Ми не знайдемо імені Миколи Степановича ГУЛЯНИЧА із села Сваричева Рожнятівської територіальної громади – голови колективних сільськогосподарських підприємств (КСГП) «Верховина» з центральною садибою у Камені та імені ХХІV з’їзду КПРС у Брошневі, а відтак і голови правління КСГП «Нива» й депутата Івано-Франківської обласної ради третього демократичного скликання – у виданій торік книжці «Рожнятівщина в іменах». Навіть попри те, що М. Гулянич свого часу був наймолодшим головою колгоспу – в 30 років. Але сподіваємося, що завдяки цьому матеріалові «справу буде продовжено в наступних перевиданнях», як анонсували упорядники, і в переліку персоналій побачимо інформацію про людину, яка своєю працею залишила помітний слід у житті Рожнятівщини…

Спочатку Микола обіймав посаду чільника «Верховини», до якої належало й село Берлоги. Та керівництво району, очевидно, вважало молодого аграрія, висловлюючись по-сучасному, кризовим менеджером…

– Пам’ятаю як сьогодні, – розповідає М. Гулянич, – останньої суботи липня 1983 року зателефонував мені перший секретар Рожнятівського райкому КПРС Мар’ян Пригородський і запитує: «Директоре, як працюється?». Я відповів, що якраз у Камені закінчили косити пшеницю та плануємо ще скосити жито в Берлогах – і з зимовими зерновими завершимо. Наш колгосп також спеціалізувався на вирощуванні багаторічних трав. Перший секретар запитав мене, як я ставлюся до того, щоб вони з начальником управління сільського господарства Петром Лукашем відвідали «Верховину»? Я пожартував, що, мовляв, жнива вже закінчуються, а він ще не був у нас: «Обов’язково треба приїхати, а не «може»...

Я міг так говорити, бо він мене поважав. Я покликав свого «комісара» – секретаря парткому колгоспу Богдана Бігуна, який згодом після мене очолив «Верховину», і все йому розповів. Відтак уже в Камені він став очевидцем такої своєрідної інтриги. Щойно ми зустрілися з М. Пригородським, як він і каже: «Директоре, ви можете мене один раз послухати?». «Мар’яне Петровичу, – відповідаю, – ви щось таке говорите, питань немає». Й коли ми зайшли в мій кабінет, перший секретар каже моєму «комісарові»: «Телефонуйте…». У мене по шкірі мурашки забігали: чому просить «комісара» – мене ж іще й не звільнили, та й нібито і натяків на таке не було?

Далі М. Пригородський продовжив: «Переходимо до справи. Ви запевнили, що мене послухаєте, то я скажу, чому ми до вас приїхали. Ваш друг Ярослав Ковальчук – голова колгоспу імені ХХIV з’їзду КПРС, потрапив у довідку ЦК КПРС, а нашу область готують до слухання на політбюро. І група, яка працювала на Івано-Франківщині, з’ясувала, що у цьому колгоспі голова має три суворі догани, з яких дві занесено в облікову картку. Сам Я. Ковальчук не робить жодних висновків з того, а господарство тим часом іде у прірву… Ми перебрали всі кандидатури, кого можна б призначити замість нього, й зійшлися на вашій…».

– Серед літа – у жнива – пан навіть слугу не проганяв, а ви – голову колгоспу? – кажу я.

– Ми ж не проганяємо вас, а замінюємо, – заперечив М. Пригородський.

…Тоді в очолюваному мною колгоспі справи йшли добре. У Берлогах ми відкрили столярний цех, почали виробляти поліетиленову плівку, малярські пензлі. Якраз тоді замовили кошторисну документацію на корівник і на школу. З’явився у господарстві фінансовий ресурс, і відповідно – плани розвитку. Правління колгоспу у «Верховині» я очолював чотири з половиною роки. А коли тільки прийняв керівництво, то кормів для тварин – молочного стада – було всього на два тижні. Якби не голова колгоспу «Ленінський шлях» у Нижньому і Верхньому Струтинах Степан Рабуцький, то не дав би собі ради. А тепер треба було йти у колгосп імені ХХIV з’їзду КПРС – куди дітися. Через день перший секретар зателефонував і запитав для годиться, чи я остаточно згоден на те й кого доречно залишити би керівником у «Верховині». Я порадив Б. Бігуна. Відтак пройшов співбесіду в секретаря обкому партії з питань села. А колгоспні збори вирішили спочатку провести у господарстві імені ХХІV з’їзду КПРС, а через день – у «Верховині»…

М. Гулянич на чолі «Верховини» був добрим і мудрим господарем. Люди у селах це знали й цінували, тож новину про його звільнення сприйняли з насторогою. А 4 серпня 1983-го відбулися колгоспні збори у Брошневі – головою колгоспу імені ХХIV з’їзду КПРС обрали Миколу.

– Знаю, що люди бунтували і не хотіли вас відпускати з «Верховини»?

– Що було, то було. Навіть другий секретар райкому телефонував, щоб я не їхав у Камінь на колгоспні збори. А на зборах селяни з Берлогів запитали: «А де Микола Степанович – ми його не звільняли, чому його немає на зборах?». Людям пояснили, що мене обрали головою колгоспу імені ХХІV з’їзду КПРС. Відтак всі селяни покинули збори і пішки з Каменя пішли у своє село: «Нема Гулянича – і ми йдемо!».

До речі, під час виборів до облради 1998 року понад 90 відсотків жителів Берлогів підтримали мою кандидатуру. Навіть у рідному Сваричеві було менше. Люди хотіли, щоб з ними рахувалися, бо після зборів у Камені не вийшли на роботу – корови стояли недоєні, а селяни вимагали зустрічі з райкомівцями і зі мною. І ми поїхали до людей. Я пояснив, що колгосп імені ХХІV з’їзду КПРС довели до ручки – треба виручати…

Запитуєте, чому колгоспники з Берлогів не хотіли мене відпускати з «Верховини»? У селі під її дахом працювало понад 120 робітників – тут діяли, повторюю, колгоспна кузня, цехи з виробництва поліетиленової плівки і малярських пензлів, столярне і тарне виробництво тощо. Селяни мали роботу. А доти, коли 1979 року я приїхав у Берлоги як голова колгоспу, ті приміщення – колишні гаражі – використовували для складування попелу й курячого посліду. Директор ЛК «Осмолода» Іван Барановський допоміг нам з верстатами. Робили вікна, двері, виконували й інші замовлення. Щонайперше верстат з виробництва поліетиленової плівки встановили у Камені – на ньому працювало семеро осіб. Були добрі прибутки. За місяць реалізовували стільки продукції, що вистачало на зарплату всьому колгоспу. То був великий стимул для розвитку села…

Колгосп імені ХХІV з’їзду КПРС господарював на землях Брошнева, Креховичів, Брошнева-Осади, мав сінокоси в Ясені. М. Гулянич, очолював його з 1983-го по 2007-й. До 1991 року господарство називалося імені ХХІV з’їзду КПРС, відтак – «Нива», згодом стало акціонерним сільськогосподарським товариством з таким самим найменуванням, а з 2002-го – приватним. З 1994 р. від «Ниви» від’єдналися Креховичі. А 2007-го воно самоліквідувалося.

– 30 років тому ми провадили не лише аграрні справи, а й господарські, соціально-культурні, – розповідає далі М. Гулянич. – Саме тоді, наприклад, футбольна команда «Галичина» з Брошнева-Осади, якою фінансово опікувався наш колгосп, стала чемпіоном України серед сільських колективів.

Є наш слід і в Креховичах. Тоді за рікою Сівкою не було ні нормальної дороги, ні магазину. І ми збудували там і дорогу, і магазин, і адмінбудинок, і кладку через річку поставили.

До речі, ми єдині в області свого часу запровадили у колективі звання «Заслужений працівник колгоспу імені ХХІV з’їзду КПРС». Відзначених безоплатно забезпечували дровами, електроенергією, путівкою у санаторій. А на фасадах їхніх домівок чіпляли спеціальні таблиці. Були в нас і колгоспні стипендіати серед студентів.

Наш колгосп активно розвивався. У господарстві було 1200 голів великої рогатої худоби, а насиченість умовних голів на гектари була більшою, ніж у чорноземній Городенківщині. У відгодівлі тварин нам дуже допомагала співпраця з Бовшівським цукровим заводом, директором якого був Іван Горин. А ви, до речі, знаєте, завдяки чиєму сприянню збудовано пам’ятник великому Івану Вагилевичу в селі Ясені? Все, крім центральної плити (її виготовляли у Львові), 1987 року виконували наші працівники. Сьогодні про це мало хто й згадує.

Чому колгоспи розвивалися і мали можливість брати активну участь у соціально-економічному житті районів? Тому що мали державну підтримку, а ті, що добре працювали, – ще й стимули й заохочення. Свого часу було запроваджено новацію, що господарства одержували доплати не за перевиконання планів, а за економічне зростання впродовж трьох попередніх років. У звітах перевіряли кожну цифру. Для когось, зокрема і для нас, це було добре, а для декого – зле, бо важко стало маніпулювати показниками і плодити корупцію. Саме тоді господарства у селах Ціневі чи Рівні «сіли», а такі, як наше, пішли вгору…

Колгосп під керівництвом Миколи Гулянича завжди був серед найкращих на Рожнятівщині, а в 1986–1987 рр. – навітьу СРСР. Господарство брало участь у ВДНГ і відзначено дипломом, а голова – срібною медаллю «За успіхи у розвитку народного господарства». Також 1988 року керівника господарства нагородили орденом Дружби народів.