Йому належать слова: «Людина прийшла у цей світ, щоб здивувати когось і себе». Або: «Я ніде не чув, щоб так співали безупину солов’ї, як співають вони у нас, на Прикарпатті». Ці вислови вже стали крилатими, а його ім’я – легендою. Сьогодні про народного артиста України Сергія Романюка розмовляємо з його колегою – актором Віктором Вітушинським.
Ми сидимо в гримерці. Поруч – незримо присутні світлої пам’яті Володимир Пантелюк та Юрій Суржа, з якими він ділив гримерку у «ті» часи. І згадуємо ще одного товариша – Сергія Романюка. Вони разом навчалися і одночасно прийшли до театру – 1973-го. Та спершу доля звела їх у республіканській драматичній студії при Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка.
– Яким було ваше навчання і як ви познайомились із Романюком?
– Ми були такі молоді, класні, шукали себе. Нам дуже пощастило, що у нас були чудові викладачі. Як ми з Сергієм зустрілися? Я ж вступав у циркове училище. Бо в Карпенка-Карого вже не було шансів. І мій викладач спрямував мене до театру Франка, мовляв, там мій товариш народний артист Аркадій Гашинський набирає курс. Я подякував – і бігом туди. Так ми і зустрілися з Сергієм. Пригадую, прибігаю, а там десь двісті в очікуванні стоять, хто в Карпенка-Карого не зміг вступити. Думаю: шансів немає, в мене вже й сорочка нейлонова така зачовгана… А перед нами – видатні актори, відомі, котрі служать у театрі Франка. І побачив тоді Романюка – він вирізнявся з-поміж усіх, метр дев’яносто і погляд… Погляд був особливий. І ми були такі щасливі, коли нас взяли. Мене потім в армію забрали. А Романюк також відслужив, але пішов до армії, коли ми вже прийшли до театру в Івано-Франківську. Пам’ятаю, як солдатом замітав перед Будинком офіцерів навіть. Потім я повернувся доучуватися. Сергій був на два роки від мене молодший. Ми були зайняті завжди. Правда, в масовках. Тоді були історичні вистави, треба було битися на мечах, якщо тобі два-три слова сказати давали – то вже було багато. Інакше – тримай соняшник або танцюй...
– Ви прийшли до театру, коли художнім керівником був народний артист України Віталій Смоляк.
– Так, він нас узяв. Це були прекрасні для нас часи. В кіно Сергій пішов пізно. Він розповідав мені про зйомки «Чорної Ради»: як сів на коня, щоб спробувати тільки, а той пішов галопом, але Сергій загнуздав його так вправно, що режисер кричав: «Знімай бігом, таке не повториться!». Романюк був до роботи нарваний. Не цурався ніякої праці й цілковито їй віддавався. За ним було цікаво стежити. Він усе вмів. У часи безгрошів’я ловив рибу і продавав. А ще ми тоді дуже багато їздили гастролювати. Кінець травня – у нас починалися гастролі. І квитків не було. Було багато музичних вистав. «Роксолана» наша яка популярна була…
– Романюка в кіно зі словами «де ти раніше був» запросив у 1989 році кінорежисер Леонід Осика (на виставі «Тіні забутих предків» він грав Мольфара). Так він знайшов потрібний типаж для стрічки «Гетьманські клейноди».
– Так, то була одна із головних ролей. На жаль, у нашому театрі Сергій, коли став затребуваним у кіно, почув ультиматум: або театр, або кіно. Він пішов зніматися. І шкодував за театром, я знаю. А він дуже багато зробив для театру, прима-актором був, характерним, неповторним. Не те, що я – у ролях дідів, пияків, адвокатів… (усміхається. – Авт.).
– Професорів… (роль у мюзиклі «Гуцулка Ксеня». – Авт.).
– Знаєте, з Сергієм було легко і приємно працювати. На сцені він поважав партнера, працював на актора, не випирався, бо є такі, котрі цього не розуміють і тягнуть ковдру на себе. Так не треба, і коли ти з повагою до актора граєш, тоді тебе і більше помітно. Колись мене питали: «А як там у залі? Людно?». Я насправді не бачив ніколи зали, я їх не бачу, я живу сценою. А Романюк був такий емоційний, характерний актор, суперовий професіонал. За ним було цікаво стежити. Він усе вмів…
– Яку найкращу виставу зіграв Романюк у нашому театрі?
– Багато дуже. «Довбуш», «Плаха», він у «Швейкові» замість Смоляка ввівся, «Тіні забутих предків»… На «Плаху» Чингіза Айтматова, коли ми тільки її поставили, квитки взагалі не можна було дістати. Бувало, аншлагові вистави грали по кілька днів поспіль.
…28 років Сергій Романюк прослужив Мельпомені в нашому театрі. Навесні 2018-го ненадовго повернувся, щоб зіграти роль, яка йому дуже подобалась – художника Огюста Ренуара у виставі про останні дні Амадео Модільяні.
P. S. Про найкращі ролі Сергія Романюка в театрі пам'ятають або затяті театрали, або його близькі. Його ж найкращі ролі в кіно відомі кожному. Це роль владики Андрея у фільмі «Владика Андрей», на який Олесь Янчук пробував п’ятьох акторів і обрав Романюка. Не всі знають, що на головну роль у стрічці «Поводир» також кликали Сергія Романюка, та він відмовився. Зіграв невелику роль і в номінованому на «Оскар» фільмі Звягінцева «Левіафан» –володаря премії «Золотий глобус». До золотого фонду українського кінематографа увійдуть його роботи в кінофільмах «Гетьманські клейноди», «Роксолана», «Райські птахи», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Час збирати каміння», «Приятель покійника», «Партитура на могильному камені», «Чорна Рада», «Розстріляні світанки», «Дев'ять життів Нестора Махно», «За законами військового часу», «Брат за брата», «Владика Андрей»... Недавно показали останній фільм з його участю – екранізацію Шевченкового вірша «У тієї Катерини хата на помості…» режисера Михайла Іллєнка, який назвали «Толока» і планували зняти ще у 2014-му до 200-річного ювілею Шевченка, але через проблеми з фінансуванням прем'єру відклали.
