У серпні 1991 року Левко Лук’яненко – дисидент, співзасновник Української гельсінської групи, народний депутат чотирьох скликань, Герой України, який відбув 27 років у радянських тюрмах і на засланні, – у звичайному учнівському зошиті написав чернетку Акта проголошення Незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня. Сьогодні «Сільпо» разом із його родиною відтворили цей «Зошит Незалежності», прибуток від продажу якого буде спрямовано на підтримку звільнених із полону оборонців та їхніх родин. «Зошит Незалежності» – не лише символ історичного моменту, а й практичний простір, де можна робити конспекти, записувати ідеї, мрії та роздуми, планувати проєкти... Читайте ексклюзивне інтерв’ю з дружиною автора Акта проголошення Незалежності України – Надією Лук’яненко про історію створення та значення «Зошита Незалежності».
– Пані Надіє, які були Ваші відчуття, коли Ви вперше тримали в руках «Зошит Незалежності»?
– Готовий «Зошит Незалежності» я побачила на презентації в магазині «Сільпо». Перед тим, як розпочати роботу над «Зошитом», двоє молодих дівчат приїжджали до мене додому і розказували про свою ідею. Наші зустрічі проходили часто, а деякі нюанси узгоджували телефоном. Рукопис чернетки Акта проголошення Незалежності з 2017 року зберігається в Національному музеї Києва, а жовта обкладинка була в мене з іншими документами. Вони дуже ретельно підбирали колір обкладинки, щоб був ідентичний тому, в якому Левко Григорович написав Акт, також радилися щодо назви «Зошита».
Коли я побачила вперше «Зошит Незалежності», то залишилася задоволеною. Активні молоді люди готували не тільки зошит, а й відеозвернення Левка Григоровича до друзів, спеціально малювали портрет...
– Як відомо, «Зошит Незалежності» створений, щоб підтримати тих, хто пройшов російський полон. Розкажіть докладніше про цей проєкт. Як Ви долучилися до його втілення в життя?
– Всі одноголосно зійшлися на тому, що отримані кошти від продажу підуть на допомогу тим, які пройшли полон, виснаженим, пораненим воїнам «Азову» та родинам полеглих захисників. Ініціатива належала компанії, яка взялася за цю непросто ідею і роботу. Переді мною було завдання – надавати матеріали про Левка Лукʼяненка та консультувати при потребі.
– Які сторінки чи думки «Зошита» найбільше зворушили Вас особисто?
– У «Зошиті Незалежності» використано найважливіші вислови Левка Лукʼяненка, його біографічні моменти життя, Державний документ – Акт проголошення Незалежності України, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року.
Левко Лукʼяненко до моменту проголошення України незалежною державою йшов понад 30 років. Переді мною лежить «Личное дело заключенного Льва Григорьевича Лукьяненка» 1961 року, в якому записано, що «Украинская робитничо-селянска спилка» (УРСС), ставит своїй задачей отторжение УССР от Советского Союза и создание «самостийной Украини». За створення організації і за сміливий задум його засудили до смертної кари. Тож Левко Лукʼяненко був переконаний, що саме тоді, у час заколоту в Москві, треба робити рішучі кроки до відокремлення України від московської імперії. Демократичні процеси в Україні також тоді стали ґрунтом для таких кроків. На форзаці «Зошита Незалежності» є заголовок «Усе починалося зі звичайного зошита». Справді, напередодні проголошення Незалежності України, 23 серпня, все так і було.
– Як Ви сприйняли появу «Зошита Незалежності» саме тепер, у час війни, коли слово Левка Лук’яненка звучить особливо?
– Я підтримую і виконую заповіти Левка Григоровича. Моє завдання полягає якнайбільше і найцікавіше розказати про Героя України, письменника, дипломата, політика, нескореного українця Лукʼяненка. Він від початку російського вторгнення в Україну 2014 року казав, що це не АТО, а справжня війна й треба готуватися до неї всім. Сам не раз їздив на фронт до військових, виступав перед ними. За власний кошт ми друкували книжки і відправляли на фронт. Його правило було друкувати тоненькі книжки, тобто «захалявні» (так їх називав Тарас Шевченко), щоб воїн міг закласти за халяву чобота. Невеличкі книжечки «Від хохла до українця» та «Сповідь у камері смертників» передавав і возив із собою, дарував хлопцям і піднімав бойовий дух у солдатів. А тепер «Зошит Незалежності» є символом, копією доконаних фактів боротьби Левка Григоровича за самостійність і незалежність нашої України.
– Як Левко Григорович ставився до ідеї публікувати свої щоденникові чи особисті нотатки?
– Левко Григорович упродовж років нотував події щодня у зошиті. Ніколи не пішов спати, щоб не записав що робив, з ким зустрічався, що обговорювали цього дня. Таких записів є у понад 25-х загальних товстих зошитах. В них описано багато подій, зафіксовано факти протистоянь між окремими людьми, провокації у ВР, поїздки Україною та інше. Я їх перечитую тепер, бо тоді була завжди поруч із Левком Григоровичем, ввечері обговорювали денні події, він ділився планами на завтра, то й не було потреби заглядати в щоденники. Не знаю, чи варто друкувати його щоденники нині, але в майбутньому, переконана, що треба. Це питання обговорювали з керівником одного з Київських інститутів, навіть я вже написала свій текст на декількох сторінках для вступу. Може, треба було б ще й записати спогади друзів, їхні думки та погляди в період відновлення Української держави у 90-х роках.
«Зошит Незалежності» може мати практичне значення, стати також своєрідним щоденником для нотування важливих подій. Так «Зошит» стане для його власника приємним спогадом про минуле.
– У житті Левка Лук’яненка було чимало випробувань. Як цей текст віддзеркалює його внутрішню силу й віру в Україну?
– Левко Григорович був дуже сильною людиною. Я часто дивувалася його витривалості і вмінню не відповідати злобою на явно несправедливі звинувачення. Я не буду сьогодні в цьому інтерв’ю розказувати про такі випадки, але вони були…
Шість років хворів раком крові, але просив мене нікому не розказувати про це. Не хотів, щоб його жаліли. Переніс декілька операцій. У 88 років зломив стегно, прооперували, але робив вигляд, що в нього все добре…
– Чи залишилися, крім щоденників, неопубліковані рукописи Левка Григоровича, які згодом можуть стати відкриттям для українців?
– Неопублікованих рукописів немає. Після 2016 року, випуску його 13-томника «Шлях до відродження», написав ще дві книжки – «Листи політв’язнів» та «На позвах». А це багато. У 13-томнику є багато його окремих книжок – «Вірю в Бога і Україну, «Не дам загинуть Україні», п’ятитомник «З часів неволі», «Національна ідея і національна воля» та інші. Кажу, що багато, бо він за 29 років, які прожив в Україні після ув’язнення, чимало займався громадською і державною роботою. Був страшенно трудолюбивою і організованою людиною. Пізно лягав, рано вставав, а у вихідні постійно писав…
– Як Ви бережете пам’ять про свого чоловіка в родині та публічному просторі?
– З перших днів нашого спільного життя багато працювала задля його підтримки. Коли я переїхала у 1990 році до нього, він вручив мені друкарську машинку, факс, потім ксерокс і сказав: «Ти будеш мені допомагати. В нас завжди буде багато роботи». Часто відписувала листи різним людям, бо в 90-х багато кореспонденції приходило додому, байдуже, що в нього у ВР були два помічники. Останньою книжкою Левка Лук’яненка «На позвах» я майже повністю займалася, він дуже хотів її видати, і в нас вийшло. Він вдячний був мені за мою роботу, писав мені теплі присвяти в книжках.
Нині працюю з музеями. Їздила декілька разів у Чернігів, де один підприємець виділив дві кімнатки у своєму офісі для музею. Я поповнюю музей різними предметами Левка Григоровича. Виступала перед студентами у двох інститутах. У нас, у Хотові, 2018-го перейменували школу в Хотівський академічний ліцей ім. Левка Лукʼяненка. Є вулиця його імені. В Києві і в багатьох містах України чимало перейменованих вулиць на честь Левка Лукʼяненка. Із задоволенням відгукуюся на запрошення вчителів прийти до учнів, а вчителі часто приводять дітей до нас додому, показати будинок і послухати розповідь про Левка Лукʼяненка.
25 серпня цього року мала надзвичайну приємність виступити на заході, організованому Інститутом національної пам’яті України на честь 97 річниці з Дня народження Левка Лукʼяненка, перед широкою аудиторією з такими визначними істориками України, як Вахтанг Кіпіані, Олександр Зінченко, Олександр Алфьоров, який очолює Інститут національної пам’яті. Запрошують часто виступати в бібліотеках.
Левко Лук’яненко в родині був найкращим дідусем. Хлопці як виросли, то на людях почали називати Левком Григоровичем, а вдома залишився назавжди дідусем. Два наші онуки на фронті. Один з них пропав безвісті, що й стало горем в родині. Війна нас зачепила конкретно. Повірте, в нас за 28 років ніколи не було суперечок в домі: не було причин. Панувала взаємна повага й щира увага один до одного.
– У чому, на Вашу думку, сила його слова сьогодні, особливо для молодих українців?
– Сила Левка Григоровича – в чесності, правді, культурі, толерантності. Сьогодні найбільше значення має його життєвий шлях і боротьба за Україну. Живе слово має більшу силу й легше торкається сердець молодих людей. Я глибоко вірю, що необхідно доносити більше, бо молодому поколінню бракує такої інформації.
– Яким Ви б хотіли, щоб сучасні українці запам’ятали Левка Лук’яненка? І чи належно, на Вашу думку, сьогодні вшановує держава його постать?
– У мене ще є багато примірників 13-томника «Шлях до відродження». Я б хотіла, щоб українці більше читали про Левка Лукʼяненка. Його біографія цікава визначними фактами у житті. Він закінчив на той час найкращий університет і мав юридичну освіту. Дев’ять років служив у радянській армії, не ставив собі за мету збагачення і знехтував кар’єрою, віддавши перевагу боротьбі за Україну, та створив організацію, що мала на меті вивести Україну зі складу СРСР. Мав надзвичайну пам’ять і під час другого терміну ув’язнення самотужки вивчив англійську мову, яка потім стала необхідною йому як дипломату в Канаді.
Я весь час ношуся з думкою звернутися до ВР сьогоднішнього скликання і запропонувати закупити для депутатів 13-томник Левка Лук’яненка. Може, колись відкриють самі або прочитають дітям про славного сина України, а також зрозуміють, що основне в житті, а що другорядне та роль депутатів у державотворенні. Я продаю по 100 гривень за кожен том, тобто за 13 книжок – 1300 грн. Ми ніколи не продавали в книгарнях книжки, бо ціни там зависокі, а нам завжди було соромно продавати за завищеною ціною. Свого часу ми розвозили книги Левка Лук’яненка бібліотеками України безплатно, а 13-томник ми роздавали ще й у вишах. Звичайно, я б хотіла, щоби влада більше звернула уваги на постать Левка Лук’яненка. Як на мене, він недооцінений як політик, не пошанований на належному рівні державою як незламний борець за Україну, як українець, що карався 25 років в московських тюрмах суворого режиму, а ще 2,5 роки на засланні, бо не корився системі.
