...Болить, наскрізь обпікає серце одна з останніх телефонних розмов зі світлої пам’яті письменником, публіцистом, редактором, дисидентом Василем ОВСІЄНКОМ. Радився, що робити з величезною домашньою бібліотекою. Зрозуміло, віддати до архіву. До того, який обрав у Києві, розташовувався в старому приміщенні. Через рік-два має стати до ладу новий. Почувався кепсько. Щоб підбадьорити його, порекомендувала почекати на той, що добудовують. «Вам ще жити й жити!», – побажала. Усміхнувся. Тихо подякував.

З Василем Овсієнком нас об’єднувало вміння працювати з архівами кдб. Ділилися досвідом. Я всотувала кожне мовлене ним слово і старанно вчилася, як читати документи. Читати так, щоб у словесній маячні кадебістів не пропустити найважливішого: гідність того, над ким знущалися.

Об’єднувало також знайомство з легендарною родиною Січків із Долини. Василь Овсієнко ще за життя свого побратима дисидента Петра Січка видав двотомник «Три повстання Січків» (2004) за сприяння Національного фонду підтримки демократії (США). Це унікальне видання з документами, спогадами, інтерв’ю, листами він підготував за програмою Харківської правозахисної групи.

Обмінювалися думками з письменником, коли він працював над книгою спогадів «Дзвонар», що вийшла 2017 року за його упорядкування. Він устиг задокументувати розмову з художником-дисидентом Опанасом Заливахою, що відбулася 20 вересня 1999-го.

Коли перечитувала його «Три повстання Січків» та «Дзвонар», була потаємна мрія за Григором Тютюнником – «мацати недочитані сторінки і думати радо: ще є, ще є й на завтра зостанеться...».

У «Покажчику імен» двокнижжя Василя Овсієнка є й моє прізвище з посиланням на есей «Поруч два хрести, дві рідні душі» («Тижневик Галичини» за 18 грудня 1997 року).

У переддень великої війни росії проти України 23 лютого 2022 року побачила світ моя книга есеїв «Дзвін у храми серця» про коротке життя політичного в’язня Василя Січка, з яким приятелювала, про його наче Мойсеєве сорокарічне дзвонарювання в душах українців на лінії рівноваги. У передмові до книг «Три повстання Січків» Василь Овсієнко шкодував, що «не розкаже й нічого вже не напише навіки 40-літній Василь Січко. Його духовний рівень і хист засвідчує програмова, справді богонатхненна, стаття про християнську демократію, яку писав у пості й з молитвою».

Письменникові не вдалося наживо поспілкуватися і з дочкою родини Січків Оксаною, котра живе в Латвії. Саме вона зберегла братові вірші й передала мені виняткове право на першодрук, які ввійшли до книги «Дзвін у храми серця». Вірші, «що дивляться в душу», тодішнього 20-річного студента факультету журналістики Київського університету, якому кадебісти не дали навчатися через обрану тему курсової роботи про «Собор» Олеся Гончара.

Василь Овсієнко попросив мене надіслати книгу. Для мене – це велика честь! Згадала зчаста повторюваний ним вислів «Честь – то найбільший капітал!». Знаковим є й те, що «Дзвін у храми серця» оформлено репродукціями лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Опанаса Заливахи. До того ж окремі графічні роботи митця за рекомендацією його друга івано-франківського художника Богдана Бринського надруковано вперше.

Надіслала подарунок із доставленням додому адресатові. Пошта зігнорувала послугу. Попри нездужання, Василь Овсієнко все ж пішов за книгою. Для мене була велика радість, коли він того ж дня зателефонував і сказав: «Я не тільки забрав з пошти Вашу книгу, а вже й прочитав». Мені важлива була думка людини, котра вважала, що є «Завжди час Голготи», за Василем Стусом, премією імені якого гордився.

...У вічності Василь Овсієнко зможе взяти бажане інтерв’ю у Василя Січка. Засвідчить його графічною «вертикаллю між небесним і земним» Опанас Заливаха.