Постійно повторювати про важливість розвитку культури під час війни, мабуть, не варто. Адже всім і так зрозуміло: це те, що не дає стерти твою ідентичність, і те, що відрізняє один народ від другого. А з іншого боку, завжди знайдуться люди, котрі скажуть, що кіно, література, мистецтво тощо не на часі. Так-от, на часі! Тому я щиро радію, що після вимушеної паузи український кінематограф знову потроху оживає. Один за одним у прокат виходять фільми, зняті ще до повномасштабного вторгнення рф. А на вихід «Мого карпатського дідуся», зізнаюся, я чекала трохи понад два роки. Щоправда, попервах ця стрічка називалася «Небо-парасолька»… Забігаючи наперед скажу, що побачене перевищило очікування!
Допрем’єрний показ стрічки «Мій карпатський дідусь» в Івано-Франківську відбувся в новому кінотеатрі «MovieLand» з участю творчої групи, а саме: режисера Зази Буадзе, акторів Богдана Бенюка, Олекси Городенки, Ірини Бенюк, а також продюсера Андрія Суярка. Перед показом фільму вони розповіли про особливості його створення та перешкоди – пандемію ковіду та війну, які відтягували його зустріч з глядачем.
І ось нарешті 28 грудня «Мій карпатський дідусь» вийшов на екрани українських кінотеатрів. Подивитися стрічку зможуть не лише українські глядачі, а й кіномани Італії, Молдови й Чехії, адже її створено у копродукції цих чотирьох країн. Фільмування проходили в Бережниці та Дземброні на Верховинщині, а також у Генуї (Італія).
– Великою проблемою був ковід, через нього змушені були чекати рік, – коментує режисер стрічки Заза Буадзе. – Кажу щиро, це була щаслива праця, навіть більше. Ми прожили життя разом: актори, технічна група, місцеві жителі. Для них це теж було свято. А коли навколо тебе щасливі люди, які люблять те, що роблять, – це щастя. Я дуже сподіваюся, що глядач під час перегляду це теж відчує…
Заза Буадзе не новачок. За його плечима багато успішних проєктів, з найвідоміших: «Червоний», «Позивний Бандерас» «Мати Апостолів». «Мій карпатський дідусь» відрізняється від попередніх настроєм і є ще одним підтвердженням його режисерського таланту та вміння впливати на глядачів мовою кіно.
За сюжетом стрічки 16-літній Мікеле з Італії після певних трагічних подій дізнається, що в серці Карпат живе його дідусь Михайло. Тож хлопець вирушає із сонячної Генуї до Бережниці, щоб виконати останню волю своєї матері. І саме з цього моменту розпочинається найцікавіше: знайомство дідуся й онука, між якими не лише прірва поколінь, ментальності, а й мовний бар’єр… Такий сюжет стрічки, якщо переповісти дуже коротко, не розкривши основних перипетій.
Головну роль карпатського дідуся, клоуна на пенсії Михайла Галамасюка виконав народний артист України Богдан Бенюк. Заза Буадзе не приховує, що писав свого персонажа саме під цього актора. Тому інших кандидатів на цю роль навіть не розглядав. Сам Бенюк називає цю роль подарунком долі. Думаю, так воно і є. Актору вдалося створити на екрані неймовірно харизматичного, складного та яскравого персонажа. Цілісного й багатогранного. Мені навіть здавалося, що він не грав, а просто жив непростим життям свого героя.
– Мій тато помер, коли мені було півтора року, я його не запам’ятав, – розповідає Богдан Бенюк. – Мама нас виховувала. Дідусі були з обох сторін, одна бабуся по маминій лінії. Я їх бачив, але був маленький і абсолютно нічого не фіксував. Їм було по 64 роки, а мені здавалося, що вони такі старі й давні, живуть в якомусь іншому світі, який для мене ніколи не буде зрозумілим. А тепер, коли мені йде 67-й, розумію, наскільки глибоко я тоді помилявся. І якщо, не дай Боже, стається розрив поколінь між дідусями й онуками, бо немає батьків, то це та біда, яку треба обов’язково залатати різними способами. А фільм якраз про це. Він розповідає про латання тих важливих речей, які показують, хто ти є на цьому світі, звідки взявся і кого представляєш…
Онука гуцульського дідуся зіграв юний італійський актор Сімоне Коста. Попри значно менший акторський досвід, аніж в його кінодідуся Богдана Бенюка, він упорався із завданням і, найголовніше, не загубився на тлі таланту й досвіду народного артиста України. Їхній тандем склався. У кадрі відчувалася синергія. Було дуже цікаво спостерігати за взаємодією й діалогами двох людей, які володіють різними мовами, проте хочуть бути почутими та зрозуміти сказане, навіть якщо спочатку вони цього не визнають. Упродовж фільму глядач спостерігає за їхнім зближенням і тим, як вони поступово вчаться розуміти один одного, не знаючи мови. Зрештою, бачить, як вони знаходять цей місток, який єднає їх. І це справжня магія. Те, що притаманне доброму кіно.
У фільмах важлива кожна роль, тож не можу не згадати актора Олексу Городенка, який зіграв Василя. Це було стовідсоткове попадання в персонажа і майстерне відтворення його на екрані. Ірина Бенюк зіграла Ніну Галамасюк – маму Мікеле і дочку Михайла. Її героїня з’являється на екрані декілька разів. Роль епізодична. Проте навіть у тих кількох епізодах їй вдалося створити цілісний образ і передати драматизм її долі настільки, наскільки дозволяв обмежений екранний час. Хоча сама актриса зізнається, що нині по-іншому зіграла б цю роль.
Ще один рівноцінний персонаж фільму – це Карпати. Прекрасні, норовливі, самобутні, такі як є, без прикрас і вигадок. Цікаво, що у стрічці знялися лише дев’ятеро професійних акторів і 400 гуцулів, справжніх жителів гірських сіл, які попри відсутність акторського диплома створили на екрані цілісне кіно.
Це, безперечно, сильна сторона картини. Чудово, що творці стрічки залучили місцевих жителів, а не намагалися зіграти їх. Адже вийшло справді чесне кіно, яке показало життя в гуцульському селі таким, як воно є, а не вигаданим і причесаним. А ще цим творці фільму убезпечили своє творіння від карикатурних, «пластмасових» образів і неправдивих сцен, які часто можна побачити у вітчизняних фільмах і серіалах. Через це час від часу у мене створювалося враження, що я дивлюся не художню картину, а документальну про життя в гірському селі.
На допрем’єрному показі в Івано-Франківську Богдан Бенюк наголосив, що «Мій карпатський дідусь» – це фільм, створений у любові. І ця любов відчувалася фактично в кожному кадрі, у зображенні краєвидів Карпат та життя людей на тих просторах. А ще картина й розповідає про любов: складну, суперечливу, яка не бачить кордонів і бар’єрів, та попри різні розбіжності все-таки знаходить шляхи до порозуміння.
Стрічка пронизана достатньою кількістю сильних сцен, які так і виринають у моїй пам’яті вже після її перегляду. Не хочеться розкривати усі карти, щоб не зруйнувати інтригу і не відбити охоту в читачів подивитися фільм у кінотеатрі. Та все ж згадаю про надзвичайно щемливу й сильну майже фінальну сцену зі створення світлини на згадку на тлі «вежі гуцульської принцеси». У ній дуже багато драми й любові. І саме вона дасть відповідь на запитання, чому робоча назва стрічки була «Небо-парасолька». А повертаючись ближче до середини картини, складно забути сцену з ляльковим театром. Вона неймовірно динамічна, смішна та щемлива. І неймовірно майстерно зіграна. До речі, над нею працював Михайло Озеров, який сьогодні у лавах ЗСУ захищає Україну.
В описі до фільму зазначено, що за жанрами – це комедія, мелодрама, сімейне кіно. Стрічку й справді складно віднести до якогось одного кіножанру. Адже у ній всього потроху. Все, як у житті, циклічно: трагедію змінює комедія, і навпаки. Попри те, що у фільмі багато моментів, які змушують сумувати, можливо, навіть тужити, у ньому також немало комічних і смішних сцен. Для мене ж це драма, приправлена смачною комедією. Саме так хочеться охарактеризувати цей фільм. Адже попри складність порушених у ньому тем, – сімейних взаємин крізь покоління і тимчасовості життя, – тут є досить дотепних і доречних жартів, які збалансовують емоції глядача. А ще між рядками заховано чимало філософських меседжів. Це точно один з тих фільмів, який ще довго не відпускає глядача. Його складно забути одразу після титрів.
Звісно, у фільмі є певні нелогічні моменти, які прискіпливий глядач не зможе не помітити. Ймовірно, частину з них режисер допустив спеціально, щоб якомога краще донести свою історію. Також у стрічці багато натяків на те, як розвивалася та чи інша історія, і немає детальних розповідей. Комусь це може не сподобатися, і він вважатиме таке її недоліком. Для мене це навпаки, її сильна сторона, адже дає змогу глядачеві стати співавтором і придумати свій сценарій розвитку подій.
«Мій Карпатський дідусь» вийшов на екрани українських кінотеатрів у різдвяно-новорічний час. Як на мене, це більш ніж вдалий час для перегляду таких фільмів – життєвих, світлих, з глибоким сенсом. Оцінок не ставитиму. Але скажу, що українському кінематографу бракувало саме такої стрічки: доброї і змістовної комедії, в якій режисер майстерно доносить драматичні сюжети просто й зрозуміло. Комедії, в якій вміють жартувати навіть на складні теми, а це не так уже й просто, як може видатися на перший погляд.
