Спершу ніхто й не сумнівався, що в торгах на офіційному майданчику електронної системи публічних закупівель України ProZorro може бути не все чисто. Принаймні підозр не виникало. Тривали нормальні і прозорі процедури з проведення тендерів на виконання робіт, на купівлю матеріалів та послуг. Аж поки раптом певні порушення у виконанні своїх зобов’язань з боку різних фірм, які вигравали тендери, не склалися в один пазл, ниточку, що привела до ProZorro.
– Раніше організовували-облаштовували тендерні процедури із закупівлі постачання газу й електрики до сільських шкіл та медичних закладів районні управління освіти й охорони здоров’я, а органи місцевого самоврядування стосунку до того не мали, – розповідає голова Угринівської сільської ради ОТГ Мирослав ВІВЧАРЕНКО. – Але ситуація змінилася, й торік ми самі провели такі торги. Віддали перевагу київським постачальникам електроенергії й газу – товариствам з обмеженою відповідальністю відповідно «Кастум» та «ЕКОТЕХНОІНВЕСТ». Вони запропонували дуже прийнятні ціни. Уклали з ними угоди і з початку 2020-го вони взялися забезпечувати енергоносіями бюджетні установи й заклади нашої ОТГ. Та не минуло і двох місяців, як від цих фірм надійшли листи з пропозиціями підписати додаткові угоди про підвищення на 10 відсотків вартості надаваних ними послуг. Запам’ятайте цей вислів – «додаткові угоди», він ще не раз зрине в нашій розмові…
Відверто кажучи, ми були приголомшені такими «ініціативами» – від обох постачальників одразу. Але щоб я свідомо погодився підписати такий «папір»? Де ж логіка? Адже якби я таке підтвердив, то завдав би збитків сільраді. Та якщо ви, шановні наші партнери, маєте право підвищити ціну на енергоносії згідно з якимись нормативними актами чи урядовими документами, то робіть це. Але чому я маю погоджуватися на її збільшення? Нас влаштовує та ціна, яку ви запропонували. Зрештою, вам і надали перевагу на тендері лише тому, що вона тоді була найнижчою на «ринку тарифів». І в тих тендерних угодах чітко зафіксовано, що ніхто не має права змушувати споживачів до підвищення ціни на постачання їм робіт, послуг чи матеріалів, попередньо обумовленої й узгодженої обома сторонами – це спільна добровільна угода, і якщо ти вже її підписав, то ні в суді не можеш оскаржити, ні переписати по-новому.
– Ви так і відповіли на ті пропозиції, Мирославе Васильовичу?
– Звісно, що відмовилися. Проте «на тому боці» не заспокоїлись. Надіслали нового листа, ми відповіли. Так зав’язалося «листування», супроводжуване погрозами. Майже щомісяця обробляли нас, щоб ми поступилися тим вимогам, схиляли до погодження нової ціни, до речі, вже вищої, ніж торішня ринкова, яка була в нашій державі на момент проведення тих тендерів. Не помагали нам апелювання до здорового глузду постачальників. Ні аргумент, що згідно з тендерними умовами вони мають гарантувати стабільну ціну на свої послуги протягом усього року. Тобто мали наперед передбачити економічно-фінансові ризики й форс-мажорні обставини, а не відтак домагатися чогось методом шантажу…
Інакше як шантажем це не можна назвати. Це корупційна схема, як відбити гроші, як за рахунок сільрад наживатися, тобто мати надприбутки на постачанні енергоносіїв… Словом, не підписав я жодної угоди, і так в обміні листами ми протягли до вересня. А цього місяця, якраз напередодні старту нового опалювального сезону, місцеві газовики за «командою» з «ЕКОТЕХНОІНВЕСТу» відключили нас від газогону.
Знову ж таки: як же так? За яким правом? У тендерному ж договорі не передбачено жодних умов, за яких можна таке робити. До того ж ми справно, щомісяця, розраховувалися за надані послуги. Втім, хоч як, а те самочинство, що його можна розглядати не інакше, як продовження шантажу вже значно дієвішими методами, ніж письмовими й усними погрозами, загнало нас у глухий кут. Що нам було робити? Вдатися до суду – це надовго застрягти у правовій тяганині і згаяти час. Надворі ж, повторюю, вже стояла рання осінь. Зопалу ми почали звертатися по допомогу до всіх можливих відповідних інстанцій. Та з’ясувалося, що в такому разі і звертатись особливо немає куди. Приміром, в Антимонопольному комітеті відразу відмовилися братися за таку справу, оскільки ті фірми, мовляв, не монополісти на ринках газу й електроенергії, таких структур, які роблять бізнес як посередники між виробниками енергоносіїв і їхніми споживачами, в Україні десятки, якщо не сотні. З регіональної служби НКРЕКП нам відписали, що наші дії правильні й законні і ніхто не мав права так чинити з нами. Але, мовляв, цю проблему можна і треба розв’язувати лише в суді.
– Словом, коло замкнулося. Бо про те, що означає зайти напередодні опалювального сезону в суди і вирішувати там справи, Ви вже казали… І ніякої ради на таке самоуправство в Українській державі?
– Атож. Ми навіть зверталися зі скаргою на дії «ЕКОТЕХНОІНВЕСТу» до департаменту ліцензування та дозвільної системи Державної регуляторної служби (ДРС) України – мовляв, зверніть увагу, вжийте санкцій щодо недобросовісного постачальника послуг, тобто перегляньте дозвіл на той вид діяльності й т. ін., але відповіді так і не отримали.
Тим-то діватися було нікуди. Підписав я ту угоду. Через два дні відновили нам газопостачання. Але нині ми збираємо документи, найняли адвоката з тим, аби все-таки звернутися до суду про відшкодування збитків, завданих нам у процесі того виламування рук. Підготували й листа до СБУ, бо то все-таки був шантаж, примус до здійснення з мого боку корупційних дій…
Така сама історія з постачанням електроенергії. Але в цьому разі обійшлося без вимикання електрики, хоча нам і погрожували цим у телефонних розмовах. Очевидно, допомогло те, що й на дії «Кастуму» ми теж поскаржилися до ліцензійного департаменту ДРС, бо після того погрози припинилися.
– Інакше кажучи, якщо в історії з електропостачанням усе обійшлося, то спритні ділки з «ЕКОТЕХНОІНВЕСТу», судячи з Ваших слів, таки змусили Вас підписати не зовсім законну угоду...
– У такій ситуації опинилися було й керівники низки інших територіальних громад та деяких бюджетних установ у регіоні, які теж віддали перевагу саме названому газопостачальному посереднику. Але вони переважно поприставали на ті вимоги без особливого спротиву. Мені навіть докоряли з «ЕКОТЕХНОІНВЕСТу»: мовляв, уже всі підписали, крім вас…
Наскільки мені відомо, крім мене, відмовились укладати «додаткову угоду» ще лише в головному управлінні МВС в нашій області. Ця бюджетна установа взагалі відбилася від недобросовісних пропозицій, як мовлять, без втрат. Звичайно, силовій структурі легше було те зробити, ніж сільраді. Але уявляєте масштаб дій тих «бізнесменів»? Якщо вони вже намагалися «нагнути» навіть правоохоронну структуру!..
– Дивно, що відразу два переможці тендерів вдалися невдовзі після виграшу до таких «ініціатив». Якби лише хтось із них, то можна було б казати про прикрий виняток. А так… Причому обидва не маргінальні, а з самого Києва, що теж про щось свідчить.
– Це навіює думку про існування певної системи. Маючи справу з цими постачальниками, яких ми й самі вибрали собі на голову, згадав інший випадок. Коли ми починали роботу з каналізування Угринова, державний тендер на виконання цього проєкту оголошувало управління капітального будівництва ОДА. Виграло його ТОВ «РОСА-ІФ». Але завдяки чому? Бо скинуло майже 30 відсотків «ціну питання». Пам’ятаю, я тоді теж довго не міг зрозуміти, як ця фірма могла заявити під час здійснення тендерних процедур, що каналізаційний колектор, проєктна вартість якого сягає 16 мільйонів гривень, вона збудує лише за 12 млн. За рахунок чого можна було досягти аж такого великого заощадження бюджетних коштів? За які ж тоді гроші вдасться тоді звершити той об’єкт? Над цими й іншими запитаннями ламав я голову, сам колишній будівельник, і не знаходив відповіді.
І недарма дивувався, бо ще на стадії розробки проєктно-кошторисної документації, замовником якої виступала наша сільрада, ми разом із фахівцями-проєктантами прискіпливо вибирали найбільш доброякісні матеріали за узгодженими спільно оптимальними тоді цінами. Проєкт з першого разу пройшов державну експертизу, бо був справді хороший, добре вивірений. Тож я хвилювався за те, щоби його так само добре й бездоганно в виконали.
На жаль, мої побоювання справдилися. Фірма не впоралася. На ті кошти її спеціалісти й робітники спромоглися протягти трубопровід лише на 2,5 кілометра замість семи. І гроші освоїли, й об’єкт не завершили.
– І що тепер маєте робити з цим незакінченим будівництвом?
– Ситуація патова. Ні передати його новоутвореному відповідному підрозділові ОДА, бо ж для нього не передбачено фінансування, ні здати в експлуатацію профільній організації, бо ж об’єкт незакінчений, ні взяти на баланс сільради, бо тоді він так і зостанеться вічно незавершеним. Адже потрібно ще 12 млн, аби дотягти колектор до «місця призначення», а ми не маємо стільки грошей, щоб самотужки це здійснити. Сподіватися, що область відкриє фінансування, теж немає підстав.
Звичайно, 12 млн – це не такі вже великі гроші для державної скарбниці. І питанням нашого незавершеного будівництва мусили б займатися в ОДА, мали б ініціювати включення його до головного кошторису держави. Власне, я працюю з адміністрацією в цьому напрямі, а також, щоби не лише колектор, а й інші наші об’єкти долучили до бюджетного фінансування. Треба ж нам спорудити дві захисні дамби на Бистриці Солотвинській, звести будівлю дитячого садка, провести реконструкцію школи…
Та найбільше болить душа за розпочату справу з облаштування в наших селах системи водовідведення. Адже це те, що конче потрібне людям. І не лише жителям ОТГ. Введення в дію такого об’єкта стало би потужною інвестицією в ДП «Водоекотехпром» Івано-Франківська. Там отримали б нових споживачів їхніх послуг, які за них платитимуть. Ми вже, скажімо, до того 2,5-кілометрового відтинка колектора, готового до введення в дію, поврізали каналізаційні мережі, які облаштували на восьми наших вулицях. Однак…
Уже два роки наш проєкт простоює. А каналізаційний колектор, скажу вам, це не якась споруда, яку можна накрити й вона чекатиме свого часу. Якщо трубопровід не експлуатувати, то він з часом стане непридатним – десь замулиться, затече... Отже, 12 млн закопано в землю, з них 10 – з Державного бюджету і два – з сільського. Видається, що ці гроші втрачено. І це саме той випадок, яким мали би зацікавитися компетентні служби.
– Ви розібралися в тому, чого забракло «РОСІ-ІФ», щоби таки виконати весь обсяг робіт на тому об’єкті?
– Безумовно. Та передусім такий цікавий момент. Коли оголошували наш тендер, фактично всі проєкти в області з каналізації та водопостачання вигравала одна й та сама «РОСА-ІФ». І як гадаєте, що заявило керівництво фірми після кількох місяців її роботи на нашому об’єкті? Про необхідність укласти… «додаткову угоду», точніше, договір на додаткові роботи, що, по суті, одне й те саме. Ясна річ, що ми на це не пристали. Які додаткові роботи можуть бути, якщо все передбачено у проєкті?! Ми залучили фахівців обласного технічного та авторського наглядів, які ще раз усе перевірили й підтвердили нашу позицію.
Отже, «РОСА-ІФ» зосталася без додаткових робіт. Але судячи з усього, саме на фінансування «додаткової угоди» там, очевидно, розраховували, скидаючи на 30 відсотків «ціну» будівництва колектора. За такою самою схемою, як бачимо, діяли й «ЕКОТЕХНОІНВЕСТ» і «Кастум». І не дивно. Бо як з’ясувалося, тендерні умови передбачають, що фірма, яка виграла торги, має відтак право на укладання договорів на виконання додаткових робіт сукупною вартістю до 50 відсотків «ціни» самого проєкту. Ось де собака зарита – в самому ProZorro!
Але що таке додаткові роботи? Чому їх не передбачено у проєкті? Відповіді на це ніхто не дає. Саме з розрахунку на фінансування потім якихось додаткових робіт постачальники й скидають ціну на тендерних закупівлях. А крайній у цій ситуації завше виходить замовник, котрий мусить оплачувати виконання «додаткових угод». Але в підсумку, як уже казав, – це корупція в натуральному вигляді.
Після такого «відкриття» я переконався, що наше ProZorro перетворилося на таку собі дохідну для когось комерційну структуру. Адже для будь-якої фірми, що бере участь у тендері, має бути межа, до якої можна скинути ціну на ті чи інші послуги чи роботи. Але такої немає. Тому виграють закупівлі ті, хто запропонує свої послуги якнайдешевше. Дарма якщо це будуть і вельми сумнівні учасники тендерних торгів.
А маючи такий досвід, таке розуміння, вже не так просто тепер користуватися майданчиком ProZorro. Скажімо, навесні ми проводили тендер на капітальний ремонт першого поверху школи. Потрібно було за час літніх вакацій здійснити великий обсяг робіт. І завершити все до 1 вересня, щоби діти мали куди вчасно піти на навчання. Уявляєте, якою високою мала бути відповідальність тих, кому ми могли доручити цю справу?!
Та коли ми побачили під час тендерних процедур, що на роль переможця висувається мало кому відомий учасник, який ще й «дислокується» за межами нашої області, то анулювали той тендер. А ви довірили б якійсь геть сторонній фірмі таку відповідальну справу, як шкільний об’єкт, роботи на якому необхідно було звершити, повторюю, до 1 вересня, а не до 20-го?! А якщо б підприємство не вклалося в той термін? Що тоді, судитися з ним? Але так чи інакше, а діти не пішли б до школи, і це вже ніякий суд не виправив би. Тим-то ми власними силами зробили там лише поточний ремонт.
– Як же Вам далі жити й діяти, маючи такий досвід? Без тендерних закупівель нині ніяк…
– Шукатимемо інші шляхи. Скажімо, робитимемо ставку на співпрацю з тими фірмами, які вже гарно зарекомендували себе на практиці – зокрема відремонтували школу у Верхньому Угринові, звели на території сільради дитсадок, лікарську амбулаторію. Бо знаємо, що то відповідальні люди, котрі й уночі не спатимуть, а зроблять усе вчасно та якісно.
Що ж до ProZorro, то ця система хороша, як на мене, суто для закупівлі товарів. Приміром, якщо потрібно придбати 10–20 комп’ютерів, то є гарантія, що через цей майданчик ви купите те, що треба й за найнижчою ціною. Але щодо виконання робіт і послуг, то є питання. Гадаю, що в тому зв’язку ініціюватимемо на державному рівні необхідність посилити контроль на рівні державної експертизи тих чи інших проєктів, аби відтак дозволити виконання тих, вартість яких сягає, скажімо, мільйона–півтора, без обов’язкових тендерів. Аби дати можливість працювати тим, до кого вже є довіра, а не перетворювати офіційний майданчик державних закупівель на «клондайк» для фірм-одноденок, які нічого не гарантують і нічого не можуть зробити без виконання «додаткових угод».
Пропонуватимемо також збільшити поріг закупівель матеріалів від нинішніх «до 50 тисяч» до хоча би «200 000», як це й було донедавна. Бо що таке 50 тисяч? Це вантажівка асфальту. А нам, скажімо, для ямкового ремонту на центральній вулиці треба три таких самоскиди. Або, приміром, як можна обмежитися 50 тисячами в закупівлі такої послуги, як очищення сільських вулиць від снігу? Адже нам тих коштів вистачить лише на раз. А раптом цієї зими вулиці замітатиме тричі? От і думаю: оголошувати тендер на 100 чи 150 тисяч? А іноді дрібних робіт типу «побілки-покраски» назбирується на 60 чи й 55 тисяч… Та нічого не вдієш, оголошуй тендер. Аби його виграв хтось, з ким потім матимеш більше клопоту і втрат, ніж якби за власні кошти зробив ті громадські роботи.
Думаю, якщо на владному Олімпі України є мудрі мужі, котрі мислять і діють по-державному, то вони мали би прислухатися до таких пропозицій.
