На порі – Тарасові дні, коли традиційно згадуємо, що маємо світоча, якому Бог дав великий дар – застерігати рідний народ від помилок та необачних кроків на невторованих історичних шляхах. От тільки ми, а найперше – наші зверхники, чомусь не беремо до тями вогненні рядки національного Пророка. Мабуть, ті, хто волею примхливої долі видерлись на владний вершок, і не гортали «Кобзаря» або читали його абияк.
Тим часом нинішньої доби Шевченкові поезії по-особливому пропікають кожну душу, небайдужу до долі своєї Вітчизни. Дивуєшся разючій подібності теперішньої України до тієї, про яку Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО написав, скажімо, ці рядки: «Обідрана, сиротою // Понад Дніпром плаче, // Тяжко, важко сиротині, // І ніхто не бачить… // Тільки ворог, що сміється…» («До Основ’яненка»). Цей вірш датовано 1839 р., а ще через п’ять років Шевченко у творі «Чигирине, Чигирине» з болем напише: «…заснула Вкраїна, // Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, // В калюжі, в болоті серце прогноїла // І в дупло холодне гадюк напустила, // А дітям надію в степу віддала».
Думки про долю України, яку поет трепетно, по-синівськи любив, ніколи не полишали його. 1859-го, на засланні в одному зі своїх найглибших за філософським змістом віршів – «Осія. Глава XIV» Шевченко вкладає такі пророчі слова: «Погибнеш, згинеш, Україно, // Не стане знаку на землі. // А ти ж пишалася колись // В добрі і розкоші! Вкраїно!».
У науковому коментарі до «Кобзаря» читаємо: «Осія – біблійний пророк, що жив у VIII ст. до н. е. й передрікав загибель Ізраїльського царства як покару за себелюбство й зажерливість його недостойних проводирів та за повселюдний занепад віри й моральних засад». Хіба не такі ж керманичі і нині штовхають Україну до прірви? І чи не про нас, громадян нібито самостійної країни, ці гнівні слова: «Доборолась Україна до самого краю. // Гірше ляха свої діти її розпинають» («І мертвим, і живим…»)?
Шевченко мріяв про ті часи, коли Україна стане вільною, а її народ – господарем на своїй землі. Та йому, мабуть, і в страшному сні не привиділось би, що, здобувши незалежність, його недолугі нащадки зведуть свою державу до становища світової жебрачки. Що за середньою тривалістю життя ми будемо на передостанньому місці в Європі, а за підлітковим алкоголізмом – на першому. Що СНІД, туберкульоз, венеричні хвороби, наркоманія стануть у нас чимось звичним.
Але в його підсвідомості такі побоювання нуртували. Адже можна без перебільшення твердити, що в будь-якому сегменті суспільного чи державного буття у нинішній Україні можна знайти чимало майже стовідсоткових аналогів того, про що писав Шевченко ще у похмурі часи кріпацтва. Приміром, нині пропрезидентська рать у парламенті намагається якнайшвидше викинути українські чорноземи на вільні торги. Причому ще й усі клянуться у вірності заповітам Кобзаря, забуваючи чи не знаючи, що він застерігав: «По якому правдивому, // Святому закону // І землею, всім даною, // І сердешним людом торгуєте?» («Холодний яр»).
А тема корумпованості українських судів, як кажуть, вже набила оскомину. Це лихо сягнуло меж національної катастрофи. Тим часом, погортавши «Кобзар», можна б на фасадах усіх судових інстанцій викарбувати таку цитату з нього: «Допоки будете стяжати // І кров невинну розливать // Людей убогих? А багатим // Судом неправим помагать?» («Давидові псалми»).
Не можу не згадати в контексті російсько-української війни на східних рубежах нашої держави промовистий сюжет, трансльований на одному з державних телеканалів ще до 2014-го. Йшлося тоді, як дотепер пам’ятаю, про урочисте вручення київським юнакам приписних свідоцтв. Відбувалося дійство на базі елітного президентського полку і мало на меті стимулювати бажання майбутніх воїнів іти на армійську службу. Вимуштровані солдати показували різні вправи зі зброєю, демонстрували вміння ходити рівним строєм, співати гимн тощо. Вгодовані генерали в шикарних парадних одностроях вдоволено спостерігали за всім, що відбувалося на плацу…
Але у фіналі на запитання офіцера – хто хоче служити в українській армії, руку підніс лише один хлопець під дружний регіт решти. А там їх було не менше трьох сотень. Уже тоді рівень патріотизму в українському суспільстві скотився майже до нульової позначки. Чи має гідну перспективу така країна? І на що можна сподіватись у державі, президент якої, декларуючи любов до всього українського, віддає своїх дітей до англомовної школи?!
Прозорливість Тараса Григоровича, його дар передбачення просто вражають. Хіба ж не про сьогоднішні біди-негаразди нашого народу хоча б ось ці рядки: «На чужину з України // Брати розійшлися, // Покинули стару матір. // Той жінку покинув, // А той сестру. // А найменший – молоду дівчину» («Ой три шляхи широкії»). Усім своїм зболеним серцем поет передчував, що в якихось наступних поколіннях його співвітчизники стануть дешевою робочою силою для близьких і далеких сусідів.
Неспокій за долю Батьківщини не полишав Кобзаря впродовж усього недовгого його життя: «Та неоднаково мені, // Як Україну злії люде // Присплять, лукаві, і в огні // Її, окраденую, збудять… // Ох, не однаково мені!» («Мені однаково, чи буду…»). Нам ще належить осмислити ці пророчі слова…
Нинішні «апологети національної ідеї» твердять, що українське суспільство завжди було однорідним, що бідні й багаті жили у мирі й злагоді. Зі шкільних програм вилучено майже всі твори соціального звучання таких національних корифеїв, як Франко, Коцюбинський, Леся Українка, Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Не говорять вчителі української літератури й про те, що вся творча спадщина Шевченка пронизана шаною і повагою саме до трудящого люду, з якого вийшов і він сам. Усі надії на воскресіння України, на її піднесення і розквіт поет пов’язував якраз із цією частиною свого народу. За рік до кінця свого життєвого шляху у вірші «Молитва» він благає Бога: «Робочим головам, рукам // На сій окраденій землі // Свою Ти силу ниспошли».
Може, ми тому й опинилися в економічній та соціальній скруті й серед політичного безладу, що знехтували заповітами нашого Пророка, забули його застороги...
