В оселі священиків у селі Фитькові Надвірнянського району віднедавна діють два музеї — історії підпільної УГКЦ та етнографічний.
Ідея організувати такі музеї належить 25-річному священикові о. Миколі Григоруку, який ще восьмикласником розпочав збирати старі, але, на його думку, цінні речі, чимало з яких нині — серед експонатів. А за втілення ідеї в життя він завдячує своєму духовному наставникові — декану Надвірнянському УГКЦ, пароху с. Фитькова о. Іванові Качанюку.
З Івано-Франківська до Фитькова, де розташована резиденція пароха, трохи більше, ніж півгодини їзди. На її подвір’ї нас зустрічають два священики — о. Іван Качанюк та його помічник на парафії о. Микола Григорук і привітно запрошують на оглядини. У хаті одразу наче повертаємося щонайменше на століття-півтора назад. У прихожій по обидва боки — старі скрині, на яких акуратно лежать давні бунди, кожухи, петеки та інший одяг, який багато років тому носили жителі нашого краю.
А далі священики спрямовують нас до кімнати праворуч, і ми потрапляємо в казку кольорів, дивовижних узорів на вишитих на домотканому полотні уже забутою нині давньою технікою сорочках. Тут є і «хрестик», і «півхрестик», і «стебнівка», і «низинка», і «гаптування», і «ланцюжок», а є і поєднання двох-трьох технік. Серед давнього вишиття — оригінальні рушники із написами «Слава Україні! Героям Слава!», «Ой у лузі червона калина», виконані різними техніками. Окремий куток тут займає реманент: терлиця, куделі, ціп, ткацький верстат, праски, решето, а також речі побуту: сито, писані скрині, маснички, ліхтарні, горшки для приготування їжі...
«Візитною карткою нашого музею є жіночі і чоловічі вишиті сорочки, — наголосив о. Микола Григорук. — Ми дуже пишаємося цією колекцією, оскільки коли, наприклад, гуцульські чи бойківські зразки вишивок були вже досліджені, то наші, які є на межі між Бойківщиною і Гуцульщиною, ніхто не описував і не каталогував. Плануємо згодом видати каталог цих вишитих сорочок. Коли до нас завітав директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» відомий музеєзнавець Петро Гончар з Києва, то був вражений нашою колекцією і сказав, що для нього «писані» сорочки — справжнє відкриття, тобто ця техніка вишивання досі йому була не відомою. На жаль, ця унікальна техніка нині забута. Усі речі тут унікальні. Адже глечик, тарілка чи рушник — неповторні, бо люди колись не копіювали одне одного, брали щось за основу, а вже потім додавали чимало від себе, дещо забирали…».
Звертаю увагу на дивовижну сумочку, яка начебто прикрашена справжніми козячими лапками. Священик, побачивши, що річ неабияк зацікавила мене, починає детально розповідати про неї: «Це тайстра Якова Дем’янця з Фитькова, або по-сільському Якова Кривого, якого називали так, бо він кульгав. Ця шкіряна сумка оздоблена вставками з козячих ніжок. Подібної до неї ми не бачили».
Отець Микола, залюблений у своє дітище, годинами може розповідати про кожен експонат, яких, до речі, нині презентовано в музеї понад 3 тисячі. Коли ще навчався у 8-му класі Цуцилівської школи, він поділився своєю ідеєю створити етнографічний музей зі священиком Іваном Качанюком, який був його духовним наставником і готував до священичого служіння. Отець Іван схвалив задум хлопця і почав йому допомагати. І так понад 13 років вони спільно втілюють у життя цю благородну просвітницьку ідею, збираючи експонати по різних куточках Прикарпаття. Священик Микола Григорук із сумом згадує свій перший досвід у музейній справі: «Коли ще у 8-му класі я почав збирати речі у літніх людей у Цуцилові, то мене дехто з односельців ображав, кажучи на кшталт: чого ходиш і жебракуєш? Мої батьки також забороняли мені збирати старі речі, мовляв, навіщо до хати сміття приносиш. Щоправда, моя старенька тітка, яка жила в Цуцилові, поділяла моє захоплення і дозволяла у своєму помешканні залишати експонати майбутнього музею. Загалом і тоді, і тепер люди радо віддають свої давні речі, оскільки вважають, що краще, аби вони зберігалися в музеї, ніж мають пропасти».
Прикметно, що нині в етнографічному музеї вчителі місцевої школи нерідко проводять уроки народознавства. Його відвідують люди з усіх куточків України. Тут уже встигло побувати чимало поважних гостей, зосібна єпарх Коломийсько-Чернівецький владика Василій Івасюк, владика Іриней Білик з Риму, колекціонер Іван Гречко зі Львова, голова світового «Пласту» Марта Кандюк-Кузьмович з Америки, колишній «дивізійник» Осип Борецький, який нині живе у Мюнхені, знана дизайнерка Оксана Ганець зі Львова та інші.
Піднімаємося на другий поверх резиденції, де розташована музейна кімната речей, які відображають катакомбне життя Української Греко-Католицької Церкви на теренах Прикарпаття, Львівщини і Тернопілля. У кімнаті — особлива енергетика, яку, схоже, створюють речі, що колись належали визначним постатям підпільної УГКЦ.
«Коли мені було 10 років, я гостював у людей, які мали намір викинути фотографії митрополита Шептицького, єпископа Хомишина, рукописи священиків, — почав розповідь о. Микола Григорук. — Це мене шокувало. Я попросив, щоб їх віддали мені. Напевно, цей випадок і став поштовхом до колекціонування речей, які мають історичну цінність. Відтак з о. Іваном Качанюком ми почали спільно збирати речі в людей, що мали стосунок до підпільного життя Церкви. А о. Іван був авторитетним священиком ще в підпіллі, мав багато знайомих серед духовенства, монахів, монахинь і вірних катакомбної Церкви. Ми разом їздили до знайомих о. Івана, які з радістю віддавали ці речі й навіть дякували, що забираємо їх, оскільки не знали як з ними повестися. Також я вишукував по старих шематизмах (списки духовних осіб, зазвичай з найважливішими даними, деколи й інших осіб, зайнятих у Церкві, списки усіх парафій, кількість вірних та церковних товариств, стан церковного майна тощо. — Авт.), де народилися професори Станіславської духовної семінарії, відтак телефонував у сільські ради, запитував, чи ще живе хтось з родини того чи іншого священика, потім зв’язувався з ними, їхав туди, записував спогади, збирав речі і фотографії. Торік я їздив у с. Вербівці Тернопільської області по фотографії отця-доктора Василя Василика, то мусів йти аж шість кілометрів пішки, бо не було чим дістатися. Але я був щасливий, що такими цінними фотографіями поповнив колекцію».
Загалом у музеї історії підпільної УГКЦ є понад 1000 експонатів, які розповідають про катакомбне життя Церкви. Зокрема, це чаші для причастя, не такі, як сучасні — позолочені чи срібні, а звичайні склянки або навіть дитячі горнятка. Тут є скриньки, в яких переховували Святі Тайни, — пудрениці, коробочки від косметичного крему.
Також у музеї дуже багато підпільних рукописів, листування священиків зі заслання, грамот свячень, дипломів про завершення семінарії, судових вироків над священиками за їхні релігійні переконання, книжок, зокрема і перефотографованих, якими користувалися священики в підпіллі, а також майже дві тисячі фотографій. Тут можна побачити колекцію антимінсів (посвячена прямокутна тканина із вшитою частинкою мощів святих). В експозиції представлено й особисті речі духовенства та вірних періоду підпілля Церкви, унікальну колекцію монаших габітів. Зокрема особисті речі блаженних священномучеників, єпископів Симеона Лукача і Миколая Чарнецького.
Отець Іван Качанюк розповідає про фелон із с. Яблуниці, в якому відправляли богослужіння священики понад 33 роки, аж до виходу Церкви з підпілля. У цьому фелоні, наголошує він, давав шлюб дуже знаний отець-студит Мирон Деренюк із с. Дори. А ще священик демонструє шовковий фелон, привезений зі Львова, який з метою конспірації можна було скласти і помістити в кишеню, записник-шифрувальник Служб Божих. Отець Іван Качанюк звертає увагу, що в музеї також є збережені звернення вірних до Ради у справах релігії СРСР з вимогою легалізувати УГКЦ. І підкреслює, що без їхньої активності Церква не вийшла б з підпілля.
Також о. Микола Григорук наголошує, що важливо не лише зібрати речі в музей, а й належно зберігати їх, аби вони милували око і розповідали про наше історичне минуле ще не одному поколінню. Тому священик консультується з працівниками різних музеїв України, як правильно зберігати подібні до цих експонати. Речі з тканини священик акуратно пере господарським милом, при потребі крохмалить, а добре збережені документи, світлини, книжки провітрює і витирає з них порох. А, наприклад, старі фотографії, уражені грибком, священик обробляє спиртом, а ті, на яких відшаровується зображення, ламінує…
Отець Микола планує згодом створити реставраційну кімнату, де б фахівець професійно «оживляв» старі цінні речі.
У планах засновників музеїв — етнографічного та історії підпільної УГКЦ — перенести їх із резиденції в окреме пристосоване приміщення в Надвірну або в Івано-Франківськ.
