Володимир ШКВАРЧУК народився у мальовничому селі Долина нинішньої Олешанської громади на Івано-Франківщині. Його батько Михайло – учасник патріотичного товариства «Луг», один з керівників місцевої «Просвіти», піхотинець дивізії «Галичина» (за деякими даними брав участь у битві під Бродами 1944-го). Як кущовий провідник ОУН після останнього бою з більшовиками в урочищі «Данчиця» біля Долини 5 травня 1945 р. вимушено назавжди покинув Україну. В пам’яті Володимира зберігся лише один спогад про батька: як він заглядав знадвору через вікно до хати й махав йому, чотирирічному, на прощання рукою... Ймовірно, це було перед тим останнім боєм.

У різні часи Володимир мріяв стати льотчиком, геологом, журналістом, завжди хотів здобути серйозну філософську освіту. Натомість доля склалася так, що він здобував освіту у Коломийському технікумі механічної обробки деревини та Криворізькому гірничо-технічному училищі, згодом працював робітником у Московській картографічній експедиції на Уралі, рудних шахтах Кривого Рогу, різних монтажно-будівельних організаціях Кавказу, Маріуполя, Києва й Чернігова. Проте на дозвіллі В. Шкварчук зумів не лише глибоко вивчити широкий спектр гуманітарних дисциплін у сфері вищої школи, а й опанувати англійську мову, якою вільно володів. У Чернігові він був одним із організаторів клубу для тих, хто прагнув спілкуватися англійською.

Через родинні обставини Володимир залишився жити у Чернігові. Саме тут проявився його талант як новеліста, публіциста, критика та гумориста. Ось як про перші враження від зустрічі з ним писав у своїх спогадах голова Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України Станіслав Реп’ях, який ще в 70-х роках познайомився з майбутнім письменником: «Відчинилися двері обласної письменницької організації і на порозі виріс високий, чорнявий чоловік. Впадали в око широке чоло, ясні очі, що випромінювали лагідне сяйво… У той час він працював електрозварником, їздив по всій області, надаючи допомогу в численних організаціях. Виробничі справи у Володимира йшли добре, але його бентежна душа не замикалась у межах професії. Весь свій вільний час він віддавав літературі: багато читав і сам брався за перо. Мав скромні публікації, але мріяв про справжній успіх. Шкварчук вражав своїми допитливістю, сумлінністю, доскіпливістю. Вдавалися йому короткі оповідання, етюди, начерки. Непогані були і твори більшого масштабу… На засіданнях літературної студії при газеті «Деснянська правда» Володимир часто полемізував, відстоював свої позиції, виступав за логіку і емоційність творів... А час ішов. Твори В. Шкварчука з’являлися на сторінках газет і часописів. І найвдалішими з них були публіцистичні. Вони свідчили, що в літературу входить розумний і принциповий полеміст, для якого найбільше в житті важить правда. Життєва і художня».

В активі автора – до трьох сотень газетно-журнальних публікацій: статей, нарисів, памфлетів, оповідань. Десятки його творів друкували у періодиці Києва, Львова, Дніпропетровська, Тернополя, Лондона. У чернігівській газеті «Сіверщина» він вів рубрику «Мимохідь», яка вражала несподіваним, оригінальним творчим поглядом на соціальні явища. Ряд газетних статей письменник підписував псевдонімами, пов’язаними з топономікою села Долина: В. Зарінок (найчастіше), В. Данчиця, В. Зірога, В. Горінка.

Володимир Михайлович любив і особливо добре розумів дітей, вмів дивитись на світ їхніми очима, легко знаходив з ними спільну мову. Саме тому йому добре вдавались також дитячі твори: казки, оповідання.

У 1992 році В. Шкварчук разом із шістьма однодумцями засновують літературно-мистецький журнал «Чернігів» (з 1993-го виходить як «Літературний Чернігів»), в якому був редактором прозових творів.

З 1993-го працював консультантом науково-редакційного підрозділу Чернігівської облдержадміністрації і готував до видання том «Реабілітовані історією». Відтоді дослідження злочинів комуністичного тоталітаризму та повернення українцям імен жертв політичних репресій В. Шкварчук зробив справою свого життя.

Більшість його тогочасних публікацій базуються на архівних матеріалах Управління СБУ в Чернігівській області. 1994 року побачила світ перша книжка В. Шкварчука «Бунт землі» про опір селян колективізаторській політиці радянської влади. 1999-го видав історико-публіцистичне дослідження «Голодомор 1932–33 годов на Черниговщине».

До речі, чому російською? Коли дослідник займався цією темою в архіві, то спершу просто планував написати ряд газетних нарисів про Голодомор. Публікувати їх погодилися в редакції прогресивної, але російськомовної газети «Черниговский полдень». Згодом з’явилася можливість видати ті нариси окремою книжкою. Левко Лук’яненко відзначив працю В. Шкварчука, але у своїй газетній замітці побажав, аби дослідник переклав її на «нашу мову». Проте В. Шкварчук вже досліджував наступну тему в архівах і не хотів втрачати час. Крім того Чернігів був на той час десь на 95 відсотків російськомовним містом, тож автор вирішив, що буде непогано, якщо російськомовні жителі міста прочитають про Голодомор на звичній для них мові.

Дві наступні книги – «Прищеплена гілка» (1999) та «Отруйне питання» (2000) – розкривають долю євреїв, які служили в органах ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ у Чернігівській області. Значну частину цих людей було репресовано за сталінських часів. Книжка «На казарменому становищі» (2002) висвітлює історію Чернігівщини довоєнних років. В основу покладено інформацію, видобуту з так званої «таємної папки» – надсекретної частини документів Чернігівського обкому КП(б)У. Це видання є логічним продовженням однієї з попередніх праць автора – про Голодомор на Чернігівщині. Ґрунтовні дослідження Володимира Михайловича відкрили широкому загалу невідомі сторінки історії Чернігівщини.

«Неважко помітити, що книжки, в яких автор відстоював право людей бути людьми, почали з’являтися друком лише після здобуття Україною незалежності, – згадує чернігівський поет і публіцист Олександр Олійник. – До того В. Шкварчук писав художню прозу. В оповіданнях та гуморесках легше було замаскуватися під добропорядного радянського громадянина. Але тільки замаскуватися. Бо душею Володимир завжди був українцем. Він був єдиним на Чернігівщині, з ким автор цих рядків у 70-80-ті роки минулого століття вітався традиційним, нашим: «Слава Україні!». І єдиний, хто відповідав належно: «Героям слава!».

«Історико-публіцистичні дослідження В. Шкварчука – не легке «кримінальне чтиво», а правдиве відображення «важкої» історії, взятої в рамках однієї з областей сучасної України», – вважає кандидатка історичних наук Тамара Демченко. А шеф-редактор наукового журналу «Сіверянський літопис» Сергій Павленко зазначає, що «…минуле рідних місцевостей українські автори в такому хронологічно вивіреному, художньо й стилістично оправданому іронічно-скептично-саркастичному ключі ще не описували. Приклад гідний наслідування».

З листа письменника Петра Ребра: «Книжку («На казарменому становищі», – авт.) Ви утнули просто-таки блискучу: насичену вражаючим фактажем, оригінальну, а головне – зі сміхом крізь сльози. Нічого подібного я давно не читав. І колегам своїм по «Реабілітації» порадив: обов’язково прочитайте і повчіться».

Книжки і значну кількість своїх статей письменник відправляв матері в Долину. Вона їх читала і передавала або в музей села, або давала читати односельцям. Не раз люди запитували її, чи Володимир не боїться про таке писати. Проте у письменника ніколи навіть сумніву не виникало в тому, чи треба про таке писати, чи ні. Він був переконаний в тому, що робить необхідну справу.

Схвально про творчість В. Шкварчука відгукувались Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський та інші письменники. Володимир Дрозд вплітає розповідь про дослідницьку діяльність чернігівського письменника в канву свого роману «Листя землі». Але вже навіть за доби незалежної України не обійшлося без зумисних перешкод у його дослідницькій діяльності. У лютому 1998 року, саме тоді, коли науковець був відсутнім, до його службового кабінету увірвались працівники управління Служби безпеки України в Чернігівській області і забрали 800 (!) сторінок його рукописів, призначених для Інституту історії НАН України. Власне, це були вже віддруковані матеріали для двох книжок про катів, які працювали у системі НКВС на Чернігівщині, та про їхні злочини.

Зникли зі службового кабінету і інші матеріали: виписки із кримінальних справ, різні підготовчі нотатки. Потім, правда, дещо повернули, але у жахливому пошарпаному вигляді. А рукописи запланованих до видання книжок зникли. Перша з них мала називатися «Репортажі з минулого», але вона, як і інша, так і не побачила світ.

Коли В. Шкварчук звернувся до начальника архіву, в якому тоді працював, той із професійною вправністю зробив круглі очі: «Какие бумаги?.. Ни к чему мне Ваши бумаги!». Відповідальність за скоєне взяв на себе начальник режиму установи – молодий, освічений, приємний з усіх поглядів добродій: «Я спалив. Не сам, звичайно, а з солдатами. Бачу, лежить якийсь непотріб...». Одна співробітниця прокоментувала: «Не бачили Ви, як вони на Ваш стіл налетіли! Як коршуни! Хіба щось порятуєш?!»

А хіба можна було не відрізнити ретельно скріплені, білі, чисті рукописи – стос паперу до 800 аркушів із заголовками на обкладинках – від паперового мотлоху?.. Напрошується висновок про свідому, осмислену, цілеспрямовану акцію – бульдозерну, цинічну відрижку КДБ. Фактично було змарновано кілька років напруженої роботи. Крім того, Володимира Михайловича відлучили тоді від роботи в державному архіві.

Після цього управління СБУ запросилo до себе редакторів засобів масової інформації. За старим шаблоном, звичним для кількох поколінь чекістів, назвали Володимира Шкварчука «агентом іноземної розвідки», «підлим наймитом світового імперіалізму». Журналісти від поширення сумнівної інформації ухилилися. Лише редактор «Гарту» Дмитро Іванов 13 лютого 1998 року в замітці «Малиновий дзвін в СБУ» подав як головне: «В. Шкварчук скопіював та виніс з архіву копії секретних документів і передав їх посольству Ізраїлю в Україні». Але в цьому було невелике підтасування. Якщо замість звинувачувального: «Скопіював і виніс копії секретних документів» сказати чесно й правдиво: «Вивчаючи призначені для розсекречення справи, робив виписки для публікацій», відразу пропала б тема для розмови. Адже дослідник працював лише з документами, призначеними для розсекречення. До публікаційної діяльності його прямо зобов’язували інструктивні документи, вироблені на підставі постанов Президії Верховної Ради від 6 квітня 1992-го та Кабінету Міністрів України від 11 вересня того ж року про розсекречення злочинів радянської влади, пов’язаних із політичними репресіями безвинних громадян.

Причину конфлікту В. Шкварчук вбачав у тому, що у своїй пошуковій роботі він надто близько підійшов до періоду діяльності у секретних службах людей, які тоді ще були на посадах. Їм, звісно, дуже не хотілося, щоб їхні діти й онуки дізналися про їх криваве минуле.

Зі спогадів дочки Надії: «Oдного вечора батько прийшов з роботи і зосереджено сказав мені, що в будь-який час на вулиці його може збити машина, що треба бути готовими і до такого розвитку подій. Було очевидно, що батько не був впевнений у своїй безпеці».

З 1998 року Володимир Шкварчук – член Національної спілки письменників України. Він також був одним із спізасновників літературної спілки «Чернігів». Його наукові й літературні досягнення було високо відзначено. Він – лауреат премій: обласної просвітянської ім. Б. Грінченка – за публіцистичну діяльність і книгу «Бунт землі», Всеукраїнської ім. В. Кобилянського – за художні твори для дітей, Всеукраїнської ім. В. Марченка – за публікації нарисів, створених на основі вивчення архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ у Чернігівській області, Міжнародної журналістської ім. В. Стуса – за відстоювання права людини на свободу слова. Отримуючи премію імені правозахисника В. Марченка у Спілці письменників України, Володимир Михайлович зазначив: «Займатися вивченням таємних радянських архівів і в міру можливостей доводити результати своїх досліджень до людей – все ще означає сіпати за хвіст сатану. Людина, яка цим займається, часто опиняється в ситуації «один у полі воїн». У нас мільйони жертв, а ось катів фактично жодного».

У 2007 році, напередодні Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій, Володимир Шкварчук отримав з рук Президента Віктора Ющенка орден «За заслуги» III ступеня – «За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, активну громадську діяльність з метою вшанування пам’яті жертв трагедії».

З неопублікованих спогадів письменника: «Те, що мій батько – колишній кущовий ОУН, учасник дивізії «Галичина», який після всього опинився в Англії, висіло наді мною все життя. Той маловтішний для мене факт, що якісь дані про мого батька ходять за мною по кількох обліках, тобто не лише по лінії КДБ, я виявив під час призову в армію. Один з райвійськкомісарів, оглянувши мене з голови до ніг і маючи, очевидно, якусь рознарядку, взявся заохочувати мене до служби в Кремлівському гарнізоні. «Комсомолець? Ні? Не біда, напишеш заяву, швиденько приймемо, час терпить». Однак, ознайомившись пильніше з моєю справою, де був, мабуть, якийсь шифр типу «Родичі за кордоном», пошкріб за вухом: «Е, хлопче, ти не лише не комсомолець. Ні, не підійдеш, навіть пробувати не варто. А шкода!..» Траплялося, і не раз, що хтось із товаришів, переважно під чарку, казав довірливо: «Викликали. Розпитували про тебе, що та як. Не проговорись, бо я підписку давав». Не раз доводилося натикатися на колючі, ненависні очі співробітників особвідділів при вступі на роботу. Навіть восени 1986 року, в розпал перебудови і нових віянь, довелося під загрозою арешту за антирадянську агітацію і пропаганду писати пояснювальну, що ні, та що ви, я не націоналіст, я лише висловлююся з окремих нетипових недоліків... Зібрали було проти мене, і мені показали, том, товстіший за «Війну і мир». Правда, згодом, коли я став працювати в архіві СБУ, запевнили, що у час здачі комуністами влади той том спалили серед інших, не доведених до суду. Повік вдячний Горбачову, без якого нічого доброго мене не чекало б».

Володимир Шкварчук був довголітнім членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка та Народного руху України. Письменник пішов з життя 4 червня 2015 року.

«Істину про те, ще назамінимих людей немає, важко підтвердити тим, хто тривалий час близько знав В. Шкварчука, – писав вищезгаданий поет Олександр Олійник у жовтні 2015 року. – Немає сьогодні такої людини в середовищі чернігівських майстрів пера. Як і в середовищі дослідників Голодомору та політичних репресій. Але навіть нотатки про відхід у вічність не хочеться завершувати на песимістичній ноті. Тому хочу навести його автограф на подарованій мені книжці «Бунт землі»: «Друже Порох, наша бере!.. Бо не може не взяти. В. Шкварчук. 13.12.94». Щоб пояснити нестандартне звертання, маю розкрити ще одну деталь: ми не лише віталися означеним вище способом, а й напівжартома прибрали (для внутрішнього вживання, так би мовити) псевдо, як і в справжніх вояків УПА. Володимир був Другом Громом (письменник мав гучний низький голос, – авт.)».