Російсько-українська війна, лихо якої переживає наш народ, загострила інтерес до відповідної літератури. «Війна» стало ключовим словом, за яким читацький загал орієнтується у вирі нових видань письменницької продукції, – як літератури факту, себто документальної, так і художньої. І справді, «воєнної» книги не бракує: у перший місяць агресії творчі сили українців, здавалося б, завмерли, письменники затамували подих від зухвалості й підлості ворога – слова застигли, та згодом віджили, відродилися, щоб передати переломність історичного моменту, все вистраждане й пережите.
Уже вийшли збірки циклу «Поезія без укриття» – це своєрідна «антологія всенародного протистояння», як зазначено в анотації до неї, в якій зібрано враження першого місяця повномасштабної війни. Викликала велике зацікавлення літературознавча праця Оксани Пухонської «Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі». Сигналізували про активізацію творчих сил українців такі заходи, як науково-мистецький форум «Музи не мовчать», організований Інститутом літератури.
Годі й узагальнити все, що сталося складного й фатального 2022-го, і я на це не претендую. Однак навіть те, що вдалося мені простежити, свідчить про магістральні тенденції культурно-мистецьких процесів, які надиктовує саме життя. Тому видання «…Бо війна війною… Спроба антології української прози про події Першої світової війни», яку впорядкував і виступив автором передмови та приміток до неї професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, доктор філології Степан Хороб і яка торік побачила світ у видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську, сприймаю, власне, в контексті цих трендів, вбачаючи спадкоємність тематики між минулим і сучасним.
На таку рецепцію, безумовно, розраховував і сам С. Хороб, якщо зазначив у передмові таке: «Однак якими різними не були б ці постаті творців української антимілітарної прози про події Першої світової війни, всіх їх об’єднує прагнення переконливо подати людську долю, що обпалена жахіттям, болем і трагедією воєнного лихоліття. Все це асоціативно відлунює в наші дні, також обпалені сучасною війною на теренах рідної землі»...
До антології увійшли твори та уривки з творів як відомих письменників (Степан Васильченко, Осип Маковей, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Улас Самчук, Михайло Яцків), так і тих авторів, котрих повернуто із забуття (Осип Турянський, Тимотей Бордуляк, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, Ольга Дучимінська), та маловідомих для сучасників літераторів (Іван Керницький, Володислав Ковальчук, Олекса Кобець, Михайло Ломацький, Володимир Лопушанський).
Степан Хороб акцентує на своєрідності життєствердних письменницьких «голосів»: «...порядкуючи їх твори у певну послідовність, що її ми аж ніяк не абсолютизуємо, нам передовсім важило, аби сучасний читач (почасти ознайомлений з ними або ж уперше приступить до їх сторінок), діткнувшись до такої прози, не просто зафіксував у своїй свідомості, у своїх естетичних потребах імена її творців чи її художні особливості, а насамперед виніс з її ідейно-образного світу відповідні морально-духовні, душевно-психологічні чуття й відчуття, неодмінні усвідомлення того, що війна, коли б і за яких обставин вона не відбувалася, завше обпалює долю людини, буття всього покоління, яке, втрачаючи своє життя в борні зі злом, вертає й утверджує нове життя. Цей просвітлений оптимізм, котрий свідомо закладено українськими прозаїками ледь не в усі твори, дібрані до цього видання, робить такі антимілітарні оповідки життєствердними».
Це, на мій погляд, важливий нюанс до роздумів як про українську культуру, так і до дискусії про культуру ворога (а радше її неспроможність). Ключова дефініція антології – антимілітарність. Уже з першого автора, Осипа Турянського, читач проймається стражданням і розпукою оповідача, який прагне «зобразити людським словом» біль і смерть побратимів, і поміж іншим, виголошує інтенцію «хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності!».
Проза про Першу світову війну не цурається трагізму, показуючи абсурдність і невиправданість убивств, каліцтв, відчаю, та водночас утверджує героїзм і жертовність українських вояків, що стали на прю з підступним і жорстоким ворогом. Над цією літературою, як і над сучасною, немов тяжіє образ козака Мамая, який став архетипним для нас, українців: нація творців, а не руйнівників, покликанням якої є ростити хліб і сад, будувати хату, вчити дитину, співати пісню, та в час ворожої навали хлібороб, вчитель чи митець береться за зброю, щоб захистити рідну землю.
І ворог у нас уже котре століття той самий – імперська росія. І нині ми не бачимо, по суті, там антивоєнних протестів, які виразно б артикулювали неприпустимість війни. Виступи незгодних – це переважно скарги на погані спорядження та зброю, а без них не можна добре вбивати українців. Між нами й ними – світоглядна прірва. Наше жертовне воїнство – як сакральне: старий Максим із Стефаникових «Синів», звертаючись до Матері Божої, каже: «Ти дала сина одного, а я двох».
Антологія буде добрим дороговказом для дослідників української літератури минулого століття та теми війни у ній, а такі обов’язково будуть, бо саме життя зробило цю тему актуальною. І навіть ті, які візьмуться за вивчення сучасної війни, не зможуть обійти увагою це видання, позаяк воно репрезентує важливий контекст. Літературні хроніки Першої світової війни, переосмислені через події 2022 року, додають нам снаги і віри.
