Тему розвитку мовлення у дітей супроводжують чимало міфів. Дуже часто вони зводяться до того, що батькам нібито потрібно просто почекати, коли їхня дитина заговорить сама. Насправді ж така позиція помилкова, вона шкодить і забирає у батьків дорогоцінний час, який можна було б спрямувати на розвиток мовленнєвих навичок дитини. Тому щоб спростувати ці та інші стереотипи, спілкуємося із завідувачкою логопедичного пункту департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради, доктором філософії Тетяною КУДЯРСЬКОЮ.

– Тетяно Романівно, з якими міфами щодо мовлення дітей та його розвитку Ви найчастіше стикаєтеся у своїй практиці?

– Працюю логопедом з 1993-го, тобто маю 31 рік роботи без перерв. З них шість років пропрацювала учителем-логопедом у закладах загальної середньої освіти, 14 – логопедом у дитячому садку. З 2007 року очолюю логопедичну службу Івано-Франківська.

Найчастіше батьки кажуть: «Ми думали, що дитина з часом сама заговорить». І далі різні трактування: «сусідка казала», «свекруха згадала», «мама стверджує»… Але все крутиться навколо однієї тези, що «само налагодиться і дитина заговорить». Як фахівець можу стверджувати, що будь-яка дитина має свій темп розвитку, і тому досить значний відсоток дітей справді можуть пізніше самі заговорити. Хтось – у три роки, хтось – у чотири. Навіть якщо дитина трішки повільніше розвивається, до чотирьох років її мовлення має бути цілком сформованим. Тобто вона має говорити реченнями, вміти відповідати на запитання, переказувати невеличкі казки, знати декілька віршиків, розуміти слова з переносним значенням, приміром, «золоте серце». Решта ж дітей все-таки потребує корекції мовлення.

– Чи правда, що дитина може «перерости» проблеми з мовленням?

– Ні. Такого не буває, щоб раптом стало інакше, ніж було. Може бути так, що дитина просто повільніше розвивається. У таких випадках я прошу батьків не панікувати й наголошую на тому, що малюк розвивається своїм темпом. Але якщо дитина мовчить, а їй уже три – три з половиною роки минуло, то нема чого чекати. Вона це «не переросте»! Потрібна допомога.

На Всеукраїнському з’їзді педагогічних працівників дошкільної освіти говорили про нове явище – запізнілий пусковий механізм мовлення. Чимраз більшає кількість дітей, які починають пізно говорити. Чому вони починають говорити пізніше? Є декілька причин. Це і порушення режиму дня, й часті стреси й житті матерів, і брак належного кола спілкування у дітей, і відповідні алергії, від яких потерпає великий відсоток малечі, тощо.

Одна з причин – і те, що батьки дозволяють дітям у ранньому віці користуватися смартфонами. А з такою «іграшкою» в руках малюки здебільшого лише споглядають і слухають, тож відповідно в них немає зворотної комунікації, активного мовлення. Також тепер одружені молодята здебільшого з’їжджають із батьківських осель в окремі квартири, тоді як раніше в одному помешканні проживало два-три покоління. Тож коли мама була зайнята, бабуся спілкувалася з дітками, а коли їй не випадало, дідусь підхоплював естафету, і діти постійно перебували в колі спілкування. Нині ж усі живуть окремо, молоді багато працюють, вони не встигають, а деколи не вміють чи й не хочуть приділяти час на спілкування з дітьми.

– Ще один міф, що логопеди починають працювати з дітьми лише з трьох-чотирьох років. Чи справді це так? І з якого віку справді вже можна звертатися до фахівців по допомогу, щоб активізувати мовлення дитини?

– Займатися можна і треба з раннього віку. Важливо розуміти, що робота з дітьми раннього віку має бути комплексною – не лише з логопедом, а й з психологом, дефектологом, реабілітологом та спеціалістом з сенсорної інтеграції.

Я прихильниця того, щоб батьки працювали зі своїми дітьми вдома, закладаючи основи розвитку. Адже дитина найбільше довіряє саме мамі й татові. Важливо розуміти, що педагог – це лише регулювальник, той, хто скеровує батьків у правильному напрямі, допомагає їм закріплювати в дітях ту навичку, яку він розвинув на заняттях.

– Також часто чую щось на кшталт «хлопчики завжди пізніше починають говорити». Чи справді це так?

– Хлопчики справді починають трішки пізніше говорити. Проте ця різниця коливається в межах двох-трьох місяців, принаймні до пів року. У хлопчиків трішки інша фізіологія. Дівчатка рухливіші, вони можуть одночасно виконувати дві-три функції. Наприклад, і робити щось, і говорити. А хлопчики навпаки: або роблять, або говорять. Тому якщо вони навчилися ходити, то зосереджуються саме на цій навичці, й тоді розвиток мовлення у них опиняється мовби на паузі. Але це не означає, що то відставання. Це їхня фізіологічна потреба, можливість і особливість.

– Чи можна вважати, що дитині ліньки говорити, якщо у неї проблеми з мовленням?

– Ні, насправді діти не є лінивими. Не випадково ми називаємо їх «чомусиками», «пізнайками», адже їхня психологія побудована так, що вони постійно прагнуть дізнатися щось нове. А для цього малюк має підійти до того чи іншого предмета, торкнутися до нього, взяти в руки, постукати по ньому, кинути його, а згодом і запитати про те, що його цікавить. Діти мають говорити, це закладено в їхній психології. Тому те, що дитині ліньки розмовляти, – це міф. Насправді ж вона не може або не знає, як це зробити.

Мовлення – це надзвичайно складний психічний процес. Один із центрів мозку відповідає за розуміння зверненого мовлення. Інший – за те, щоби знайти в базі знань необхідну інформацію та сформулювати відповідь на запитання. Також є центри, які забезпечують вибір слів для речення, згодом від них же залежатиме з якою інтонацією дитина розмовлятиме. Тобто лише для формування самої відповіді на якесь запитання у тому процесі залучено декілька центрів мозку. І часто трапляється фізіологічний збій у системі. Дитина чудово все сприймає, а от з побудовою речення, підбиранням слів можуть бути проблеми. Залежно від цього і будуть мовленнєві діагнози. У кожної дитини – своя проблема, з якою треба працювати.

– Звідки, на Вашу думку, беруться ці міфи і які наслідки вони можуть мати для розвитку мовлення дітей?

– Доросла людина дуже рідко визнає свою помилку і часто починає її виправдовувати. Адже найлегше своє незнання, небажання працювати оформити якимись фразами на кшталт: «А сусідка казала, що її дитина теж довго не розмовляла, але мовлення само з’явилося» тощо. Чомусь замість того, щоб прислухатись до себе й своєї дитини, люди слухають те, що говорять інші. Кожна дитина розвивається своїм темпом. Можливо, сусідський син чи донька якраз попали в той відсоток дітей, які почали пізніше розвиватися, і мовлення насправді само сформувалося трохи згодом. Але де гарантія, що ваша дитина потрапить саме в той відсоток?

Також я це пояснюю небажанням і страхом. Батькам інколи страшно почути, що щось не так відбувається в розвитку саме їхньої дитини. Адже ще є надія, що якось усе само вирішиться, мовлення з’явиться. Але якщо батьки чекатимуть чотири-п’ять років, поки дитина сама заговорить, то можна втратити дорогоцінний час, коли ще можна було б щось змінити.

Часто, скажімо, за пів року перед тим, як дитина має йти в перший клас, батьки приходять до логопеда й запитують: «Ви встигнете підготувати дитину до школи за пів року?». А дитина не розмовляє… Малюк же починає перші свої речення вимовляти у рік і вісім – рік і десять місяців. Так, це дуже прості речення. Наприклад, «Дай пий-пий». Відтоді до його шести років, тобто до школи, є добрі чотири роки. За цей час мовлення дитини нормально, тобто поступово формується. То як за пів року пройти увесь період його формування? Це нереально. Формування, викликання, корекція мовлення – це клопітка довгочасна праця.

– Якщо батьки помічають, що в їхньої дитини розвиток мовлення є іншим, аніж в її однолітків, що їм потрібно робити, до кого звертатися?

– Найправильніше – це, звичайно, піти на консультацію до логопеда. Буває, що фахівець скаже: «Я не бачу тут проблеми. Це можна виправити в домашніх умовах, без спеціальної корекції». А буває навпаки: «Ой, добре, що ви прийшли, тому що це серйозно й треба починати працювати». У більшості закладів освіти Івано-Франківська є учитель-логопед. Також такі спеціалісти працюють у дитячій поліклініці та приватних клініках.

Якщо дитині вже чотири і більше років, а вона не говорить у прямому розумінні, а лише промовляє «так», «ні» або лише видає якісь звуконаслідування, то в такому разі важливо піти на консультацію до дитячого невролога.

«Хочете, щоб дитина говорила, заберіть у неї ґаджети та приділіть їй увагу»

– Як батьки можуть допомогти розговоритися своїй дитині вдома?

– Найперше, з дітьми різного віку треба говорити неоднаково. А батьки часто впадають у крайнощі – спілкуються з дитиною або надто складними мовленнєвими конструкціями, або, навпаки, дуже їх спрощують. Наприклад, дитині лише рік-два, а мама розмовляє з нею довгими складними реченнями: «Вставай швиденько, бо ми зараз маємо поснідати, піти в парк погуляти, а ти ще не одягнувся». Мозок дитини працює так, що може зрозуміти хіба що зміст сказаного, але навіть не намагатися відтворити таку конструкцію речення. Чим менша дитинка, тим простішими реченнями потрібно з нею розмовляти. Адже мозок малюка сприймає слова й речення, звернені до нього, як шаблон для відтворення. Тому так важливо спрощувати речення, ділити їх на недовгі повідомлення.

Також батьки ставлять своїм дітям неправильні запитання, тобто такі, які не стимулюють мовлення. Найчастіше чуємо такі діалоги дорослих з дітьми: «Ти їв? Так. Була картопелька? Так. М’ясо було? Так. Ви гуляли? Так. Тебе ображали? Ні. Вихователька проводила заняття? Так. Ти танцював? Ні». І це називається – поговорили. Що ж відбувається насправді? Мама отримала інформацію, але для дитини це не дало жодної користі. Тому що дорослий ставив закриті запитання, які потребують відповіді лише «так» чи «ні». Більшість батьків саме так розмовляють зі своїми дітьми. Насправді треба інакше формулювати запитання: «Яке заняття тобі сподобалося? Чим ти сьогодні смакував? З ким ти сьогодні грався? У що ви гралися? А що ти бачив на прогулянці?». Такі відкриті запитання підштовхують дитину розповідати більше, розвивають її рівень мовлення, спонукають до комунікації. І якщо буде зворотний зв’язок з боку батьків, дитина поступово переводитиме свої пасивні мовленнєві навички в активні розмовні конструкції, а відповідно – почне говорити. Тому найперше треба у собі розвивати здатність правильно запитувати й підтримувати дітей.

Ще один важливий момент – вводити нові слова у лексикон дитини поступово. Не так, що одного дня 10 слів вивчили, тиждень – нічого, згодом – знову 20 нових слів і перерва на тиждень. Коли дитина почула чи побачила щось нове під час гри, в книжці чи побуті, потрібно створювати такі ситуації, щоб це нове слово ще і ще раз проговорювати, вчитися його використовувати.

Також треба звертати увагу на загальну моторику дітей. Коли дитинка народжується, вона ще не говорить, а просто плаче. Згодом з розвитком хапального рефлексу в неї з’являється белькотання. У півтора місяця, коли ставимо немовля «пасти коні», воно починає лепетати. Малюк пробує сидіти, і вже у п’ять-шість місяців у нього з’являються «ба-ба», «ма-ма», у сім-вісім місяців, коли пробує стояти, – «дя-дя», «тя-тя», «дай», «нє». Починає ходити, і словник збагачується, дитина вже з’єднує по два слова, наприклад, «дай ченя», «йдем ту-ту» і так далі. Тобто це є показником того, що якщо загальна моторика розвивається, то дитина починає говорити. Тому перше, що ми робимо, якщо дитина ще не розмовляє, – вчимо її ходити по лінії, бордюрах, тримати рівновагу на одній нозі, координовано брати м’ячик, кудись намагатися ним влучити, стискати, розтискати, скручувати палички, викладати кубики, складати пазли тощо. Все це можуть робити батьки зі своїми дітьми вдома.

Важливим елементом ще є формування навичок самообслуговування. Нерідко бачимо, як мама своїй шести-семирічній дитині защіпає куртку чи зашнуровує черевики. Після трьох років дитина має пробувати сама защепити ґудзик, приклеїти липучку, затягнути змійку на одязі тощо. Може робити це незграбно, головне – пробувати. Навичок самообслуговування її мають навчити батьки, а не логопед чи вихователь. На такі речі також треба звертати увагу. Адже якщо ви за першим сигналом дитини все робите за неї, то навіщо їй тоді говорити?!

І чи не найважливіше – потрібно обмежити дитину в користуванні телевізором, планшетом, телефоном. Думка, що саме ґаджети допомагають дитині заговорити, хибна. Їх можна давати дітям після досягнення ними чотирьох років, й то з обмеженнями у часі до 10-15 хвилин. Не годин, а хвилин, і лише під наглядом дорослого з його супроводом, поясненням, коментуванням. Тим часом можемо бачити, як однорічна дитина, котра ще у візочку, вже «залипла» в телефоні, бо мамі так зручно. Це гальмує мовлення. Тому якщо хочете, щоб дитина говорила, заберіть у неї ґаджети та приділіть їй увагу особисто.

– Якщо говорити про статистику, то чи справді останніми роками побільшало дітей, котрі мають різні порушення розвитку мовлення, і з чим це пов’язано?

– Статистика дуже сумна. Кожен другий дошкільник і кожен четвертий школяр мають порушення мовлення. Вони різні. Серед них є і прості непромовляння звуків, і складніші випадки. Почав зростати відсоток дітей, які не вміють формулювати думку. Це зовсім інший діагноз, і такого відхилення від норми так просто не позбутися. Тут потрібна допомога дитині. Адже всі порушення усного мовлення з часом проявляться й у її писемному мовленні. Тобто діти писатимуть із помилками, не зможуть висловити свою думку у творах чи навіть запам’ятати речення, яке диктує вчитель.