Чи справді смерть кремлівського ватажка може принципово змінити нинішню ситуацію у світі, що склалася внаслідок масштабного нападу рф на Україну і після чотирьох місяців бойових дій на теренах нашої держави? На що готова «коаліція рішучих країн» у складі Великої Британії, Словаччини, Румунії та Польщі заради того, щоб зупинити російські війська. Про це та інше розповідає відомий російський політолог і публіцист Андрій ПІОНТКОВСЬКИЙ.

Здохне Путін або не здохне – принципово нічого не зміниться. Верхівка рф об’єдналася, її мета – якийсь такий собі італійсько-французько-німецько-російський «план миру». Макрон за цим стоїть. Це вічна місія французів при кремлівському дворі – закріплювати російські загарбання. Як у 2008 році, коли Росія захопила дві провінції Грузії, – одразу прибіг із папірцем, наче Чемберлен, президент Саркозі, і все оформили як мир із територіальним поділом Грузії. Отака Європа, і вона тепер готується до ще одного «папірця», що закріпить за росією, крім ОРДЛО та Криму, ще й Херсонську й Запорізьку області. Тож зміни в мізках – не лише російських, а й багатьох європейських – спричинить не відставка «фюрера», а вирішальні дії та успіхи українських Збройних сил на полі бою.

– Чому ж наші західні партнери так негідно поводяться?

– Глибока причина їхньої пропутінської поведінки, – і вони відверто про це кажуть – Франція та Німеччина бояться перемоги України та поразки Путіна, бо це змінить усю структуру міжнародних відносин, систему безпеки в Європі. Адже після кожної світової війни (а називаймо речі своїми іменами: те, що відбувається зараз, – це світова війна) нову структуру визначають переможці. Як після Наполеонівських війн її визначали переможці на Віденському конгресі, після Першої світової – на Версальському конгресі, після Другої – у Потсдамі. У цій новій системі Німеччина та Франція втратять свою геополітичну вагу. Адже французи безперебійно повторюють «grandeur de la France» – «велич Франції», цим вони компенсують те, що ганебно програли Другу світову і втратили статус великої світової держави. А цей штучний «grandeur…», який вони роздмухують, завжди полягає в тому, що вони якось паскудять американцям і заграють із Кремлем. І Макрон, не приховуючи, заявляє: «Я єдиний посередник, з яким Москва розмовлятиме». Нехай самі й розмовляють. Хоча з диктатором не ведуть жодних перемовин – посередники тут уже нікому не потрібні будуть.

Німці – прагматичніші, у них інтерес швидше економічний і діловий. По-перше, вони служать Кремлю за привілейовані економічні відносини, дешевший газ, крім того, вони пристойно збагачуються. Згадаймо тих же деяких канцлерів великої Німеччини.

Тому ці дві країни й виступають зі своїм «не загострюймо» та «не ображаймо росію», бо, мовляв, «раптом Путін використає ядерну зброю». Та ніхто вже не боїться цих понтів з «атомною дубиною» після того, як американці пояснили Путінові, що в цьому разі росія отримає нищівну відповідь, яка торкнеться і його особисто. З цим шантажем гопника з пітерського підворіття покінчено. Вони бояться не ядерної бомби Путіна. Франція та Німеччина бояться перемоги України та її нової ролі у міжнародних відносинах й втрати ними ролі привілейованих європейських повій Кремля.

– А як до цього ставляться в США? Найперше – до спроб вести «мирні переговори» за спиною України? Яку роль Штати у цьому відіграють? Бо зволікання з постачанням важкої зброї в Україну теж викликають певний сумнів у тому, що США хочуть швидкої перемоги України.

– Ті зволікання дуже засмучують. Але президент США Джо Байден опублікував у The New York Times статтю «Що Америка робитиме і не робитиме в Україні». Там дуже багато позитивного, він повторює, що метою діяльності США є незалежна Україна, яка відновила свою територіальну цілісність. І стверджує, що йдеться про загрозу всьому світові, що допомога Україні – не просто виконання морального обов’язку, а ключове завдання національної безпеки, тому що в Україні Путін не зупиниться, він піде далі й не приховує своїх планів.

У тексті Байдена фактично відкинуто згаданий вище «мирний план», і його автор наголосив, що не можна обговорювати Україну без участі її самої, й ніхто не може нав’язувати Києву мир шляхом територіальних поступок. Це все дуже позитивно. І, крім того, він оголосив в останньому пакеті допомоги з ленд-лізу велику номенклатуру озброєнь, яка може серйозно змінити сили на полі бою.

Там і HIMARS (американська реактивна система залпового вогню), й винищувачі F-16, і гелікоптери, і системи протиповітряної оборони. Гаубиці, які давно обіцяли, вже надійшли у великій кількості. Це дуже добре, але, наче пляма на чистій скатертині, псує все враження застереження Байдена про те, що передають тільки установки тієї модифікації HIMARS, які б’ють лишень на 70 кілометрів, а далекобійні, які б’ють і на 300 км, – ні, щоби, мовляв, українці не могли обстрілювати російські території. Це безглуздо з військової точки зору, з погляду елементарної моралі. Це як у ваш будинок стріляє бандит через паркан і вбиває ваших дітей, а ви не маєте права йому відповісти, тому що це вважатиметься вторгненням на мирну територію. Це поступка Байдена тим настроям, що є в Америці.

Москва активізувала всю свою агентуру в Сполучених Штатах, усіх своїх важковаговиків. Вийшла ціла низка статей, основна думка яких спрямована проти політики адміністрації Байдена і персонально проти міністра оборони Ллойда Остіна та самого президента. Остіна критикують за висловлювання у Києві 25 квітня про те, що мета США у цій війні – перемога України, відновлення її територіальної цілісності та ослаблення росії настільки, щоб вона не могла повторити більше подібної агресії. Цю позицію атакує нині вся путінська агентура, і досить серйозно. Не знаю, наскільки керована ця атака, і чи пов’язані з нею зволікання зі збройною допомогою Україні.

Наразі розрахунки українських експертів свідчать про те, що та вся номенклатура важкого озброєння, яку зафіксовано американським законом щодо ленд-лізу для України, у кращому разі буде в розпорядженні України в середині липня. Але ж ми бачимо, що нині відбувається на фронті. Поки що росія має вогневу перевагу. І це дозволяє їй хоч і повільно, зате неухильно вгризатись у дедалі нові шматочки української території. Чи надійде західна допомога швидше, ніж росія досягне своїх серйозних цілей, – насамперед взяття Слов’янська та Краматорська? Нам доведеться пережити дуже драматичний, напружений і вирішальний місяць.

– Як вважаєте, чи можуть миротворчі настрої в Європі вплинути на надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС на саміті його лідерів?

– Це вже не має жодного значення. Жодні статуси вже нічого не вирішують. Все станеться на полі битви. У разі перемоги України ті всі ігри з членством у НАТО та ЄС уже недоречні. Це Україна вирішуватиме, хто буде у новій структурі безпеки. НАТО та ЄС паралізовані. Чотири країни, три з яких я вже згадував – Франція, Німеччина, Італія, а також Угорщина, грають на боці Путіна і намагаються змусити Україну ухвалити капітулянтську мирну угоду.

Але то не мирна угода, а фіксація ще одного етапу захоплення України. Мету війни Путін не змінював з першого дня – ліквідація української державності. Не важливо, як він хотів її досягти, можливо, взяттям Києва і транспортуванням туди якогось маріонеткового уряду – Медведчука чи Мураєва. Нині він хоче досягти цієї мети захопленням Херсонської та Запорізької областей, нав’язуванням Україні капітулянтського миру, який, крім втрат територій, призведе ще й до глибокої кризи в українському суспільстві. Коли Путін веде війну на знищення, треба думати не про ескалацію конфлікту, а про максимально можливу допомогу Україні.

Або ось ще одна «братська» теза: «Україна має проголосити нейтральний статус». Нейтральний статус у чому? У війні на її знищення? Ніколи вона цього не зробить.

Але я дещо захопився описом ворогів України. Є достатньо і друзів в України. Навіть у цих країнах – у Франції, Німеччині – громадська думка переважно за підтримку України, за відправлення більшого обсягу озброєння, і це ми маємо максимально використати. Вже й німецькі медіа викривають Шольца, знущаються з нього за ті зволікання, які він влаштовує вже кілька місяців.

Але насамперед це Велика Британія – найвірніший друг України від початку конфлікту. Я вже пояснював десь психологію англійців – вони переживають нині свою історичну молодість: сьогоднішня Україна-2022, що наодинці бореться з Путіним, – для них рімейк Великої Британії-1940, яка так само боролася з Гітлером.

Такої самої позиції дотримуються й найближчі сусіди України – Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Румунія. Вони мають свої причини для такої солідарності. Найкраще висловився прем’єр Словаччини: «Українці зараз помирають за нас, за те, щоб Бучі не було тут, у Словаччині, Польщі, країнах Балтії. Сюди прийдуть російські орди, якщо Україна програє».

Як видається, українській дипломатії треба проводити дві лінії: по-перше, спираючись на безперечних друзів в Америці, Блінкена та Остіна, домагатися виконання американського закону про ленд-ліз, а по-друге – розпочати серйозні розмови з нашими європейськими союзниками. ЄС і НАТО паралізовані щодо можливості ефективно допомогти Україні – паралізовані принципом одностайності, тому що чотири члени цих організацій, повторюю, грають на руку Путіна.

Виникає потреба у новій організації. Інша річ, що вона робитиме. Наскільки я розумію, настрої в цих країнах такі, що там готові надати Україні допомогу рішучішу, ніж просто постачання зброї. Бо ось навіть Байден, якого ми так всі любимо за ленд-ліз, за ту допомогу, яку, я впевнений, буде надано, полюбляє кожен свій виступ починати перелічуванням того, чого він не робитиме: не посилатиму американські війська, не закриватиму небо. Це груба помилка, кожне таке перелічування – це запрошення Путіна до нахабніших дій.

Думаю, Великій Британії потрібна така «коаліція готових» – Англія, Словаччина, Румунія, Польща. Що вони можуть? Вони можуть надіслати свою авіацію для захисту українського неба, якщо Америка й НАТО до цього не готові. Літаки цих країн і наші військово-повітряні сили за кількістю бойових машин перевершать чисельність російської авіації, і разом вони запанують у повітрі, що й вирішить результат війни, незалежно від того, будуть ті тяганини з ленд-лізом, які нас так бентежать, чи не будуть. Мені видається, що саме час розглядати цей «план Б» дуже серйозно.

– А чи та сама Британія або Польща не побояться того, що коли вони відправлять до України свої винищувачі, то Путін запустить носії ядерних боєголовок до Лондона чи Варшави?

– Ні, він того не зробить, бо ні для кого немає можливості здійснити таке безкарно, тобто не отримавши негайної відплати. Адже атомна зброя є й у Великій Британії.

– У держдумі рф пролунала недавно чергова шалена заява-загроза – окремі депутати запропонували скасувати акт про визнання незалежності Литви, ухвалений ще за часів Горбачова. Це чергове марення чи підготовка до того сценарію, за яким наступними будуть країни Балтії?

– Нічого нового. Цих планів Путін ніколи не приховував. Свого часу він навіть вжив у тому зв’язку ключове поняття – «розділена нація». А це класичний мем гітлерівської зовнішньої політики 30-х років. Вся концепція «русскава міра» передбачає «злуку роз’єднаного народу». Щоправда, поміж литовцями ось цього «роз’єднаного народу», на щастя, майже немає. Але його, скажімо, повно (десь третина населення в Латвії. Дуже добре, що таке прозвучало в думі. Це зайве нагадування для Заходу, якою буде ціна перемоги Путіна в Україні. Думаю, це дуже добре розуміють у Польщі. І якщо для поляків, англійців, румунів і тих же балтійців вибір буде – підкорення всієї Східної Європи Путіним після поразки України, а в такому разі це неминуче, або ризик війни з ним, припускаючи, що він теоретично може використати ядерну зброю, то вони підуть на ризик цієї війни. Ніхто не бажає Бучі на своїй території.