Роман письменниці Марії ДЗЮБИ про Олексу Довбуша «Писане серце», який вийшов торік у львівському видавництві «Апріорі», став справжньою літературною подією. Твір отримав багато позитивних відгуків, а також у конкурсі «Книжка Прикарпаття – 2020» обласної організації Національної спілки письменників України його визнано найкращим у номінації «проза».

Це вже сьома книжка пані Марії – уродженки села Гвозда Надвірнянського району. Розпочавши свій творчий шлях далекого 1996 року поетичною збіркою «На перехресті почуттів», письменниця має у своєму доробку ще одну книжку поезій «Світлотіні для відважних», а також романи «Укриті небом», «Ранець для крил», «Музейна баба», «БісеріАда, або П’ять грамів душі», кожна з яких торкала найніжніші струни в серцях читачів. І саме завдяки першій прозовій книжці «Укриті небом» її прийняли до Національної спілки письменників України й вона стала лауреатом обласної премії ім. В. Стефаника.

Наша розмова з М. Дзюбою – про письменницьку працю і долю, про мужність та радість бути собою, про вміння прислухатися до свого покликання і йти на його тихий голос.

– Пані Маріє, постать народного героя і месника Олекси Довбуша приваблювала багатьох митців різних жанрів, зокрема в літературі про нього написано багато книжок – від роману 1852 року «Страсний четвер» Миколи Устияновича, оповідання нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Аґнона «Бартка Довбуша» та роману Гната Хоткевича «Довбуш» і до творів сучасних письменників, зокрема повісті в легендах «Жбан вина» Романа Федоріва. Чим ця легендарна постать привабила саме Вас, і в якому новому світлі, на Вашу думку, Ви змогли подати історію його життя?

– Історія написання книжки цікава сама по собі. В мене є читачі, які неабияк цікавляться літературою, полюбляють обговорювати прочитане і вважають, що літературою можна виховувати та надихати. Фактично це й було їхнє побажання, бо я часто від них чула: «Пані Маріє, ви бачите що діється у країні, нам потрібен Довбуш! Потрібні його дух, його приклад як народного героя й месника». Особливо схиляв до написання роману надвірнянець Роман Волинський, українець і патріот, потужний колекціонер і шляхетний пан, сердечно закоханий у все українське. Зрештою я задумалася, що то таки моя тема, бо я за своєю природою і бунтар, і життєлюб, а тут – і боротьба, і кохання, і багатство, і бідність, і колорит, і можливість провести чимало історичних паралелей.

Коли почала збирати матеріал, то зрозуміла, що попри порівняно добре досліджену біографію Олекси Довбуша в ній досі залишається багато суперечливих відомостей і невідповідностей, чимало білих плям, тобто є широкий простір для уяви й фантазії.

Звичайно, у своєму романі я не відступала від головних загальновідомих історичних подій, але багато описаних мною речей, власне, заповнюють ці білі плями і могли б виявитися правдою за певних обставин…

І цим романом я дуже хотіла сказати нове, чого ще не було і в сенсі історичних подій, і в сенсі самої біографії Довбуша, висвітлити ще не досліджені порухи його багатої і вразливої душі, подати нову версію його життя та смерті. Загалом існує декілька версій його смерті, і найпопулярніша, найромантичніша з них – про Дзвінку, про смерть через кохання. Я ж переконана, що Олексу Довбуша погубила не любов до заміжньої жінки, а його гіперрелігійний світогляд із оцим нашим горезвісним всепрощенням, терпінням та смиренням. Не можна перемогти ворога, дотримуючись застарілих і вкрай неприродних настанов про любов до своїх ворогів і про непротивлення злу. До того ж як би людина не намагалася любити свого ворога, як і наскільки їй це вдасться робити щиро? Я вже не кажу про когнітивний дисонанс, який викликає змагання до такої «любові», а то вже геть не жарти. Зрештою, маємо сумнозвісні факти з нашої історії - як давнішої, так і недавньої. Зокрема, важко вкласти собі в голову відомості про сім мільйонів українців, загиблих від найстрашнішої муки у світі – голодної смерті. Сім мільйонів того добродушного народу, найбільш богомільного на європейському просторі, який тоді, крім хліборобської праці, молитви й пісні, не знав і не мав більше нічого. Золотий народ, хоча й занадто схильний до навіювання. І, нарешті, сучасний приклад ворога – путінська Росія, де все дуже просто – як не ти вб’єш ворога, то він уб’є тебе, й жодні християнські заповіді тут не допоможуть…

– Книжка написана чудовим і багатим діалектом, яким Ви дуже вдало послуговуєтеся. Чи вже маєте відгуки, як його сприймають читачі?

– Так, наше Прикарпаття дуже багате на мовне різноманіття, на місцеві особливості у вимові звуків, словниковому складі й граматичній будові. Я довго роздумувала, як писати. Зрозуміло, що це мала бути жива мова, якою розмовляли Довбуш та його побратими. Але в опришки йшли чоловіки і леґіні з усіх кутків і Прикарпаття, й Закарпаття, і навіть із сусідніх народів. Тому я обрала підгірський діалект, який більше знаю, і дещо наблизила його до гуцульського, зокрема надавши твердості закінченням у дієсловах.

Хочеться зауважити, що, приймаючи враження про роман старших читачів зі сходу нашої країни, які мені пишуть, що їм спочатку було важко читати пряму мову героїв на діалекті, але вони з часом звикли, втяглися і тепер вловлюють значення кожного слова, то в мене велике здивування викликає реакція молодих людей, які народилися в нашому краї. Вони кажуть, що їм складно даються місця в романі, подані діалектом. Це якийсь парадокс: чим ближче до народних джерел, тим більше ці джерела замулені для молодого поконня. Я їм відповідаю: «Діти, ви маєте цим багатством дихати і насолоджуватися». На моє глибоке переконання, вживання діалектизмів у художній літературі неабияк збагачує мову, робить її витонченішою, наповнює силою справжнього життя, повертає нас до наших витоків, не дає забути, хто ми.

– Скільки часу Ви писали цей роман і які маєте умови для творчості?

– Писала його два роки і можу сказати, що він мені вдався. Цією книжкою я задоволена, але немає меж досконалості. Коли беру її в руки, то бачу, що ще там щось би змінювала, дописувала і переписувала. Але такі відчуття, мабуть, має кожний письменник.

Будете сміятися, але в мене немає письменницької робітні чи свого кабінету як такого. І ні в мене вдома, ні в моїх рідних немає такого відчуття, що тут живе письменниця, що їй потрібні свій простір і свій час, що в певні моменти мене не можна турбувати. Я не маю якихось конкретних годин щодня для писання, пишу похапцем, коли вдасться, коли впіймаю вигідний для цього час.

І, звичайно, мені не вистачає творчого спілкування й середовища. Якби не Інтернет і можливість підтримувати стосунки онлайн, було б ще складніше. Бо «сільська інтелігенція» – це поняття дуже відносне, поміж її представниками мало знаходиш не те що підтримки, а й елементарного розуміння. Це якесь таке ще патріархальне і давнє, зовсім не цивілізоване ставлення до творчих людей, бо в селі треба бути, як усі, дотримуватися всіх правил та догм, не вирізнятися, не хотіти від життя чогось більшого, мати заскорузлі уявлення про світ. На жаль, від часів, коли творила Катерина Білокур, мало що змінилося. І мені дуже часто спадають на гадку слова поета-шістдесятника Ігоря Калинця: «Каменує мене провінція, маленька провінція – великим каменем».

– Чи було складно писати жінці-письменниці книжку про чоловіка, вникати в чоловічу психологію, дивитися на світ очима Олекси Довбуша та його побратимів?

– Попри те, що йдеться про роман, де багато боротьби і багато стратегії власне чоловічого ставлення до життя, мені не було складно його писати. Мабуть, тому, що в моєму характері є багато чоловічих рис, я маю добре розвинене логічне мислення, яке мені дуже допомагає в житті. І маю достатньо рішучості й сили волі, щоб діяти так, як вважаю за потрібне.

Приміром, у 42 роки я зробила «революцію», рішуче відмовившись від сільського способу життя, – позбулася всієї господарки, яка є сенсом всього в селі. Сказала чоловікові: «Або я буду писати й малювати – і це те, чим я хочу і маю займатися, або мене ця корова в гріб зажене». Для чоловіка це була трагедія: як то – жити в селі й нічого не тримати? А для мене – звільнення і можливість бути собою. Тож, крім кота, в мене на господарстві немає більше нікого. Врешті чоловік мене підтримав і досі підтримує у всьому.

– В основі сюжету всіх Ваших прозових книжок лежать людські історії з реального життя. Як Ви натрапляєте на них?

– Я маю щастя на чужі сповіді. А кожна людина – це певний окремий життєвий роман. Декого послухаєш і думаєш: якщо це описати, то ніхто ж не повірить, що це реальна історія. Життя за своїми сюжетами набагато перевершує літературу.

І якщо в літературі загалом є якихось 20-25 тем для писання, то кожна людина дуже індивідуально переживає все, що з нею відбувається. Як переживає, як сприймає, які емоції та відчуття в ній нуртують – варіантів стільки, скільки й людей, і це все дуже цікаво описувати. І тоді робота письменника – поставити себе на місце своїх героїв, пережити за них все і вміло передати й подати їхні переживання.

– У Ваших романах також є багато автобіографічного. І тут насамперед згадується Ваш перший роман «Укриті небом», який вийшов 2003 року в івано-франківському видавництві «Тіповіт» і з якого, власне, почалася Ваша дорога прозаїка. Він витримав п’ять видань і не залежується на полицях бібліотек.

– Я ніколи не думала, що писатиму прозу. Тоді я вже була авторкою поетичної збірки, писала поезію і пишу її й досі, бо закохана в неї.

Події мого власного життя стали поштовхом для написання першого роману. Я жила з мамою, і після її смерті до мене на дев’ятий день прийшов сусід зі словами: «Я маю тобі щось сказати». Проте так і не зміг сказати. Потім прийшов на сороковий день і таки розповів, що моїм татом був мій дід, але тут же застеріг: «Навіть не думай засуджувати матір, якби ти знала, як то все було непросто! Як він її любив!..».

Річ у тім, що мою маму видали заміж силоміць, а перед тим тяжко побили за впертість. Жених – розумово відсталий, якому було ледь за 16, а мамі вже минуло 24… Тоді скрутно було дівчатам у селі, бо могилами їхніх коханих, борців за волю, рясніло по лісах. Заміж доводилося виходити за будь-кого або залишатися довіку в дівках чи покриткою.

В дитинстві я підозрювала, що щось не так, адже за спиною чула малозрозумілі на той час натяки й жарти. Проте моя мама соромилася і приховувала від мене цю історію. А я страждала, бо не могла прийняти того, що мій тато – убога розумом людина, за яку силою видали мою матір. Попри те, що я була неабияк вражена цією історією, водночас я їй дуже зраділа, бо дід мій був чоловіком харизматичним, мудрим. І я була щаслива, що він мені дістався в обох цих доленосних іпостасях – діда і батька. До всього в цьому романі мені хотілося відтворити атмосферу та колорит післявоєнного села, донести до теперішнього читача народну мудрість і народний гумор, яким я дуже «смакувала» в дитинстві. Я просто не могла не написати цього роману. І з нього все й почалося.

– Ви також чудово малюєте. Чи маєте художню освіту?

– Із освітою в мене не складалося довго. Думаю, що в мені з часом умер і скульптор, і театральний режисер. Колись я потай ліпила в закутку за старою стодолою. Це не зовсім добре для мене закінчилося, що описано в збірному образі моєї героїні в романі «Ранець для крил». Після восьмого класу я мала намір поступати до Дніпропетровського театрального училища, навіть документи зібрала. Але мама, в якої на цьому світі була лише я, заплакала: «Підеш у світи, і вже хтозна чи буду тебе видіти».

Я залишилася в селі. Спочатку працювала художницею в колгоспі, потім – фільмоперевірницею в районній дирекції кіномережі, пізніше – майже 20 років друкаркою в нафтогазодобувному управлінні, далі – екскурсоводом у музеї, а під час Майданних і постмайданних подій – ідеологом-консультантом у районній організації партії «Наша Україна».

Дар до малювання прокинувся несподівано, після пережитого в дитинстві психологічного потрясіння. Потім час від часу щось черкала ручкою та олівцем на аркуші, але особливо не займалася. А коли вирішила змінити своє життя, то, мабуть, настав час і для малювання. Накупила фарб, полотна і почала сама осягати всі тонкощі в цій сфері. Тоді ще не було Інтернету, тож я вчилася на власних помилках.

На філологічний факультет Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника я вступила у 41 рік за порадою письменника Степана Процюка та літературного критика Євгена Барана.

Тепер живу з замовлень: дуже багато зробила портретів до ювілеїв, мені вони вдаються, і я люблю більше малювати людей, ніж природу. Також намалювала багато образів і плащаниць до каплиць та церков. Попри те, що я періодично десь працювала по декілька років, основним джерелом моїх доходів можна вважати малювання...

В задумах є зробити персональну виставку своїх робіт. Може, десь до зими матиму достатню кількість полотен. Можу згадати такий чудовий момент із моєї творчості: ще в 1990-х деякі митці Надвірнянщини брали участь у вуличній виставці у Варшаві. Я тоді ще не мала закордонного паспорта, тому мої роботи поїхали без мене. Кілька з них купили, і це було для мене великою радістю й мотивацією вдосконалювати свою творчість.

– Які Ваші плани на майбутнє?

– Творчі плани на майбутнє, звісно, є. Про них я вже трохи сказала – це виставка моїх нових полотен, це видання наступного роману, який, по суті, я вже написала, але до нього часто повертаюся, щось удосконалюючи. Його поки що робоча назва – «В обценьках німба». Є задум ще одного роману, бо історія цікава підвернулася, яка вартує книги і яка обростає в моїх снах усякими дивовижами. Також написала нові вірші, вже й на збірочку вистачило б. Головне, щоб у нашій країні все на краще виходило, щоб людям було до книг і усякої творчої краси, щоб не було ні голодних, ні сирітських дитячих очей, щоб там, де добре, не забували, що десь біда і війна…