Верховна Рада ухвалила постанову про посилення ролі української мови в утвердженні Української держави. В умовах війни, яку Росія веде не лише зброєю, а й лінгвоцидом і нав’язуванням «русскоязичія», це рішення стає відповіддю на мовну агресію. Постанова спрямована на реальне утвердження конституційного статусу української мови – у законотворчості, освіті, медіа та всіх ключових сферах суспільного життя. Прокоментувати значення цієї постанови, її практичні наслідки, важливість реального впровадження ініціативи в умовах війни та дати фахову оцінку ухваленому рішенню ми запросили народну депутатку України Оксану Савчук і відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, професора, директора Інституту української мови Національної академії наук України, почесного професора Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Павла Гриценка.

– У парламенті проголосували за Постанову про посилення ролі української мови як державної. Але без політичної волі влади її реалізація під загрозою. Чому потрібно вкладати фінансові та людські зусилля саме в розвиток української мови? Та тому, що на 35 році відновлення української державності нам доводиться далі боротися за українську Україну без російської мови. Це все відбувається ще й тому, що десятки років до влади не прийшло усвідомлення того, що мова є питанням національної безпеки і потужною зброєю, дороговказом та об’єднавчим інструментом в Україні.

То що ж пропонує сама постанова? Серед ключового, за що проголосовано: дерусифікація законодавства та візуальної ідентичності державних документів, запровадження єдиного національного шрифту; підтримка української мови в освіті, медіа, державному управлінні та родинному вихованні; посилення протидії проросійським і антиукраїнським наративам у медіапросторі; впровадження політики супроводу молодих родин, які вдома розмовляють російською, задля вивчення ними української; затвердження нового Правопису української мови та створення нових словників з вивчення мови; корегування змісту навчання української мови, літератури та історії в усіх закладах освіти.

Проте для впровадження ініціативи є і чимало загроз. Потрібно передбачити фінансування на це, інакше красиві слова так і не зможуть перейти в дію. Також відсутнє реальне покарання для тих, хто порушує мовне законодавство. Я переконана, що публічний реєстр порушників був би дієвим інструментом, а ще реальні штрафи і нульова толерантність до тих, хто не розмовляє державною мовою. Бюрократичне блокування теж не виключаю, адже у столиці та регіонах досі при владі багато російськомовних, яких навіть війна не навернула до того, щоб у побуті перейти на українську.

Вважаю, що компроміси в мовному питанні неприпустимі. Однак без опіки на державному та місцевому рівнях мовним питанням ситуація погіршиться. Процес українізації населення, який почався у 2022 році, вже практично зупинився. Російськомовні українці не хочуть відмовлятись від російської, тому тут потрібна культурна та історична реанімація у зміні державної політики. Озвучити це публічно, запровадити програми книговидавництва, історичні дослідження поновити, популяризувати в медіа, посилити штрафи, розробити політику сімейного мовного навчання тощо. І якщо б це почати, то тоді така постанова матиме сенс, в іншому разі – це залишиться красивим гаслом без реальних рішень. Все залежить від нас.

– Інформацію про те, що розглянули та проголосували за постанову Верховної Ради про посилення позицій української мови сприйнято закономірно, позитивно, оскільки всі розуміють, що мова, національна ментальність, ідентичність, культура – це важливий фронт у відстоюванні національного «я» українців. Не можна перебувати у стані ейфорії, що в нас є Конституція, є її 10-та стаття, яка визначає статус української мови як державної, що в нас є закон, який ніби оберігає українську мову і дає простір до її повноформатного удержавлення. Однак дослідники, котрі вивчають прояви функціонування української мови в Україні, сьогодні б'ють на сполох, бо навіть у час війни маємо потужне посилення російської мови в Україні.

Це означає, що задля дальшої присутности російської мови у мовному просторі України Московія змінила тактику свого наступу. Це підтверджують спеціальні соціологічні, соціолінгвістичні, культурологічні дослідження функціонування української мови у різних сферах комунікації. Констатуємо, що українська мова ще не досягла потрібного рівня удержавлення в Україні. Вона залишається загроженою внаслідок цілеспрямованої діяльності Московії та адептів російськости, які дуже активно працюють в Україні. І таких «громадян України», на жаль, ще багато. І не варто думати, що достатньо лише мати досконалий закон, який визначає шляхи розвитку й употужнення української мови в Україні. Ні! Закон – це інструмент для людей, для спільноти. І якщо цей інструмент не використовують або використовують неправильно, не сповна, чи просто ігнорують, то ми маємо той ефект, який спостерігаємо сьогодні. Зокрема, маємо недостатній рівень володіння українською мовою і функціонування української мови у секторі освіти, причому освіти на різних рівнях. А найважливіше і найприкріше, що це явище спостерігаємо не лише у верховіттях освіти – у вищій школі, де вже може спрацювати свідомість молоді, а й на нижчих ланках. Є родини, які й далі культивують російську мову; є школи й, на превеликий жаль, є самі учителі, які продовжують насаджувати і російську мову, і промосковські наративи.

Це означає, що такими діями, точніше – бездіяльністю з неуваги Міністерства освіти і науки як відповідального державного органу, ми цілеспрямовано ускладнюємо перспективу функціонування української мови у майбутньому. Ми розпинаємо українську мову завтрашнього дня, обнижуємо її статус і природню привабливість, унеможливлюємо практичне досягнення повноформатного функціонування у сфері освіти. Сьогодні це надзвичайно відповідальний сектор державотворення, у повоєнний час, після нашої Перемоги. Ми не маємо права нині створювати проблеми на десятиліття після звільнення України. Ситуація у царині мовної, етнокультурної освіти має бути кардинально змінена!

Так само не можна далі терпіти стан, коли медіапростір практично виводить нас своїм інформаційним наповненням з України. Повсякчас нам нав’язують новини про те, що відбувається в Московії чи в інших країнах, але не Україні: життя українців катастрофічно замало в українському інформаційному просторі. Це теж одна зі сфер, де послідовно розмиваються контури, пріоритети України: українці живуть в Україні, але інформаційно їх депортовано до Московії чи до інших країн.

Це дуже продумана сатанинська тактика знищення України зсередини. Ментальне переродження українців на неукраїнців. Це дуже сильний удар по Україні й українській мові: продуманий, послідовно втілюваний. В останні роки спостерігаємо обниження якості української мови. Постійно мовців залякують: не піднімайте з глибин національної пам’яти тих чи інших питомих українських слів, не використовуйте тих чи інших фраз українських, бо ми вже звикли говорити інакше. Ви не звикли! У вас викрали українськість української мови і тепер намагаються, щоб так тривало завжди!

У постанові – продумана позиція щодо відновлення українськости української мови. Вона визначає напрями, де необхідно максимально зосередити увагу науковцям, працівникам сфери освіти, комунікації. Це – створення правопису, словників, наукової термінології, які закладуть основу нового розвитку сучасної науки. Але, крім цього, важливе виформування оновленої системи функціонування української мови у медіапросторі, у сфері державного адміністрування, і найголовніше – в освіті. Маємо й надалі посилювати українськість освіти в Україні. Без україноцентризму української України не буде.

Необхідно зробити все, щоб постанова ВР набула реального втілення – у чітких мікро- та макропрограмах. Але це мають бути не програми для розпилювання «потрібними наближеними» скупого бюджету. Ні! Йдеться про дієві механізми, які в конкретних мікро- і макросферах уже сьогодні мають максимально формувати та посилювати повномасштабне функціонування української мови.

Ми повинні чітко усвідомити: утвердження української мови в Україні – це прямий і надійний шлях деколонізації. І не варто боятися сказати самим собі: ми століттями були колоніально залежними. Але сьогодні не хочемо залишатися колонією й надалі – колонією господарів давніх чи нових. Ми формуємо й боронимо не колоніальне, а свідоме й вільне життя українців. Ми обрали власний вектор розвитку, ми зробили свій цивілізаційний вибір. Саме заради втілення цього цивілізаційного вибору сьогодні наші воїни стоять на передових позиціях і боронять Україну – демократичну, незалежну, економічно сильну та мілітарно потужну державу.

Я вірю, що ми відповідально розпорядимося нашою мовою, нашою ментальністю і нашою історією. І я переконаний: повна, не формальна, а сутнісна реалізація засад цієї постанови може стати потужним чинником утвердження і умогутнення Української держави.