Завідувачка кафедри слов’янських мов, гарантка освітньої програми «Польська мова і література та англійська мова» Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, а також депутатка Івано-Франківської обласної ради Наталія ЩЕРБІЙ нещодавно стала стипендіаткою престижної програми для молодих українських науковців, ініційованої Конференцією ректорів академічних шкіл Польщі (CRASP) у партнерстві з міжнародним видавничим гігантом «Elsevier». Як науковця вона досліджує вплив суспільно-політичних подій на розвиток слов’янських мов, зокрема зміни української мови в умовах війни. Детальніше про це, а також про стажування у Варшавському університеті, нові виклики в науці, депутатську діяльність та родинну історію, пов’язану із трагічними сторінками української минувшини, читайте в інтерв’ю для газети «Галичина».

– Пані Наталю, Ви стали стипендіаткою престижної міжнародної програми для молодих українських науковців. У чому її особливість, і які перспективи це відкриває для Вас як науковиці зокрема та для Карпатського національного університету ім. В. Стефаника загалом?

– Ця стипендіальна програма спрямована на посилення наукового потенціалу українських аспірантів і дослідників. Стипендію призначають громадянам України – аспірантам та науковцям віком до 35 років з українських вищих навчальних закладів, які співпрацюють з установою-членом CRASP, тобто польським університетом. Фонд програми створюють за рахунок коштів, наданих Конференції ректорів академічних шкіл Польщі (CRASP) та видавництвом «Elsevier».

«Elsevier» – це одне з найбільших видавництв у світі, що опікується науковою та технічною літературою. Воно вміщує величезну кількість наукових журналів, де публікуються вчені зі всього світу. І входить до бази даних Scopus, є її власником та складає більшу її частину. На жаль, у сучасному світі продуктивність науковця вимірюється кількістю статей у журналах, індексованих в наукометричних базах Scopus. Тому отримати стипендію від такого видавництва – дуже круто. Це відкриває великі можливості, особливо для гуманітарія-філолога, як я.

Як для університету, так і для мене особисто, – це дуже потужна перемога, бо серед «енної» кількості кандидатів стипендійна комісія вибрала саме нас. Для Карпатського університету ім. В. Стефаника – це ще один крок на шляху інтеграції української науки в європейський академічний простір, підсилення іміджу університету на світовій арені та зростання в престижних рейтингах, де заклад стрімко піднімається останніми роками. Крім того, я представляю в Україні доволі малорозвинену сферу – славістику, тому це ще один плюс для популяризації української науки у світі.

– Що Вас очікує найближчим часом у рамках тримісячного наукового стажування на базі факультету прикладної лінгвістики Варшавського університету?

– Участь у цій стипендійній програмі передбачала ряд рецензій та погоджувальних документів від польського університету, члену CRASP, тобто сторони, яка приймає стипендіата на стажування. Так склалося, що пропозицію про участь у програмі отримала від кількох польських університетів, з якими співпрацювала раніше. Однак я обрала саме Варшавський університет, який для мене став як рідним, оскільки не раз проходила там інші наукові стажування. Працівники факультету прикладної лінгвістики люб’язно допомогли мені з оформленням усіх необхідних документів, а заступниця декана з наукової роботи, професорка Ірина Кононенко погодилася бути моїм науковим опікуном. Це вдалося завдяки багаторічній співпраці з кафедрою україністики, а нині Інститутом україністики Варшавського університету, з яким наш факультет філології підтримує тісні зв’язки вже багато років.

Упродовж 2025/2026 навчального року маю пройти тримісячне стажування на базі Варшавського університету, зокрема на факультеті прикладної лінгвістики. Воно передбачає передовсім роботу над науковою темою, заявленою під час подачі документів, видання наукових статей, а можливо, й монографії, участь у конференціях і лекціях для студентів. Найважливішим є налагодження співпраці між нашими навчальними закладами, зокрема в організації спільних наукових конференцій, круглих столів та виданні наукових праць.

– У центрі Вашого наукового дослідження – вплив суспільно-політичних подій останніх трьох років на розвиток слов’янських мов. На Вашу думку, як війна змінює українську мову?

– Цією темою почала цікавитися на початку повномасштабної війни, оскільки після 24 лютого 2022 року життя кожного з нас змінилося. З переоцінкою цінностей, з переосмисленням багатьох речей і з набагато дрібнішими змінами в побуті змінюється й мова. Це природно, адже в мові відображається навколишня дійсність, а також матеріалізується і об’єктивується наше мислення. Мова напрочуд чутлива до суспільних змін, що ж говорити про такі значні зрушення як повномасштабна війна. Мовці, а з ними й мова, швидко адаптувалися – вигадали нові глузливі прізвиська для окупантів чи повітряних тривог, дібрали слова на позначення героїзму ЗСУ та визначилися, як називати російську політику знищення України.

Саме тому для розкриття означеної теми обрала пласт неологізмів, який сформувався у період передусім 2022–2025 років у зв’язку з війною росії проти України, а й також звернула увагу на період після 2014 року, власне, самого початку війни, який відзначається активним процесом словотворчості, що поширився й на інші слов’янські мови. Частина неологізмів є якісно новими за змістом і формою, інші є переосмисленням уже готових понять, наповнення їх новими смислами. До сфери дослідження також віднесла і так званий шиболет (у перекладі з івриту – «колос» або, що вживається рідше, «течія» – біблійний вислів, який у переносному сенсі вживають для означення характерної мовної особливості, яка дозволяє ідентифікувати групу людей (зокрема, етнічну), а також це – своєрідний «мовний пароль», за яким можна розпізнати, що мова, якою розмовляє людина, є для неї нерідною, – ред.) «паляниця» як маркер української ідентичності. Українські шиболети вже знає весь світ: паляниця, полуниця, рушниця, водиця, Укрзалізниця і навіть цілі віршики з такими словами. Вимовити їх для нашого ворога дійсно важко через специфічну артикуляцію звуків. Цікаво, що мовне явище шиболету виникло давно, і кожна мова має свої кодові слова, якими перевіряли ворогів чи «чужих» під час різноманітних воєн.

Будь-яка мова світу є відкритою системою, а це означає, що в ній постійно відбуваються зміни: одні слова з’являються, інші виходять із ужитку. На жаль, останні слова, які з’явилися в українському лексичному запасі, відображають сумні й трагічні сторінки нашої історії. Проте вони важливі, бо допомагають донести до прийдешніх поколінь реальну картину війни та ставлення українців до неї, адже цим словам властиве іронічне або саркастичне емоційне забарвлення.

Нові слова військової тематики з’являтимуться, доки не скінчиться ця жахлива війна. Як писала Леся Українка: «Слово, моя ти єдиная зброє…». І хай це далеко не єдина, і, вочевидь, не найпотужніша наша зброя, проте слово таки надається до бойового застосування. І воно вже продемонструвало свою високу ефективність, кажучи мовою мілітарних зведень. Особливо це видно в умовах гібридної війни з помітним інформаційно-пропагандистським компонентом, значно більшим, аніж у попередніх воєнних конфліктах. Український народ активно «мобілізував рідну мову і повів її у бій», створивши чимало нових слів чи словосполучень, які виникли через потребу понятійного вираження нових реалій, ідей, предметів, явищ тощо. Кожен новий день – це нова зброя, техніка, події, емоції, переживання, які потребують словесного вираження.

– Які основні позитивні та негативні наслідки війни для української мови та культури Ви бачите?

– Кожна війна має дві сторони медалі. І для України саме війна стала поштовхом до збереження української ідентичності. На початку повномасштабного вторгнення спостерігали значний бум «українськості» по всьому світу, нині цей сплеск трохи зменшився, але все ж спостерігаємо великий прогрес в популяризації української мови та культури у світі. Значно зросло видання книг, зокрема перекладених українською класичних творів і бестселерів, які раніше могли читати, на жаль, в російському перекладі, бо українські видання були скоріше винятком. Така ж тенденція спостерігається і в озвучуванні фільмів та серіалів.

Найбільше мене тішить популярність української мови серед тих, хто її вивчає як іноземну. Зокрема я сама на початку повномасштабної війни стала лекторкою української мови як іноземної у Варшавському університеті і досі набираю групи слухачів для онлайн-курсів з української мови та культури. Серед моїх студентів були журналісти, вчителі, викладачі, лікарі, працівники державних установ, банків, менеджери та навіть директори фермерських господарств різного віку. Багато іноземців прагнули опанувати українську, щоб розуміти українців, які масово прибули до Польщі через тимчасову міграцію у зв’язку з війною, й на різних рівнях потребували спілкування, навіть на побутовому. Мене тішить, що інтерес до мови зростає, з’являється багато нових матеріалів для вивчення української як іноземної, а також навчальних програм для шкіл, бо у польських школах українську можна обирати як предмет для вивчення. Це потужний ріст, адже на початку війни все доводилося готувати самотужки, бо матеріали не були пристосовані для іноземців.

Сьогодні бачимо значний поступ, зокрема створення українських центрів у різних містах світу та проведення численних культурних заходів.

Варто лише згадати тисячні марші українців у різних куточках світу з національною символікою – таким не може похвалитися жодна інша нація, і це потужна промоція нашої культури.

– Як гадаєте, наскільки українські науковці є конкурентними на міжнародній академічній арені?

– Саме війна дала потужний поштовх українським науковцям, адже світ нарешті повноцінно відкрив для нас свої двері. Раніше українська наука просувалася повільними кроками на міжнародній академічній арені, але після початку повномасштабного вторгнення з’явилося багато різноманітних програм підтримки, які сприяли налагодженню контактів із провідними науковими установами світу, що є важливим для розвитку науки, а також проведенню наукових досліджень і паралельному викладанню в різних університетах. Завдяки цьому світ побачив, що Україна має ким гордитися, а українські наукові та вищі навчальні заклади мають потужну базу і готують конкурентоспроможних фахівців. Ті, хто проходив стажування у провідних університетах світу, підтвердять, що наші заклади нічим не поступаються, а подекуди навіть перевершують іноземні, і що в Україні можна здобути високоякісні знання і широкі можливості для реалізації, було б тільки бажання.

– Як завідувачка кафедри слов’янських мов та гарантка освітньої програми «Польська мова і література та англійська мова», як гадаєте, наскільки цей освітній напрям користується попитом серед студентів? Що сьогодні їх найбільше мотивує обирати цей фах?

– Суспільно-політичні події в Україні та світі демонструють, що знання іноземних мов відкриває багато дверей. Так було і з нашими воєнними мігрантами: ті, хто володів іноземними мовами, легше адаптувалися в інших країнах, швидше знаходили роботу, адже знання мови допомагало швидко перекваліфікуватися, проходити курси та продовжувати навчання. Бо вивчення мови потребує певного часу, а часто в нас його просто немає, потрібно діяти негайно. Тому наша освітня програма «Польська мова і література та англійська мова» користується популярністю, оскільки поєднує дві найпопулярніші для вивчення іноземні мови сьогодення. Саме Польща прийняла найбільше українців після повномасштабного вторгнення, а англійська є мовою міжнародного спілкування.

Ми створили цю програму у 2021 році, за півроку до початку повномасштабного вторгнення, навіть не підозрюючи, що вже за кілька місяців популярність цих двох мов стрімко зросте. Слухачі мають унікальну можливість вивчати польську мову «з нуля», починаючи з алфавіту, а також практикувати мовні навички з носіями мови, беручи участь у міжнародних проєктах, які наша кафедра реалізує спільно з Національним агентством академічного обміну Польщі (NAWA). В рамках міжнародної академічної мобільності студенти можуть брати участь у семестрових навчаннях та літніх школах у таких провідних польських університетах, як: Лодзький, Поморський, Познанський ім. Адама Міцкевича, Вроцлавський, Варшавський університети, Академія імені Якуба з Парадижа в Гожові Великопольському та інших.

За даними відділу міжнародних зв’язків Карпатського університету ім. В. Стефаника, наші студенти найчастіше беруть участь у міжнародній академічній мобільності саме завдяки знанням польської та англійської мов. Це все надає здобувачам можливості для розвитку та, найголовніше, високоякісні знання, що сприяють їхній конкурентоспроможності на ринку праці, адже багато студентів уже зі студентської парти працюють за фахом, а це найбільший успіх програми.

– Ви поєднуєте викладацьку і наукову діяльність з депутатством в Івано-Франківській обласній раді. Що саме спонукало Вас балотуватися? Що для Вас є пріоритетним у політичній діяльності?

– Як мама та жінка я обрала для себе нішу, яка мені близька – зосередилася на допомозі матерям та дітям. Ця ідея виникла ще в далекому 2016 році, перед початком моєї першої каденції в обласній раді. Тоді я готувалася стати мамою синочка і, як усі матері, проходила обстеження у жіночих консультаціях, дитячих поліклініках, пологовому будинку. Саме тоді усвідомила нагальну потребу покращення умов у таких закладах. Завдяки команді ВО «Свобода» та підтримці депутатського корпусу вдалося капітально відремонтувати багато медичних і навчальних закладів Івано-Франківська та області, зокрема дитячу поліклініку в мікрорайоні «БАМ», обсерваційне відділення міського пологового будинку, замінити вікна та відремонтувати санвузли в низці шкіл міста. Після початку повномасштабної війни увага також була зосереджена на капітальному ремонті укриттів у міській дитячій лікарні, пологовому будинку та численних школах і садочках міста й області. Дуже радію, що вдалося зробити багато добрих справ для наших дітей і їхніх матерів. Крім того, чимало людей звертаються за матеріальною допомогою з депутатського фонду на лікування. За ці роки це вже сотні сімей. Читаючи їхні документи, неможливо залишитися байдужим до кожної історії... Робота з людьми завжди складна, але це наша місія – допомагати й представляти їхні інтереси. Якщо вдається хоч на часточку чогось досягти, це вже успіх, хоча не завжди все виходить так, як хотілося б, адже не все залежить від нас.

Окрім того, впродовж попереднього і теперішнього скликань обласної ради я є членом постійної депутатської комісії обласної ради з питань депутатської діяльності, місцевого самоврядування, міжрегіонального та міжнародного співробітництва. Для мене це також можливість поєднати мій професійний досвід із депутатською роботою, адже за плечима маю близько 15 років досвіду перекладача зі супроводу делегацій із Польщі на різних рівнях. Це дало мені змогу дивитися під іншим кутом зору на міжнародну політику на регіональному рівні. Особливо радію успіхам громад області, які вдало використали можливості міжнародних програм і здобули гранти для свого розвитку.

– Як науковий і професійний досвід вдається поєднувати з політичною діяльністю?

– Моєю давньою мрією було поєднати політичну діяльність, зокрема націоналістичну з професійною. Торік завдяки голові Івано-Франківської обласної ради, доктору політичних наук та засновнику «Інституту наукових студій націоналізму» Олександрові Сичу мала змогу долучитися як перекладачка з польської мови до перекладу архівних документів так званої «справи конгресівців» для книги «Степан Ленкавський в історії ОУН. Документи і матеріали Ч. 1. (1904-1944)». Для мене це було дуже цінно, оскільки я походжу з упівської родини.

Дідусь моєї бабусі, Іван Михнюк, був запорозьким козаком, осів у селі Павелче, нині Павлівка, мав велике господарство і був війтом. Його син Андрій, батько моєї бабусі, був у російському полоні, а потім приєднався до Січових стрільців. Через участь його трьох синів в УПА, 1945 року серед ночі «чекісти» забрали його з хати, катували й вивезли в Сибір, де він невдовзі і помер. Троє братів моєї бабусі – Василь, Семен та Ярослав пройшли тернистий шлях, воюючи за волю України. Василь – псевдо «Тятива» виконував обов’язки бунчужного в УПА. Разом із сім’єю його депортували до Казахстану, де через виснажливу працю в залізних рудниках і голод помер у 1953 році. Другий брат Семен – псевдо «Чупринка» – тричі поранений під час боїв в Чорному лісі, був засуджений до 15 років каторжних робіт у Норильську, де й помер. Третій брат Ярослав – псевдо «Пробій» мав звання старшого стрільця в УПА. Через зраду одного з жителів села викрили пациківську криївку. Щоб не потрапити до рук ворога, він та ще 13 молодих хлопців підірвалися на гранаті. Я ніколи не забуду розповіді бабусі, як вони разом з родичами везли тіло свого брата до рідного села, щоб поховати, а їй тоді було всього дев’ять років. Моя бабуся зі своєю мамою були вислані до Казахстану, де і народилася моя мама.

Тому робота над перекладом цих документів для мене була честю, бо саме так я змогла хоч якимось чином віддати шану своїм героїчно полеглим родичам і долучитися до скарбниці праць з дослідження історії ОУН, а також поєднати свою професійну діяльність із політичною.