Чистопогідний суботній підосінній омитий кришталевою росяною прозорістю ранок пронизує мелодійне скерцо березівських троїстих музик, вітаючи ґаздів весільної господи зазивним «надобридень!». І усміхається світ Божий такій веселості, радіють люди, бо живе в народі отой невмирущий споконвічний нурт добра і краси!

Музикували хлопці, ведені майстром, який з мольфарською проникливістю заввиграшки підбирав ключі-відмички до глибин чи не кожного народного інструмента, – найвіртуознішим березівським музикою Василем Васкулом, йменованим у народі «Ковалів», бо ж рід його творить і на наковальні свої іскрометні вогнево-крицеві «симфонії»...

У перевесельному плетиві акордів маестро спімнулося, як уперше батько, знаний і поважний в окрузі музика, довірив малому Василькові грати на весіллі самостійну партію. А це, признаймо, у часи ще справдешніх автентичних весіль було надто відповідально, оскільки мірилом виповненої добротности народного дійства була якість гри майстрів смичка, а не теперішнє маратоноподібне фотосесійне та п’яно-сите застільне розшабашшя.

Калейдоскопічно перемайнули життєвим небокраєм спомини шкільної юності, провадженої перманентними виступами, концертами, звітами художньої самодіяльності під орудою знаного на Прикарпатті коломийського маестро Мирослава Граба, який тоді, працюючи вчителем музики в Середньоберезівській школі, виховав цілу плеяду талановитої молоді. А чого лишень вартий виплеканий наставником співочий гурт «Горяни», які вже навіть тоді, в «підкомунячі» часи, на хвилі патріотичного запалу розкотисто унісонили: «Ой Степане, Батьку наш, Поведи до бою. Ми покажем москалям Нашу силу й волю…».

Мені, тоді учасникові шкільної самодіяльності, ніколи не сплине з пам’яті отой наш щирий ентузіазм, рвійне бажання участі у величній магії народного фольклору. І завше, попри вроджену скромність і небагатослівність, Василь захоплював своїм талантом, який уже тоді з-поміж талановитої юні підібрав своєрідну, як мовили тоді жартома, «фабрику зірок», ансамблеві гурти-сузір’я якої і досі тримають високо марку народної інструменталістики. Ці молоді віртуози на початку розвихрених 90-х років своїм справжнім мистецтвом не дали запустити в молоді душі липкі щупальця розтліваючої московської «попсогідри», яка своїм примітивним низькопробом калічить уже не перше покоління українців.

Прийшовши з війська, під час служби в якому грав у духовому оркестрі гарнізону, Василь знову поринає у вир рідної стихії. Мабуть, не існує на Гуцульщині, та й Прикарпатті загалом, місцини, де не вигравав би зі своїми друзями наш маестро. Та були ще водночас і домашня господарка, праця у батьківській кузні, в горнилі якої гартувалися риси точності, кріпості та відповідальності.

Він важко пережив передчасний відхід у засвіти рідного батька, оберега їхнього роду, але з упевненістю можемо стверджувати, що син став гідним продовжувачем татової смисложиттєвої тверді, не опустив вікопомних традицій, але навпаки – власним талантом і наполегливістю примножив предківський набуток, зумів сам належно опанувати, а згодом і передати синові ковальсько-музичні навички, як велемовить Василева, написана на слова його родича і друга Миколи Веселовського, пісня, що стала популярним, з багатотисячним переглядом відеороликом, в якому наочно провадиться сюжетна тасьма тривалості поколінь:

«А коли мене не буде, то до тебе прийдуть люди,

Щоб не було соромно тобі…»

«Спіть спокійно, тату мій,

Я не осоромлю наш ковальський рід.

Те, що Ви не докували,

Я із сином докую…»

Попри тісний господарський та гастрольний графік пан Василь – активний учасник народної художньої самодіяльності всієї округи та й району загалом. Жодна знакова подія культурно-мистецького життя краю не обходиться без участі нашого народного таланта як акомпаніатора, співака, а то й режисера численних дійств. Недарма ж бо Василеві односельці не бачили альтернативи йому на посаді художнього керівника місцевого Народного дому та регента сільського церковного хору чи ж тривалого інструментування фольклорного ансамблю села Баня Березів «Злагода» тощо. Окремішньою сторінкою культурного життя краю виписано творчу біографію чоловічого народного вокального ансамблю «Кришталь», срібнодзвонні розспіви якого ось уже понад десятиліття високо тримають планку партесного співу.

Першим керманичем колективу був випускник Львівської консерваторії Микола Голинський, та після його передчасної кончини кермо співочого гурту перебирає В. Васкул, який вивів колектив на всеукраїнський масштабний рівень. У нас, у березівській окрузі, подібного за високою якістю співу колективу не було давно, не беручи до уваги те, що в ньому співаки без спеціальної музичної обізнаності. Власне, в тандемі з учасником колективу активним громадським та культурно-просвітницьким діячем краю Миколою Васкулом вдалося створити чудову пісню, а тепер популярний «ютубний» відеохіт «Живі Березуни», в якому достотно відбито етноментальний код їхніх гордих і непохитних земляків:

«Родино, не журись, забудь усі жалі,

Родино, посміхнись, ми тут усі свої.

А прадідів-дідів згадаймо славу ми,

І скажем дружно так – живі Березуни»!

Життєві перипетії непростого сучасного побуття ставлять багатьох, а зокрема митців, як найбільш чутливих барометрів ситуацій, перед складною комерціалізованою реальністю. Тому й нашому героєві доводиться інколи лаштувати власний талант на нехитрі заробітчанські колії, що неабияк ранить загартовану життям, але все ж тремно-ніжну душу митця, красномовним вилоном чого стала авторська пісня «Ресторанний співак», яка якнайкраще відображає тонку межу вічно протилежних «раціо» та «емоціо»:

«Ресторанний співак, в пісні туга і сміх,

Б’ється серце твоє під знайомий мотив.

Між бокалів вина і банальних утіх,

Ти копійку знайшов, та себе загубив…».

Та ні, пріч сумніви, не загубив ти себе, Василю, як алегорично мовить твій авторський герой. Всенародний улюбленець-музика, авторитетний орудар кількох музичних гуртів, бажаний гість усіх концертованих дійств, та ще й увінчаний лаврами переможця – володар гран-прі у вокальному жанрі на XX Гуцульського фестивалі, який відбувся у Верховині 2012 року. А чого варте твоє, Василю, чудове виховання сина Миколи, бо він, як мовлять у народі, «ніби тобі з-під п’яти вискочив», який став не лише добротним віртуозом-музикою, а й чудовим педагогом, вихователем української талановитої молоді! Твоє пильне око вгледіло неперебутній співочий талант односельця, твого молодшого колеги, а нині культового українського співака-баритона Василя Лазаровича, якого саме ти вперше взяв до свого інструментального ансамблю, заклавши тривкі підмурівки музичної естетики…

Отож від імені численних шанувальників прийми, друже, нашу щиру подяку за подаровані тобою непроминальні миті музикотворення, за мистецьку окрасу отої теперішньої оскомонабитної сіро-банальної побуденщини, і нехай твоя багата й сонячна душа виграває на кларнетах її величності Музики на многії і благії літа!