У вівторок у Києві поховали на Байковому кладовищі першого президента України (1991 – 1994 рр.) Леоніда КРАВЧУКА, котрий 10 травня відійшов у вічність на 89-му році життя. Торік він мав складну операцію на серці, яку провели в одному з медичних закладів Німеччини, й відтоді не покидав клініку…

Л. Кравчук пройшов непростий шлях від компартійного функціонера, причому ідеологічного штибу, до глави самостійної України – держави, вже не залежної від комуністичної доктрини й радянщини. Безумовно, з його іменем тісно пов’язана зоря новітньої української суверенности, що почала сходити ще 1989-го, поки 24 серпня 1991-го не досягла свого зросту й сили.

Президент Володимир Зеленський назвав Л. Кравчука таким політиком, котрий завше вмів слушно висловитися з будь-якого приводу. Про нього казали як про спритного дипломата, котрий умів пройти «між крапельками дощу». Та водночас із ним асоціюємо і гіперінфляцію та «кравчучки», й набуття Україною без’ядерного статусу та Будапештський меморандум, що, як з’ясувалося 2014-го, не слугував ніяким гарантом безпеки для нашої держави, що добровільно відмовилася мати зброю масового знищення…

У тому зв’язку цікаві головні віхи життя цієї вагомої історичної персони, про які, мабуть, і нині не всі знають. Отож віддамо тепер належне державницькій постаті Леоніда Кравчука у стилі давньої латинської приповідки: «Про мертвих – лише хороше, або нічого, крім правди» (у сучасному світі її чомусь цитують здебільшого в усіченому варіанті: без «крім правди»).

Л. Кравчук народився 10 січня 1934 року в родині Макара та Юхимії (Єлизавети) Кравчуків, які жили в селі Великому Житині Рівненського повіту Волинського воєводства (нині – Рівненщина). Тоді ці українські землі перебували під владою Польщі. Батько майбутнього українського президента не повернувся з Другої світової. А його мати прожила в рідному селі все життя (померла від інсульту 1980 р., пораючись на городі), відмовляючись від пропозицій сина перебратися до Києва.

Оселя Кравчуків не збереглася. Є лише будинок, де родина жила після того, як мати Леоніда вдруге вийшла заміж. Свого часу там хотіли облаштувати музей першого президента, проте Л. Кравчук відмовився, сказавши, що на подібне заслуговують лише покійні.

Здобувши бухгалтерську освіту у Рівненському кооперативному технікумі, Леонід переїхав до столиці. 1958-го закінчив Київський державний університет, отримав спеціальність викладача суспільних наук. Того ж року вступив у компартію.

Із навчанням в університеті пов’язаний напівлегендарний епізод із життя Кравчука. Він сам стверджує, що був натурщиком для пам’ятника Миколі Щорсу, позувавши скульпторові Миколі Лисенку. «Я навіть не знав, що таке буває, що пам’ятники роблять з натури. Погодився. І ось протягом двох місяців ходив до Лисенка в майстерню як на роботу... Пам’ятаю, що отримував за це досить непогані гроші. Купував на них їжу, годував половину гуртожитку. Правда, тоді я не знав, що це буде саме пам’ятник Щорсу», – розповідав Л. Кравчук. Щоправда, історики архітектури уточнюють, що натурщиків було декілька, і фінальну версію статуї ліпили з іншого студента…

Із 1958 по 1967 рік Леонід Кравчук працював у Чернівцях, а після закінчення Академії суспільних наук при ЦК КПРС став партійним функціонером. На початку 80-х років «доріс» до посади завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ. Майбутній президент тоді боровся з проявами буржуазного націоналізму і впливом Ватикану на західноукраїнських теренах. Та все змінилося, коли за наполяганням першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького й секретаря з ідеології Юрія Єльченка він став «куратором» «Народного руху за перебудову» – організації письменників та іншої інтелігенції. «Публічним політиком я став фактично за наказом партії», – писав Леонід Макарович в автобіографії. Він відвідав установчий з’їзд Руху, навіть виступив на ньому, хоча його й освистали, а потім на Політбюро наполягав на реєстрації нової громадської структури.

1990-й – рік кар’єрного злету Кравчука, він став спікером Верховної Ради УРСР XII скликання. Цьому передував від’їзд до Москви тодішнього голови ВР Володимира Івашка, що у ЦК КПУ розцінювали як втечу, хоча політик нібито лише погодився на пропозицію генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова стати його заступником.

На роль спікера Ради парламентські комуністи висунули Кравчука як другого секретаря ЦК. Уже тоді, писав він, ортодоксальне крило компартії вважало його «бандерівцем», а націонал-демократи таврували як партапаратника… Роботу тієї Ради він називав «виром», а атмосферу – зовсім несхожою на благочинне зібрання комуністичних часів. Кульмінацією ж активності парламенту стало проголошення незалежності України.

Про події 19–24 серпня 1991 року Кравчук багато й охоче розповідав пресі. Переговори в Києві з членом ДКНС (більш відоме як ГКЧП) генералом Валентином Варенниковим, вихід із партії, намагання не допустити вуличних маніфестацій і врешті – проголошення Акта про незалежність. «Я злукавив би, коли б сказав, що десятиріччями плекав мрію про незалежність України… Я жив на зламі епох і також, даруйте за вислів, ламався», – писав Л. Кравчук у спогадах.

На 1 грудня в Україні було призначено референдум щодо підтримки Акта та вибори президента держави. За словами політика, він більше переживав саме за референдум і був щасливий, дізнавшись про підсумки: 90,32% – за незалежність. На виборах глави держави Кравчук набрав 61,59% голосів, його головний конкурент В’ячеслав Чорновіл – 23,27%.

За тиждень, 8 грудня 1991 року, він підписав у Біловезькій пущі угоду про припинення існування СРСР як геополітичної реалії… П’ятирічний термін перебування на посаді Кравчук не допрацював. Під тиском опозиції, на тлі гіперінфляції та шахтарських страйків, він погодився на дострокові вибори влітку 1994-го.

У двох турах перший президент поступився тодішньому експрем’єрові Леоніду Кучмі (хоча виграв перший тур). У книжці «Одна Україна, єдиний народ» (2010) Кравчук називає своєю помилкою те, що дав згоду на проведення дострокових виборів. Він навіть називав їх неконституційними і взагалі збирався не балотуватися. Документи до ЦВК подав за три дні до завершення терміну…

«Допомагала проти мене Росія, втручаючись безпосередньо. І команда в мене була погана. Просто погана – люди, виховані за більшовицьких часів. А команда Кучми займалася піаром», – писав він. Власне, в одному зі своїх останніх інтерв’ю, оприлюднених ще торік, Л. Кравчук назвав своєю найбільшою помилкою як політика й державного діяча те, що вірив РФ.

Кравчук завжди уточнював, що остаточні угоди про без’ядерний статус України підписав його наступник Кучма, хоч їх розробляли з 1992 року. Ядерні озброєння на території країни неможливо було застосувати, адже коди запуску все одно зберігались у Москві, наголошував перший президент.

«Термін придатності ядерних боєголовок закінчувався в 1997 році. Потрібно було заміняти їх. Україна їх не виробляла. Потрібно було попросити, щоб Росія поставила нові боєголовки на стратегічні ракети, що стояли в Україні. Це реально? Ні», – сказав він «Радіо Свобода» у 2019 році.

А от візок, що отримав назву «кравчучка», винахід інженера-конструктора київського авіазаводу Олексія Сергеєва й один із символів першої половини 90-х, політик вважав провісником позитивних змін в житті українців. «Хто їздив із «кравчучкою», нині має свій бізнес, а хто бігав із прапором, то бігає з ним і досі», – так заявив він в інтерв’ю журналу «Пропозиція» 2013 р. До речі, 2006-го, коли Кравчук балотувався в народні депутати за списком проросійського блоку «Не так!», ширився анекдот про перейменування «кравчучки» на «нетачку».

Із 1994 по 2006 рік експрезидент був депутатом Верховної Ради. Спершу – позафракційним мажоритарником, потім членом фракції СДПУ(о). Він зблизився з бізнесменами Григорієм Суркісом та Віктором Медведчуком, про яких відгукувався компліментарно. (В останні роки, правда, казав, що за всіма вчинками Медведчука простежується «напрямна дія Путіна»).

Діяльність другого президента Кравчук охарактеризував фразою-мемом: «Маємо те, що маємо». Однак потім не раз висловлював Кучмі підтримку.

Під час подій 2004 року, викликаних фальсифікацією результатів виборів президента, проявив себе як миротворець. Наполягав на голосуванні за пакет постанов та законопроєктів, що мав покласти край кризі.

Публічно опонував четвертому президенту Вікторові Януковичу, зауважуючи, що той даремно погодився балотуватися, а сором за це обрання має відчувати весь український народ. Утім, Кравчук погодився очолити Конституційну асамблею, яка готувала вигідні режиму Януковича зміни до Основного Закону. 2013 року він брав участь в організованих Адміністрацією Президента круглих столах, де засуджували масові маніфестації в Києві та висловлювали підтримку діям «беркутів». На виборах президента 2019 року підтримував кандидатуру Юлії Тимошенко.

З початком війни на сході України Кравчук активно коментував події, пропонуючи надати Донбасу особливий статус. На думку експрезидента, конфлікт не має військового вирішення. Також він схвалював ініціативи щодо євроінтеграції України та очолив громадську організацію «Рух за Україну в НАТО».

30 липня 2020 року президент Володимир Зеленський призначив 86-річного Кравчука головою делегації України у Тристоронній контактній групі. Це сталося після відставки попереднього голови Леоніда Кучми. На цій посаді своєю головною метою перший президент називав удосконалення механізму дотримання режиму припинення вогню.

У червні 2021 року Кравчук мав операцію на серці та вимушено припинив політичну діяльність. Декілька місяців він перебував у реанімації, потім проходив реабілітацію. Відомостей про його стан фактично не надходило. Після масштабного вторгнення Росії в Україну в лютому нинішнього року від імені колишніх президентів Кравчука, Кучми та Ющенка було оприлюднено заяву зі словами підтримки співвітчизників. «Усі разом ми переможемо. Ми вистоїмо. Росія заплатить за свої злочини», – йшлося у документі, що став останньою публічною дією першого глави новітньої Української держави.