Нинішнього року бойківська Долина ознаменовує пам’ять про свого великого мецената доктора права Омеляна Антоновича (1914–2008) відзначенням його 110-ліття. Увічнений такою ж ювілейною датою й долинянин отець і глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський (1914–2000). Із родинного горнила видатних земляків – і доктор права, адвокат Степана Бандери Володимир Горбовий (1899–1984) з його уславленим 125-річчям. Знакова тріада велетів національного духу з Долини із її історичною віхою – вона постала 1045 років тому. Усі троє є почесними її громадянами. Сьогодні – штрихи до портрета Омеляна АНТОНОВИЧА, котрий народився 6 лютого 1914 року.

Журналістська доля подарувала мені зустрічі з американським меценатом українського походження Омеляном Антоновичем (ох як він не любив такого офіційного статусу!) і залишила в пам’яті яскраві спогади. Схоже, він бачив людей наскрізь. Сам не був багатослівним. Хотів, щоб і з ним спілкувалися посутньо, без зайвини.

Від кого з батьків, а може, діда чи баби (тут кажуть «баба», а не «бабуся») в нього така ділова натура? Від статечного тата-урядовця Миколи, котрий акцентував свою українськість за чужої влади. Коли польська шляхта, що свого часу розжилася в Долині, вимагала в конторі розмовляти лише по-польськи, то він з такими ж українцями, як сам, за воротами установи тут же переходив на рідну мову з виразним бойківським говором. Чи оте вміння мало говорити передалося від мами Єлисавети, народженої в Україні етнічної німкені? У родині, де зростали Тарас, Роман, Ірина та наймолодший Омелян, розмовляли лише українською, особливо старалася багатодітна мама.

Як він за стільки років життя у США зберіг бойківське «та йди?», що означає здивування. Почула це від нього у спілкуванні з долинянами, коли вони розповідали йому про досягнення міста, то не могла не виразити зачарованим поглядом. Він помітив, усміхнувся. А мені ще довго його «та йди?» не сходило з думки.

Академік, Герой України Іван Дзюба (1931–2022) в передмові до книги «Омелян Антонович. Спогади» (1999) ділиться думками про естетичну насолоду від своєрідної мови автора. Радіє, бо її «не піддано звичному редакційному нівелюванню, не зведено до середньолітературної «правильності», збережено і трохи, може, хаотичний плин природного, «невідредагованого», індивідуального спогадання, і аромат доби і середовища, і специфічний мовний слововжиток автора – зі слідами, певно, то німецького, то латинського книжного впливу, а власне, лексики і стилю європейськи освіченого галичанина тих часів».

Автор відомої дисидентської статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» захоплюється мовою пам’ятки, якою є спогади Омеляна Антоновича. І зберіг її академік Микола Жулинський. Редаговане ним унікальне видання ввійшло до скарбниці української культури. Книга спогадів нині добре знаного в Україні та за її межами засновника міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів – це лаконічні розповіді про багатьох політичних, культурних і релігійних діячів та про події, очевидцем, а іноді й учасником яких він був.

Пам’ять зберегла зустріч Омеляна Антоновича із земляками на колишньому родинному подвір'ї. Де він, чоловік уже в літах, брав сили? Не йшов, а біг. «Ось тут була наша хата. А тут – криниця. За нею – сад, город», – згадував. Очі в нього не сльозилися, але голос тремтів. Дитинство та юність щемили спогадами. Укорінений у долинську землю, дорожив дружбою, близьким і далеким породичанням з Володимиром Горбовим, Мирославом Іваном Любачівським... Навчалися в народній школі Українського педагогічного товариства, відвідували патріотичні гуртки. Автор спогадів подав до книги світлини, на яких вони разом. З когорти долинських Антоновичів із дещо родинним відгалуженням і Мирослав Антонович (1917–2006) – доктор музикознавства, знаменитий баритон, засновник і художній керівник знаного в світі Утрехтського візантійського хору (Нідерланди), ім’ям якого тепер названо Долинську дитячу школу естетичного виховання.

Омелян Антонович дуже любив коней. Коли вся родина всідалась у бричку і їхала до Гошева на Ясну Гору, щоб вклонитися Божій Матері, котра обрала за святий престол монастир отців василіян, то ненадовго випрошував у тата віжки. І так було кожної неділі. Чи не тому, коли приїжджав з далекої Америки до Долини і бачив коней, то очі світилися радістю.

Найкраще знав Омеляна Антоновича колишній керівник районної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, а нині її почесний голова Степан Янковський. Меценат найбільше з ним спілкувався, радився і довіряв йому всю доброчинність від свого імені. У другому томі (2012) згаданих спогадів Омеляна Антоновича є розлога стаття члена Національної спілки краєзнавців України С. Янковського «Велет духу і добра». Якось Степан Степанович запитав у свого приятеля, котрий вільно володів польською, німецькою та англійською мовами, чи відрізняється його англійська з-поміж американців? Адже жив у США понад 50 років. «Безперечно, відрізняється», – відповів той. «Чому?» – допитувався наш «просвітянин». «Тому що під час спілкування я мислю українською», – пролунала коротка й зрозуміла відповідь колишнього члена ОУН.

Чимало людей дивується з його по батькові – «Миколович». Мав би бути «Миколайович», як усі. Але ж ні! Українська прадавність була йому ближчою за духом.

Подружжя Антоновичів зчаста приїздило до України після поновлення її Незалежності (1991). Коломия – музей «Писанка», Скелі Довбуша в Бубнищі, Гошівський монастир, музей Зеновія Красівського у Витвиці, «Свято Франкової ліричної поезії» в Лолині... Омелян Антонович дуже добре знав творчість Івана Франка й шанував її.

Запам’ятала й таке. Омелян Миколович на старому цвинтарі в Долині шукав могилу діда. Довелося довго блукати заростями, але родинне поховання знайшов. За словами Степана Янковського, він тоді висловив бажання бути похованим в Україні саме на цьому цвинтарі зі своїми рідними. Але життя зробило інший вибір. Дружина Омеляна Миколовича – доктор медицини Тетяна Антонович (1915–2001) з родини Терлецьких – померла 23 вересня 2001-го у Вашингтоні. У щасливому шлюбі подружжя прожило 55 років. Одружилися невдовзі після закінчення ним юридичного факультету Українського вільного університету в Празі, де він одержав диплом доктора права. Дітей у них не було. Підтримували одне одного в радості й смутку. Я бачила їх усміхненими й приязними одне до одного. І завжди він тримав її долоню у своїй руці.

Як розповідає почесний громадянин Долини Степан Янковський, тіло коханої дружини доправили зі США до Києва літаком. Зі столиці до Львова домовину в бусику супроводжував Омелян Миколович. Розумів, що це остання їхня розмова: вона в труні, а він схилений над нею у вічній любові й подяці.

Омелян Антонович дуже важко переживав утрату дружини. Він залишив земне життя у тому ж місяці, що й народився, – в останній його день 2008 року. Велелюдний чин поховання відбувся у переддень народження Тараса Шевченка. Подружжя спочиває на Личаківському цвинтарі в старовинному склепі родини Лопатинських. Можливо, колись долиняни виконають волю свого славного земляка.

Коли писала чи пишу про подружжя Антоновичів, згадую, як Омелян Миколович після пошуків родинного поховання в Долині подер шкарпетки у драчниках (так бойки кажуть про ожинник). Він викинув їх? Ні, сам зашив, або, як казав, «зацерував». Людина з мільйонними статками в американських доларах, привезених до України для її державного розвитку, була ощадливою у побуті. Жодних надмірностей: Тетяна Михайлівна та Омелян Миколович одягалися скромно й стильно, зі смаком аристократів. Складали кошти, щоб віддячити Україні, в якій народилися. Ніколи не крали, а заробляли гроші важкою працею. У подружжя була тваринницька ферма у штаті Вірджинія. Обоє не цуралися ні кіс, ні вил, ні грабель. Накопичували заощадження для давньої офіри на землі батьків. Тетяна Михайлівна (Омелян Миколович лагідно звертався до неї «Михайлівна») викладала в багатьох вишах у США та за їх кордонами, встигала писати наукові праці, що були затребуваними й за які отримувала високі гонорари. І долар множив долар докупи.

Меценат прикипів до місцевої «Просвіти» як громадської організації, заглибленої у культурну спадщину. У Вашингтоні він очолював Об’єднання українців, і це споріднювало співпрацю та довіру до неї.

Визріла ідея спорудження пам’ятника в Долині. Над проєктом працювали відомі скульптори Василь Ярич, Ярослав Юзьків, Володимир Сколоздра та архітектор Роман Козій. Омелян Антонович як його фундатор постійно цікавився творчою роботою, ділився своїм баченням мистецького монумента. Точилися дискусії про напис-присвяту. Він історично розширив назву. Запропонував «Борцям за Українську державу», замість «Борцям за волю України». Наполіг також на знакових датах: «988–1991». Цим величним пам’ятником він вписав нову сторінку в історію рідної Долини. Як я писала в газеті «Голос України» за 25 вересня 2002 року, «Місто має свого ангела-хранителя». «Перший пам’ятник у нашій країні «Борцям за Українську державу», яким пишалося б не одне європейське місто», – таку високу оцінку мистецькому витвору дав Іван Дзюба, котрий брав участь у його відкритті.

Як завжди, Омелян Антонович був лаконічний: «Пам’ятник «Борцям за Українську державу» є. Працюймо!».

Долиняни чекали на новий подарунок щедрого благодійника-земляка – будівлю музею в центрі міста. Її передісторія така: голова районної організації «Просвіта» Степан Янковський організував зустріч подружжя Антоновичів та місцевої інтелігенції. На ній і виникла ідея спорудження приміщення. На той час створений наприкінці 1997 року історико-художній музей «Бойківщина» розташовувався в одній кімнаті «Просвіти». Першим його директором був художник і мистецтвознавець Олексій Фрищин. І вже наступного дня після зустрічі, добре обдумавши пропозицію представників долинської громади, Омелян Миколович повідомив Степана Янковського про своє рішення: приміщенню музею бути! Обрав проєкт із вбудованим помешканням для своєї родини, котра прагнула назавжди повернутися до України.

Новобудова перейшла у власність міської територіальної громади. Відбулася реорганізація статуту музею та його назви: він став краєзнавчим музеєм «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів.

Урочисте відкриття з участю мецената Омеляна Антоновича відбулося в рамках святкування першого Міжнародного фестивалю «Бойківська ватра» 5 вересня 2003 року.

...Я бачила щасливі очі Омеляна Миколовича від ще одного доброчину його аристократичного духу. І все ж у них таївся сум: поруч не було Тетяни Михайлівни. Вона, можливо, з небес милувалася гарною сучасною спорудою. Омелян Антонович попросив у присвяті музею означити першою світлої пам’яті дружину.

На старому цвинтарі в Долині Омелян Антонович шукав поховання й отця-декана УГКЦ Теодора Величковського (1846–1932) та його дружини Ольги з родини Шухевичів. Місцевий священник українських греко-католиків у давній церкві Різдва Пресвятої Богородиці, в якій був настоятелем тридцять років, хрестив Омеляна Антоновича й Мирослава Івана Любачівського – майбутнього отця й главу Української греко-католицької церкви.

Не випадково наступною доброчинністю Омеляна Антоновича було капітальне оновлення цього храму, який 1906-го освятив митрополит Андрей Шептицький, до 100-річчя цієї історичної події. Віддячив церкві за своє хрещення з Божого благословення і патріарх УГКЦ Мирослав Іван кардинал Любачівський у квітні 1991-го, відправивши тут святу Літургію.

На знак подяки за реставрований храм вдячні віряни-земляки встановили барельєф мецената. Вражає, що в час ремонту знайшли історичну пам’ятку: хрест, покритий золотом, унизу якого є тризуб у вінку з пшеничного колосся із подячним написом про віддане життя за волю України. Ця унікальна знахідка тепер зберігається в краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів.

Вдячна громада Долини вшанувала пам’ять отця й глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського та великого благодійника Омеляна Антоновича до їх 100-річчя. 2014 року біля краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів постав гарний бронзовий пам’ятник подружжю, а при вході до церкви Різдва Пресвятої Богородиці встановлено бронзове погруддя предстоятеля УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Автори двох пам’ятників – Василь Заляско та Руслан Романишин. Освятив їх отець і глава УГКЦ Святослав Шевчук. У церкві Різдва Пресвятої Богородиці він відправив Архиєрейську Літургію. У вітальному слові-проповіді блаженніший Святослав подякував долинській землі за те, що дала Українській греко-католицькій церкві та українському народові такого провідника, яким був отець і глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський. «Це перший пам’ятник предстоятелеві нашої Церкви, котру переслідували вороги України і яка понад сорок років перебувала в підпіллі», – наголосив блаженніший Святослав.

Лінія добра подружжя Тетяни й Омеляна Антоновичів пролягла з Долини до Львова та Києва. За їхні кошти оновили Львівську академічну гімназію, де навчався Омелян Миколович. Він ішов її сучасними коридорами й не приховував радості.

Своїми коштами, накопиченими разом з дружиною, Омелян Антонович реконструював Львівську національну наукову бібліотеку ім. В. Стефаника. Створено п’ять іменних читальних залів і комп’ютерно-інформаційний центр. Також її фонди поповнила колекція книгозбірні подружжя. Відновлено бібліотеку Баворовських у Львові. Тепер це сучасний Палац мистецтв Тетяни й Омеляна Антоновичів. Меценат є почесним громадянином Львова. Його назвали «Галицьким лицарем» (2003) та «Благодійником року» (2007).

Добре відоме подружжя Антоновичів і в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Це за його кошти відреставрували бакалаврську бібліотеку, яку тепер названо ім’ям Антоновичів.

Коли виникла проблема відродження «Могилянки» та її бібліотеки, колекція благодійників Тетяни й Омеляна Антоновичів стала добрим набутком. Бібліотеку з їх фонду поповнили 463 примірниками здебільшого з історії та політології. У колекції також – 20 рідкісних і цінних документів, періодика. Згодом додалися понад дві тисячі найменувань книг, 27 творів мистецтва та родинний архів.

За подвижництво і благодійність, за державне будівництво Омеляна Антоновича нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Він заслужено отримав медаль святого Петра Могили від Києво-Могилянської академії.

Гідний вчинок аристократа духу та чину Омеляна Антоновича – передання власного будинку у Вашингтоні для посольства України у США. Це він зробив після смерті дружини, а сам переїхав жити до України.

Доктор права український меценат Омелян Антонович вважав, що «треба різьбити себе правдою». Він відчував фальш і ненавидів олжу. Я коротко писала про відомого благодійника у своїй книзі «Кардіограма» (2018). Різьбив себе нею під час життя, різьбить і після смерті іменною премією міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів.

Життя гартувало Омеляна Антоновича в лавах ОУН. Він знав, що вороги не пощадять його. Так і сталося. Це підтвердили арешти, після яких він карався в польських та німецьких таборах. Біографія позначена концтабором Заксенгаузен (Німеччина). Номер в’язня 41068 осів болем у серці на все життя. Уже тоді в голові роїлися думки про ширший розвиток національної культури, що згодом окреслилися в міжнародну фундацію. Думав про неї, коли виживе. Вижив. І лише через майже п’ятдесят років здійснив мрію, заховану в серці. Так 1980 року народилася міжнародна Фундація Омеляна і Тетяни Антоновичів, яка здобула авторитет престижними літературними й науковими нагородами, а також наданням стипендій і грошових дотацій для реалізації важливих українськознавчих проєктів.

До першого журі ввійшли Юрій Шевельов (Шерех), Григорій Грабович і Богдан Рубчак. Відкрили «Українську Нобелівську премію», як часто називають міжнародну Фундацію Омеляна і Тетяни Антоновичів, поети Василь Барка за роман у віршах «Свідок для Сонця Шестикрилих» та Василь Стус за збірку «Палімпсести».

Спочатку престижну нагороду у п’ять тисяч доларів США з відповідними лавреатськими грамотами вручали в Америці, а з 1991 року урочиста церемонія відбувається в Києві, в колишньому будинку Центральної Ради. Першими тут названі видатні постаті духовного відродження Іван Дзюба і Валерій Шевчук.

Це важкий шлях до самоутвердження у світі демократії. Як згадує академік Микола Жулинський, йому довго довелося вмовляти Омеляна Миколовича підготувати до друку свої спогади. А згодом він напише: «Не про себе, не про своє благополуччя, комфорт, славу вони дбають, не чекають ні офіційного визнання з боку «владу імущих» в Україні, хоча дивним і прикрим є це державне недобачення першої ластівки в Україні, яка провістила про справжній стиль і рівень благородного благодійництва, яке вкрай необхідно розвивати в Україні».

Прізвища лавреатів – зорепад імен, котрі збагачують культуру національними надбаннями, просвітлюють думки в просторі та часі для розбудови України. Орест Субтельний, Емма Андієвська, Леонід Плющ, Юрій Шевельов (Шерех), Іван Драч, Володимир Дрозд, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Микола Жулинський, Ігор Калинець, Дмитро Степовик, Григорій Гусейнов, Дмитро Павличко, Андрій Содомора, Юрій Щербак та інші знані світочі культури й історії.

Удостоїлася визнання «Літературна Україна» (1992) «за високу роль, яку газета сповнила і сповняє як захисник української історії, політики й культури та ініціатор і подвижник всебічної реставрації історичної пам’яті народу і його державотворення».

Лавреати виголошують промови. Запали в душу слова Ліни Костенко, відзначеної премією міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1990 року, в контексті її філософських роздумів про нагородження і визнання. Саме вона мала моральне право написати:

За Національну премію України імені Тараса Шевченка Ліна Костенко дякувала не державі, а Тарасові Шевченку. Отримуючи «чисту нагороду з чистих рук», як означила нагородження, вона подякувала фундаторам премії – великим українським подвижникам і меценатам Тетяні й Омеляну Антоновичам.