА. Завдяки його роботі революційний національно-визвольний рух вийшов переможно до теперішньої боротьби з МГБ і МВД. Працьовитість аж до самозречення, розум і глибина думки, скромність, рішучість, безоглядність у боротьбі з ворогами – ось головні риси його характеру. Вишколені і виховані ним кадри СБ і всієї організації, зберігаючи в своїх серцях світлу пам`ять про великого борця-революціонера, вірно йтимуть шляхом свого керівника до великої мети та пильно оберігатимуть український революційно-визвольний рух від підступних ударів ворога, йшлося у ньому.

Національно-патріотичний дух притаманний жителям Березовів на Косівщині. 107 їх поповнили лави січового стрілецтва і УГА. Понад 250 березівських повстанців загинули в боротьбі за волю України в буремні 40–50-ті рр., майже 200 осіб відбували покарання у більшовицьких тюрмах і концтаборах, понад 80 родин депортовано у віддалені райони СРСР. Гордістю і совістю Березовів назавжди залишаються Микола Арсенич– «Михайло» – керівник СБ ОУН–УПА, Дмитро Негрич–«Мороз» – командир Березівської сотні, Мирослав Симчич–«Кривоніс» – командир Березівської сотні, Костянтин Геник–«Крук» – субреферент СБ Коломийської округи, Мирослав Сулятицький–«Кривоніс», Василь Романчич–«Хміль», Василь Сенітович–«Буй-Тур», Михайло Васкул–«Орел», Іван Негрич–«Хитрий», Василь Томич–«Гонта», брати Скільські – Петро–«Ганджа», Василь–«Грім» і Павло–«Іскра», Геник Дмитро–«Віктор», Михайло Малкович–«Сивий», Петро Малкович–«Стародуб», Дмитро Малкович–«Грушка», Степан Бодруг–«Меч», Іван Урбанович–«Зірка», Микола Урбанович–«Орлик», Славко Геник–«Ярослав» та десятки інших.

Як стверджує о. Михайло Арсенич, палкий патріот свого краю, нижньоберезівці і нині на передньому плані боротьби за Україну. Не менше 200 з них стали учасниками Помаранчевої революції, 300 – Революції Гідності. 42 – учасники бойових дій на сході України, нині 11 боронять Вітчизну в зоні бойових дій.

Нащадки славних опришків, легендарних січових стрільців і УГА нескореної УПА залишаються на передньому плані боротьби за Українську державу. Україна була, є і буде.