Неформальний творчий колектив дослідників під орудою професора Миколи РОЖКА – класичний приклад сучасної наукової школи, яку означує низка маркерів. Зокрема її керівник визнаний у науковому світі та відомий багатолітньою високою продуктивністю – 1000 наукових публікацій, від статей до фундаментальних книг. Його наукова праця, яку вирізняють нові ідеї та їх реалізація, отримала офіційне визнання держави: професор М. Рожко, наразі єдиний у нашому краї, є лауреатом Державної премії України в галузі медицини. Під його редакцією з числа колег-однодумців успішно захистилися і працюють шестеро докторів і 50 кандидатів медичних наук різних поколінь. Ще п’ятеро захищатимуть дисертації цього року, а 25 працюють над дисертаціями. Разом з тим традиції наукової школи Рожка дають змогу не лише успішно генерувати й продукувати нові дослідження, а й формувати новітні підходи в навчально-виховному процесі окремої медичної галузі в країні. Під керівництвом професора Рожка вийшло п’ять ґрунтовних нових підручників зі стоматології для медичних вишів держави українською й англійською мовами…

Сьогодні розмовляємо з Миколою Михайловичем про те, як прийшов він у медичну сферу, про наставників, наукові здобутки, механізми стимулювання науковців, створення атмосфери творчості й відкритості в науковій школі і в Івано-Франківському національному медичному університеті, про сучасні виклики, що стоять перед вищою освітою та охороною здоров’я держави.

– Розкажіть про свій шлях у медицину.

– Починався він доволі складно. Я народився в селі Усті на Снятинщині, після закінчення восьмирічки вступив до Івано-Франківського республіканського технікуму фізичної культури. Мені неймовірно легко давалися предмети з фізіології, анатомії, фізичної культури, тобто ті, які були ближчими до медицини. А з точними науками ніколи не дружив. Технікум закінчив з червоним дипломом, згодом працював тренером, мав вагомі спортивні досягнення: неодноразово ставав чемпіоном і призером першостей України з біатлону і входив до збірної. Зазначу, що великий спорт є суворою і разом з тим вимогливою школою життя. Адже тіло і психіка спортсмена часто перебувають на межі навантажень, що потужно формує й загартовує характер людини. Після двох невдалих спроб вступу до інститутів фізичного виховання і культури – в Москві і в Києві – дав собі слово більше не вступати. Під час служби в армії у спортроті, дякувати Богу, почав переосмислювати власний життєвий шлях. Мабуть, справді настав момент прозріння: роки успішних виступів і здобутків у великому спорті минуть швидко, а життя довге. Уже вдома, поєднуючи виснажливі тренування з роботою по господарству, прочитав оголошення в «Прикарпатській правді» про набір слухачів на підготовче відділення до Івано-Франківського медичного інституту. Не знаю чому, але це стало для мене першим внутрішнім поштовхом у напрямі медицини. Тоді можна було отримати скерування на навчання у виш від військової частини, де служив. Отож зібрав відповідні документи і 1979 року у військовій формі вступив на підготовче відділення. Мене ще вітав ректор Григорій Бабенко, що закладав підвалини Івано-Франківського медичного інституту, а з наступного року ректором став Анатолій Дехтяр, який також залишив добрий слід у навчальному закладі. Для мене ж розпочалося навчання.

– Які люди і події мали вирішальний вплив на Ваш вибір і як відбувалося Ваше становлення як фахівця і науковця?

– Спершу пригадаю промовистий випадок зі свого студентського життя. Після третього курсу я, відмінник навчання, багаторазовий чемпіон України з біатлону серед медичних вишів, командир студентських будівельних загонів, громадський активіст, лідирував серед претендентів на найвищу тоді ленінську стипендію, але в останню хвилю не склалося. Це стало для мене серйозним випробуванням, яке, правда, лише зміцнило в переконанні, що в цьому житті потрібно боротися. Коли ж після завершення навчання довідався, що мене планують залишити на роботі в медичному інституті, то, маючи попередній «стипендіальний» досвід, не дуже й повірив. Але й справді залишили. Дякую долі, яка подарувала людей, що допомогли мені у становленні як лікаря і науковця. Насамперед це куратор групи Христина Миколаївна Саєвич, яка поручилась за мене як успішного студента стоматологічного факультету перед ректором. Щиро вдячний своєму першому наставнику в медицині професорові Валерієві Миколайовичу Рижику. Не можу не згадати Адольфа Леонтійовича Ясінського і Володимира Миколайовича Торопова, які мене підтримали і підставили плече. За їх сприяння я став першим молодим науковцем вишу, якого залишили працювати в клінічній ординатурі при кафедрі ортопедичної стоматології. На той час я вже був одружений, виховували разом з дружиною двох дітей. Зазначу, що успішно поєднувати сімейні обов’язки, працювати в ординатурі й займатись наукою спершу було вельми складно. Окрім хронічного браку часу, відчувався брак відповідних наукових розробок і методик, тому доводилося самому закотити рукави і ще більше працювати. Коротко підсумовуючи скажу, що обравши мету стати фахівцем у стоматологічній галузі, я доклав усіх зусиль і не звернув зі шляху. І в цьому мені допомагали мої учителі і наставники, за що їм безмежно вдячний.

– Хто був науковим керівником і опонентами вашої кандидатської дисертації?

– Мій науковий керівник – професор Павленко, який приїхав до нас зі Львова. Під орудою Олексія Володимировича я активно й успішно йшов науковим шляхом і вже у 1989-му захистив кандидатську дисертацію, а через чотири роки – у 1993-му – докторську. Щодо опонентів, то одним із них був професор Олексій Дойніков, легенда стоматологічного світу, який з 1953 року лікував партійну верхівку Радянського Союзу. Він 15 років виступав експертом ВООЗ і мав неймовірну можливість їздити світом і вивчати стоматологію в 20 країнах. Завжди знав усе про нові розхідні матеріали, медичне обладнання, сервіс і нові практики лікування. Відзначу, що Олексій Іванович зробив величезний внесок у радянську і світову стоматологію. А другим опонентом став кандидат медичних наук Валентин Макеєв зі Львова. До речі, Валентин Федорович має безпосередній стосунок до унікального й наразі єдиного випадку в українській науці: він був у мене опонентом під час захисту кандидатської, а згодом, багато років по тому, я був у нього опонентом під час захисту докторської.

– Ви автор багатьох статей, книжок, фундаментальних підручників зі стоматології. Коротко підсумуйте свої публікації і видання та поділіться рецептом, як ректор одного із найуспішніших медичних університетів в Україні встигає ще й плідно працювати на науковій ниві?

– Один з ексдепутатів Верховної Ради – Василь Чуднов з цього приводу жартує: «Знаєш, ти скільки написав, що я в житті не прочитав!» Нині завершую новий підручник з ортопедичної стоматології – це тисяча сторінок тексту плюс тисяча малюнків (фотографій). Паралельно готую до друку кілька посібників. Зокрема національний підручник «Стоматологія» у двох томах, до 900 і 1000 сторінок відповідно. Перший том, англійською мовою, готують до перевидання у всеукраїнському спеціалізованому видавництві «Медицина» в Києві, а другий уже вийшов. У числі національних підручників, за якими вчать зубних техніків та лікарів-стоматологів в Україні, також «Ортопедична стоматологія» (560 с.), «Зубопротезна техніка» (до 600 с., три видання) для вишів, «Зубопротезна техніка» (550 с., три видання) для медичних коледжів, які також вийшли українською й англійською мовами. Тобто ми з колегами закриваємо сучасними підручниками весь стоматологічний сегмент навчання медицини. Загалом у різний час у мене вийшло понад 50 посібників, на підготовку яких витрачено багато років щоденної скрупульозної й часто виснажливої праці. А ще близько тисячі наукових праць та 50 інформаційних листів. У нас, правда, починають цінувати людину тоді, коли її вже немає... Але, сподіваюся, Бог дозволить мені ще трохи попрацювати…

– Слід виокремити Ваші наукові розробки. Скільки патентів на винаходи у Вашому портфоліо? Як відомий вчений-винахідник які проблеми бачите в реалізації наукових винаходів в Україні?

– Я маю 222 винаходи і корисні моделі, які захищені авторськими свідоцтвами колишнього СРСР і патентами України. Щодо другого питання, то завжди казав і казатиму: український народ неймовірно талановитий. Якби наша держава приділяла увагу й доклалась до успішної реалізації наукових винаходів хоча б одного чи навіть половини відсотка чудових фантастичних ідей, розроблених нашими науковцями не лише в стоматології, а й у медицині загалом, то ми були би в числі перших у світі. Я в цьому переконаний. На жаль, наразі державної підтримки не маємо.

– Наукова діяльність вимагає часу, зусиль і ресурсів. Особливо коли це стосується доктора наук: від обрання теми, через провадження наукового дослідження й написання тексту дисертації до її захисту. Знаю, що черговий, шостий, доктор вашої школи вже пройшов апробацію…

– Як правило, хто захистив докторську дисертацію, є відомою постаттю з притаманним їй новим баченням і власними поглядами у науковій сфері. На цьому етапі науковий керівник тільки допомагає дисертанту цілковито реалізувати його науковий і творчий потенціал. Підготовка і захист докторської дисертації вимагають неймовірної концентрації розумових, психічних і вольових зусиль та сотень годин напруженої праці. Тому горджуся усіма своїми докторами наук і хочу їх згадати. Це Іван Васильович Палійчук, Оксана Іванівна Годованець, Тетяна Миколаївна Дмитришин, Андрій Володимирович Пантус, Максим Олексійович Павленко, тепер пройшла апробацію і вийшла на захист Галина Богданівна Проць. Вони золотий запас творчого потенціалу України і запевнення її майбутнього.

– Другий ешелон наукової школи професора Рожка – 50 кандидатів наук, ще п’ять кандидатських захищатимуть цього року. Як даєте раду з таким поважним пулом науковців?

– Щоденні обов’язки ректора охоплюють дуже широке коло завдань і питань життєдіяльності вишу – від господарки до вчених рад і ректоратів. Тож інколи й голови не підняти. Але наука, як красива і розумна жінка, вимагає від тебе уваги й належного ставлення, особливо в плані її розвитку. Тому мусиш дбати про неї і ставиш перед собою та колегами нові завдання. Наприклад, сьогодні у мене виконується робота над 25 кандидатськими й однією докторською дисертаціями. Часу, звісно, не вистачає. Отож для наукової праці використовую вранішні години і вихідні. Ще маю звичку, вироблену десятиліттями, приїжджати зранку в суботу на стоматологічну кафедру, де мені ніхто не заважає і я спокійно занурююся в наукові тексти. Неділями зранку вдома працюю над підручниками. Ще є державні свята. У мене також не було жодної відпустки, в яку би я не взяв на опрацювання тексти дисертації чи підручника. Словом, власний час віддаю науці. Так і живу.

– Пригадайте наукові здобутки стоматологічного факультету, зокрема Вашої наукової школи…

– Для національного університету наукові напрацювання кожного факультету є однією з основних складових і підносять його статус. Щодо стоматологічного, то тут згадаю два моменти. Він єдиний в нашому університеті, який протягом багатьох років мав державне фінансування, а результатом величезної наукової праці його професорів і викладачів стала Державна премія України. До речі, ми продовжуємо працювати і проводимо дослідження в цьому напрямі. Недавно з групою науковців їздили в села Зелену і Бистрицю, де обстежували дітей, розробляємо нові методики профілактики і лікування, надаємо допомогу місцевим жителям. На жаль, сьогодні так зреформували стоматологію, що стоматолога в школі немає, фактично він і не в кожному районі є. Тож такі наукові поїздки мають ще й профілактично-лікувальний аспект.

– Як талановитому студентові потрапити в школу професора Рожка?

– Мої керівники були насамперед вимогливими. Зберігаємо високу вимогливість і тепер: до мене не приходять науковці, які не хочуть працювати. Беру тих, хто має талант, хто виявив себе в наукових пошукуваннях і має велике бажання реалізувати себе в науці. Кожну працьовиту людину обов’язково підтримаю і допоможу. Серед 50 молодих науковців, які в мене захистилися, є представники різних соціальних груп і верств: сироти і напівсироти, діти робітників і селян, діти наших професорів. Але для мене вони цілковито однакові у плані вимог і відповідальності щодо наукових досліджень і напрацювань. Викладається повністю у своїй ділянці наукової праці – буде толк.

– Яким рисам здібного студента надаєте перевагу: комунікативним навичкам, вмінню аналізувати й узагальнювати, неординарному мисленню, творчому підходові, новизні поглядів?

– Все дуже просто. За часів мого ректорства ми поламали стару систему добору наукових кадрів з числа студентів. На основі рейтингу залишаємо в університеті п’ятеро найкращих студентів з медичного й одного чи двох – зі стоматологічного факультетів і даємо їм можливість реалізувати свій потенціал. Не більше не менше. Загалом хочу відзначити, що сьогодні ІФНМУ має величезну кількість неймовірно талановитих дітей, яких ми підтримуємо. Потрібно лишень побачити ту кількість нагород, які вони привозять з численних міжнародних і всеукраїнських наукових олімпіад, конкурсів, конференцій. Вони мають доступ до наукових лабораторій нарівні з викладачами і витрати на кожну таку поїздку бере на себе університет. А для студентів, які здобули перші місця, наприкінці навчального року я організовую ректорський прийом і приділяю їм особливу увагу.

– Професори й викладачі івано-франківських вишів по-доброму заздрять системі преміювань, яку практикують роками в ІФНМУ. А як працює система щодо викладачів, які мають здобутки у вихованні молодих наукових кадрів, і які ще важливі кроки робить керівництво університету для розвитку науки?

– Загалом усі викладачі університету отримують чотири премії за рік. Коли ж професор чи аспірант має наукові здобутки, тоді окреме преміювання. Наприклад, за захист кандидатської дисертації і науковий керівник, і його учень отримують по 10 тисяч грн. Якщо ж успішно відбувся захист докторської, докторант і його науковий консультант дістають по 15 тисяч. Коли викладач стає доцентом – 5 тис. грн преміальних, коли професором – 10 тисяч. Окрім цього, всі молоді аспіранти друкують свої наукові роботи безплатно. Щодо стратегії розвитку університету. Дбаємо про модерні формати наукових викладів і презентацій: 37 комп’ютерних аудиторій оснащено відповідною кількістю мультимедійних проекторів, більш ніж 1000 персональних комп’ютерів, понад 60 ноут- і нетбуків та 140 планшетних комп’ютерів. Навчальні робочі місця забезпечено доступом в інтернет включно з усіма корпусами вишу і студентськими гуртожитками. Коли ж ми говоримо про розвиток медицини у науковій сфері, то розуміємо, що для цього потрібно мати відповідне обладнання, яке дає змогу проводити фундаментальні дослідження. Саме тому завдяки обраним пріоритетам університетським керівництвом нині у розпорядженні науковців ІФНМУ – 10 акредитованих державою наукових лабораторій із сучасним обладнанням, в які було вкладено великі кошти. Ректор зі своєю командою лишень хоче, щоб професорсько-викладацьке і студентське товариство максимально використовувало потужні можливості лабораторій у своїх дослідженнях.

– Чи встигають студенти поєднувати навчання, особисті уподобання й наукову роботу, яку нині не цінують ні влада, ні суспільство?

– Коли дитина талановита і має бажання, вона всюди встигає: добре навчається, цікавиться науковою роботою, займається спортом чи відвідує різноманітні гуртки, тобто бере активну участь у культурному і громадському житті університету й краю. Медики з-поміж загалу студентства завжди вирізнялися ґрунтовними підходами до будь-якої справи, коли вона в них викликала щире зацікавлення. Протягом року в університеті навчаються та проходять підготовку і перепідготовку близько 15 тисяч осіб. Звісно, не всі стануть науковцями, які нині, як не прикро, справді не цінують. Але я переконаний, що настане час, коли науковців почнуть цінувати. Бо майбутнє держави залежить від її наукового потенціалу.

– Свого часу мій добрий приятель професор Дмитро Фреїк про свою наукову школу говорив так: «Коли в мене стало більше 50 учнів-науковців, то почав їх частіше збирати разом. Дуже'м багато довідався нового і про науку, і про себе». Отож чи збираєте Ви учнів своєї школи, коли і в який спосіб?

– Був особисто знайомим зі світлої пам’яті професором Дмитром Фреїком. Знав про його хист і вміння навчати талановитих учнів і відкривати їм дорогу в науковий світ. Наразі наше суспільство лише починає належно цінувати таких видатних постатей, як Дмитро Михайлович. Останніми роками перед Днем медика на нашій базі в Яремчі я збираю всіх своїх учнів-науковців і практикуючих лікарів-стоматологів з дітьми. Хто може – той приїжджає. Серед них, окрім науковців, багато заслужених лікарів України, успішних стоматологів, медиків, які своєю працею зробили вагомий внесок в охорону здоров’я наших громадян і вписали добрі сторінки в історію української медицини. День зустрічі зі своїми колегами-однодумцями пролітає як мить і справляє незабутнє враження: набираєшся нових сил, краще бачиш перспективи, означуєш реалізацію задумів і планів, почуваєшся молодшим на років 20.

– Ще п'ять років тому ми вели ґрунтовну розмову про розвиток медичних вишів, в якій ви говорили, що автономія – майбутнє університету. Тим часом на порозі другого етапу медичної реформи медичні виші поставлено на межу виживання. Коли недавно запитав директорку Західного департаменту НСЗУ, чому медичні університети не мають можливості підписати контракти з НСЗУ, вона відповіла, що це, мовляв, проблема МОЗ України й медичних університетів…

– Для мене як ректора роль і місце державного медичного університету в медичній реформі очевидні й чіткі. Вони полягають у підготовці висококваліфікованого лікаря, навчання і формування якого з перших днів починається в лікарнях. Нагадаю, що, за підрахунками одного з членів Комітету охорони здоров’я ВР, щоб реформа успішно запрацювала, державі потрібно мати понад 30 тисяч сімейних лікарів. Натомість тепер, відповідно до незрозумілих нововведень, викладачі і студенти не можуть увійти до лікувального закладу, як це було недавно в Запоріжжі і Дніпрі, коли санітарки вигнали з лікарень студентів, мовляв, не маєте права тут бути. Цікаво, де вони тепер зможуть отримати навики лікувальної справи? В який чудесний спосіб зможуть медичні університети підготувати конкурентоспроможного лікаря без лікарні? Вже мовчу, що 13 тисяч професорів і викладачів медичних вишів України «випали» з поля зору НСЗУ, тим часом в очах громадян дехто нас подає як непримиренних противників медичної реформи. Мені прикро, коли ставлю просте запитання чи не на всіх рівнях державної вертикалі: куди поділося 13 тисяч фахівців? І ніхто відповісти не може. А що я маю сказати людям, які мене обрали і вимагають чітких відповідей? Втім, і це ще не все. Тепер університет має платити лікувальному закладу за перебування в ньому. Недавно з вищеозначених і подібних причин ректори медичних вишів України провели нараду і визначили одну з головних проблем у медичній сфері, яку можемо окреслити просто й дохідливо. А саме: якщо держава злегковажить і не врахує слушні пропозиції й вимоги науковців і викладачів, студент медичного вишу в Україні бачитиме пацієнта лише у віртуальному просторі, а професори й викладачі будуть навчати майбутніх лікарів тільки в комп’ютерних аудиторіях. Відповідні петиції направили до Президента, у Верховну Раду, в РНБО та інші державні інстанції.

– Часто спостерігаємо, як сьогодні в суспільстві матеріальна складова бере гору над духовною. Чи має професор Рожко власні моральні максими, зокрема дайте відповідь: як чинити добро добре?

– У суспільстві відбуваються глибинні зміни, пов’язані з переходом від одного суспільного ладу до іншого, що не минає безслідно. Змінюються підходи, бачення, пріоритети, змінюється світ, і ми змінюємося разом з ним. Щодо постулатів у моральній площині, то якихось особливих у мене немає. Та є речі, які будуть для мене важливі завжди. Згадаю Михайла Вишиванюка, який любив говорити всім: «Будьте людьми!» Проста і глибока народна мудрість. І нам усім, напевно, слід частіше робити добрі справи людям, колективу, громаді. Особливо тепер, у часи змін. Щодо того, як чинити добро добре, то одного разу мене вразили питання і відповідь, які наведу дослівно. Як мають поводитися людина, яка допомогла, і людина, якій допомогли? Той, хто допоміг, має мовчати, а той, кому допомогли, має пам’ятати.