Наталія Кобринська: українська Аріадна і будителька жіночих душ

8 червня 2020 року сповнилося 165 років з дня народження української письменниці, видавчині, громадської діячки і зачинательки жіночого руху в Галичині, чи, як би тепер написали, – засновниці українського фемінізму – Наталії КОБРИНСЬКОЇ.

Майбутня письменниця народилася в селі Белелуї Снятинського району на Прикарпатті в освіченій священичій родині Озаркевичів, що була відома своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Її дід, Іван Озаркевич (1795-1854), родом з Полтавщини, котрий переселився на Снятинщині, – відомий греко-католицький священик, ініціатор українського театрального аматорства, перший популяризатор творів письменників України в Галичині, постановник п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, С. Писаревського і автор власних п’єс.

Батько письменниці – Іван Іванович Озаркевич (1826-1903) – теж був греко-католицьким священиком, мав добру освіту і активно займався громадською діяльністю. Був депутатом галицького сейму і австрійського парламенту та творчою особистістю, писав вірші, п'єси, робив переклади. Він заснував у селі громадську організацію «Руська бесіда», яка пропагувала українське слово. Дім отця Озаркевича був осередком української культури, центром, де збиралася молодь, де панувала любов до книги, до мистецтва. Серед друзів осередок Озаркевичів називали «Руськими Афінами».

У сім'ї отця Івана Озаркевича та Теофілії з Окуневських було п’ятеро дітей. Наталія була другою дитиною. Освіту дівчинка здобувала вдома, спочатку мала вчительку, а потім її навчав батько. Окрім загальних наук і української мови, вона мала уроки малярства та гри на фортепіано, а також вивчала польську, російську, німецьку та французьку мови. У багатій домашній бібліотеці були твори провідних філософів, економістів, ідеологів того часу, які Наталія прочитала з особливим інтересом. І саме тут вона вперше взяла в руки книжку про боротьбу за права жінок.

1874 року Наталія виходить заміж у Снятині за теолога Теофіла Кобринського, шляхетного чоловіка з ніжною душею, чудового співака та композитора, який цікавився етнографією, записував народні пісні, колядки та перекази, заснував міську читальню і хор. Одружившись з Наталією чоловік всебічно її підтримував, сприяв її інтелектуальному розвитку і цілковито погоджувався з основною вимогою молодої дружини – не надто переобтяжуватися хатньою роботою, не робити культу з родинних зобов’язань, не заводити дітей і присвятити себе служінню своєму народові – бо був переконаний, що «в Галичині добрих ґаздинь багато, а тружениць духу мало». В його особі Наталія знайшла щирого друга й однодумця. Це мало бути довге, щасливе і дуже плідне життя на благо людей. На жаль, подружнє щастя тривало декілька років. 1882 року о. Теофіл Кобринський несподівано помирає, у 27 років Наталія стає вдовою, і в день поховання вона відрізала свої довгі коси й поклала коханому в домовину – на знак вічної вірності. Потім молода вдова покидає Снятин і повертається до батьківського дому. Немає меж її тузі і відчаю, життя здається порожнім. Щоб розвіяти скорботу дочки, батько везе її до Відня, вводить в Товариство українських студентів «Січ». Тут Наталія починає оживати, вона подорожує Європою, знайомиться з багатьма відомими людьми, зокрема і з літераторами, серед яких є досить українських. Найбільший вплив на неї справив друг Івана Франка, публіцист і літературознавець Ос¬тап Терлецький, який переконав її взятися за перо. Саме у Відні 1883 року Наталія Кобринська пише своє перше оповідання «Пані Шумінська» (пізніша назва — «Дух часу») про роздуми багатодітної матері, діти якої не слідують традиціям і звичаям, а обирають власні життєві шляхи. Твір отримав загальне схвалення і саме з цього оповідання починається Наталія Кобринська як письменниця. Вона пов’язує свою долю з письменством, яке нерозривно поєднує з активною громадською діяльністю, спрямованою на звільнення галицької жінки від усталеної жіночої ролі, на здобуття нею власного голосу і власних громадянських прав, зокрема на здобуття вищої освіти.

Наприкінці 1984 року в Станиславові вона засновує перше «Товариство руських жінок»: 8 грудня відбуваються перші загальні збори товариства і цю дату можна вважати днем народження українського фемінізму…

– Гаряча промова Наталі Кобринської зачарувала присутніх. Особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг, вона була «п’янким нектаром», – згадувала про цей день письменниця Олена Кисілевська.

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», – зазначалося в програмних документах новоутвореного товариства.

«Товариство руських жінок» мало на меті відстежувати найновіші літературні напрями, популяризувати їх у народі, аби виробляти ясне мислення щодо становища жінок, а також заохочувати самих жінок до писання. Водночас Наталія Кобринська веде інтенсивне листування з відомими громадськими діячами та письменниками Іваном Франком, Михайлом Павликом, Іваном Нечуєм-Левицьким.

За три роки, стається ще одна знакова подія. Наталія Кобринська разом з Оленою Пчілкою власним коштом за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок» – він побачив світ у Львові у червні 1887 року у друкарні Товариства ім. Шевченка. На 464 сторінках «Першого вінка» були вміщені прозові, поетичні та публіцистичні твори сімнадцяти жінок-письменниць з усіх теренів України. Праця була зроблена титанічна, але, на жаль, упорядниці доброго слова майже не почули. Багаточисельні критики, як правило, чоловіки і як, правило, члени різних політичних і культурних угруповань, в антології, з одного боку, побачили більше політики ніж літератури, а з іншого, відчули приховану загрозу своєму літературному пануванню. Разом з тим, «Перший вінок» – можна вважати першим у світі збірником антології жіночої творчості, виданої жінками, який в Україні засвідчив початок нової епохи у тодішній соціально-політичній ситуації – становлення нового, національно свідомого жіночого голосу. Сама Наталія Кобринська історичну вартість «Першого вінка» вбачала в тому, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські».

Саме зі сторінок альманаху прозвучала смілива й майже безпрецедентна на той час ідея жіночої гімназійної та університетської освіти. Кобринська закликала письменниць допомогти в зборі підписів під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи. Підписи збирали в багатьох областях Західної України.

У 1893-1896рр. письменниця організовує видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснює новий видавничий проект – випускає три книги альманаху «Наша доля», на сторінках яких також були опубліковані твори жінок-літераторок. Наталія Кобринська та Олена Пчілка мають грандіозну мету – об’єднати на ґрунті національної свідомості та боротьби за свої права не тільки галичанок, а й жінок із усієї України.

У серпні 1899 року здійснилася давня мрія Наталії Кобринської побувати «на Великій Україні». В товаристві своєї подруги та учениці Ольги Кобилянської вона відвідала Київ. Тут їй поталанило зустрітися з відомими діячами української культури М. Старицьким, І. Нечуй-Левицьким, М. Коцюбинським, Б. Грінченком.

Для розширення свої діяльності та активнішої популяризації ідей фемінізму Кобринська переїжджає до Львова, де сподівається знайти нових однодумниць і можливість більше видавати книжок. На жаль, цим сподіванням не судилося здійснитися – львівські жінки виявилися не готовими та духовно незрілими до ідей жіночого руху. Розчарована, Кобринська повертається до Болехова, де ще встигає відновити роботу видавництва «Жіноча бібліотека», щоб виданням белетристичних українських та перекладних творів створити цикл жіночих постатей, які мали визначну місію у своєму житті, приймати до себе на гостину Ольгу Кобилянську та широке коло друзів, але починається Перша світова війна. 1915 року її, за доносом австрійського коменданта, арештували зі звинуваченням у шпигунстві на користь Росії. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів. В її домі часто гостювали січові стрільці, вечорами вона ходила з іншими жінками до народного дому, своїми руками виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту.

В 1918 pоці Hаталія Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели», в яких змальовувала своє бачення війни та її руйнівний вплив на життя простих людей.

Повертаючись зі Львова, письменниця в дорозі заразилася тифом, останні дні свого життя пробула самотою у холодній хаті і пішла на вічний спочинок 22 січня 1920 року. Похована на болехівському цвинтарі. У першу річницю смерті Hаталії Кобринської українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам'яті «Першому українському борцеві за права жінки»...

Хата, в якій жила письменниця, не збереглася, але на тому місці стоїть пам’ятний знак. Болехів пам’ятає свою визначну землячку. Так, 2005 рік став роком Наталії Кобринської, з цієї нагоди 16 жовтня було відкрито Музей Наталії Кобринської з широкою експозицією. Також, на роковини пам’ятних дат у житті письменниці і громадської діячки на могилі проводяться поминальні панахиди за упокій її душі, а в міському Народному домі відбуваються вечори пам’яті.

Поетеса, журналістка.