Сьогодні, коли мільйони українських дітей через війну опинилися в різних куточках світу, питання збереження національної ідентичності за кордоном постає як ніколи гостро. Як не розчинитися в іншомовному середовищі? Як навчити дитину у мультикультурному середовищі іншої країни відчувати причетність до свого коріння? Ці та інші запитання поставила голові Шкільної ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки (УККА), засновниці та директорці школи українознавства «Нова хвилька» у Брукліні, журналістці Мирославі РОЗДОЛЬСЬКІЙ. В інтерв’ю для газети «Галичина» пані Мирослава розповіла про заснування та особливості роботи найбільшої української суботньої школи США у російськомовному анклаві Нью-Йорка, про виклики, які принесла велика війна, та про те, чому українська освіта часто є сильнішою за американську.

– Пані Мирославо, як народилася ідея заснувати суботню українську школу «Нова хвилька» саме у Брукліні – серці російсько-єврейської спільноти? Чим Ви керувалися тоді та з якими найбільшими труднощами зіткнулися на старті?

– Я вже мала досвід відкриття школи українознавства у Стемфорді (Коннектикут), куди приїхала 1999 року працювати редакторкою української частини часопису «Сівач». Тоді моєму молодшому синові було 13 років, і мене лякало, як швидко відбувається асиміляція: за рік-два діти вже більше спілкуються англійською, ніж українською. Ми починали тоді з 25 учнів, а сьогодні це велика школа, де навчається понад 300 дітей. Допоки я жила в Стемфорді й очолювала школу, щоп’ятниці їздила у Бруклін до старшого сина. Я забирала свого тоді ще маленького онука до нашої української школи, і він усім казав, що їде на вихідні до бабці в Україну.

Створення школи в Брукліні, найбільшому російськомовному анклаві Нью-Йорка, було для мене справою гідності. Сама я там ніколи не жила, тоді навіть родина мого старшого сина вже перебралася у Стейтен-Айленд. Проте на прикладі знайомих я бачила й була вражена тим, як «рускій мір» затягує українських дітей, як вони починають толерувати кокошники та «рускіє пєсєнки» у дитячих садках.

У Брукліні ми починали школу з 60 дітей, а нині у нас понад 500 учнів. Тут навчаються і четверо моїх онуків, що для мене також дуже важливо. На початках найбільші труднощі були пов’язані з пошуком приміщення. Ми розпочали роботу при римо-католицькій церкві, де тоді відкрилася місійна українська греко-католицька парафія Різдва Пресвятої Богородиці. Тут були катехитичні класи і їхня недільна школа. Господарі постійно нарікали, що ми щось не так залишили чи то на столі, чи у класі, і зрештою, посеред зими попросили нас звільнити будівлю. Це був 2021 рік, у школі тоді навчалося майже 200 дітей. Через труднощі з пошуком нового єдиного простору нам довелося розділитися на дві локації. Саме тоді ми опинилися в самісінькому серці Брайтона.

– Розкажіть детальніше про роботу «Нової хвильки». У чому її особливість? Як організовано навчальний процес та які дисципліни вивчають діти?

– Сьогодні «Нова хвилька» – найбільша серед шкіл українознавства на теренах США, вона налічує 520 учнів. Ось уже третій рік поспіль ми працюємо в приміщенні публічної американської школи, де орендуємо два поверхи та 26 класних кімнат. Налагоджувати навчальний процес у стінах такого закладу, з одного боку, легше, адже маємо у своєму розпорядженні всі необхідні технічні засоби: інтерактивні дошки, актову та спортивну зали, велике шкільне подвір’я. З іншого боку – це велика відповідальність щодо дотримання дисциплінарних вимог. Саме тому батьки долучаються до чергувань під час занять для підтримки порядку. Вчителі та їхні помічники зранку фотографують клас і наприкінці дня повинні здати його у такому ж стані. Загалом у школі працює 60 співробітників: адміністрація, учителі, асистенти педагогів.

У школі навчаються діти віком від трьох до 17 років. Навчальна програма охоплює українознавчі предмети: мову, літературу, історію, географію, культуру, а також музику та співи у молодших класах. Для урізноманітнення програми пропонуємо цікаві творчі заняття. Крім того, у нас діють Пласт та різні гуртки, завдяки яким діти можуть залишатися у школі аж до 16 год.

Тішить, що наші випускники повертаються до нас як помічники вчителів. Нещодавно вони ініціювали створення у школі студентського клубу, до якого запросили й учнів старших класів. Тепер вони разом активно допомагають організовувати святкові програми, готувати інформаційні матеріали про школу тощо. Це і є одна з наших особливостей – відчуття причетності учнів, кожного члена колективу та кожної родини до творення, збереження і розвитку української школи у багатомільйонному мультикультурному середовищі. На таких засадах і формується громада довкола «Нової хвильки».

Цього року школа відзначає своє десятиліття. Від самого початку ми організовували концертні програми, відкриті не лише для шкільної спільноти, а з 2022-го влаштовуємо великі фестивалі української культури в районі Брайтона. На них представлено пісні, танці, кухня, одяг, картини, сувеніри й багато іншого. Різні страви на волонтерських засадах готують батьки наших учнів. Усі зібрані кошти ми передаємо на потреби ЗСУ. За цей час сума допомоги склала понад 200 тисяч доларів.

– Як повномасштабне вторгнення російських військ в Україну вплинуло на контингент учнів та їхню мотивацію до навчання? Чи побільшало у школі вихованців і які нові виклики постали перед нею у зв’язку з цим?

– Порівняно з 2021 роком кількість дітей у нашій школі зросла вдвоє. За рахунок не лише тих, хто прибув до Америки через страшну війну в Україні, а й народжених тут, батьки яких раніше сюди приїхали в дорослому віці чи ще дітьми і самі вже виросли в цій країні. Прийшло чимало вихованців і з російськомовних родин, які усвідомили свою українську ідентичність і вирішили, що їхні діти мають знати мову своєї Батьківщини. Це переважно сім’ї з Одеси, Харкова, Дніпра й інших міст півдня та сходу України.

У більшості наших шкіл дітей навчають досвідчені педагоги, які теж нещодавно приїхали з України. Щоправда, не всім одразу вдавалося зрозуміти специфіку діаспорної школи та змінити методику викладання. Проте в новій країні кожному доводиться багато вчитися, тож нині наші вчителі професійно виконують свою роботу – і це великий плюс.

Нині у школі маємо щонайменше п’ять груп дітей із різним рівнем знання та розуміння української мови. Перша – народжені тут діти, у чиїх родинах збережена рідна мова, тож вони добре розмовляють. Друга – ті, хто нещодавно приїхав і володіє мовою на високому рівні. Третя – діти, які більше спілкуються англійською: вони розуміють українську, проте їхній активний словниковий запас обмежений. Також є діти, які вдома розмовляють російською, і ті, кого треба навчати з базового рівня, бо вони розуміють лише англійську. Це справжній виклик, адже класи формуються за віковим принципом, і в кожному можуть бути представники всіх п’яти груп. У «Новій хвильці», де є паралелі «А», «Б» та «В», нам дещо легше підбирати програми й підручники під різні рівні знань. Також ми практикуємо індивідуальні заняття, щоб допомогти учням бути успішними у своїх класах.

– Для багатьох українців за кордоном ключовим питанням є збереження рідної мови та ідентичності. Які, на Вашу думку, найбільш дієві шляхи для досягнення цієї мети? І яку роль у цьому процесі відіграє суботня українська школа?

– Як я вже згадувала, перебуваючи в англомовному оточенні, навіть ті діти, які приїхали нещодавно або для яких вдома першою мовою була українська, невдовзі починають думати й спілкуватися між собою англійською, бо їм так легше. Тому надзвичайно важливо зберігати бодай удома українське мовне середовище. На жаль, сучасні батьки не завжди це роблять, адже нерідко самі вчаться від дітей англійської. Збереження рідної мови в іншомовному середовищі – нелегка справа, вона потребує великої щоденної праці батьків і тісної співпраці зі школами українознавства.

Завдання школи українознавства – не лише навчити дітей читати й писати, а й допомогти їм усвідомити себе українцями. Тому для нас надзвичайно важливо, щоб наші програми та тексти формували патріотизм і національну ідентичність. Так було закладено від самого початку створення мережі шкіл українознавства в Америці понад 70 років тому.

У наших школах формується майбутнє не лише діаспори, а й усієї нації, адже сьогодні мільйони українських дітей розкидані по всьому світу. Саме тому державна політика України має бути націлена і на розвиток шкільництва за кордоном. Необхідною є підтримка Міністерства освіти і науки щодо наших ініціатив із видання підручників, які б враховували специфіку суботніх шкіл, а також належне визнання педагогічного досвіду наших учителів.

До війни більшість батьків відправляли дітей в Україну на все літо, що також сприяло засвоєнню ними української мови. Тепер у нас часто бувають гості з України – зокрема воїни, які перебувають тут на лікуванні та протезуванні. Такі зустрічі залишають глибокий слід у дитячих душах. Учні старших і молодших класів активно долучаються до зборів на підтримку захисників України, і саме така причетність формує їхню національну ідентичність.

– Якщо порівнювати українську школу з американською, то в чому – їхні кардинальні відмінності? Чи справді українська освіта така погана, як це часто можна почути у приватних розмовах українців?

– Я ніколи не працювала у школі – ні в Україні, ні в Америці. Проте з того, що бачу та чую від батьків і старшокласників, українська освіта в багатьох випадках є кращою. Українські діти в американських школах переважно є дуже успішними учнями. Ті, хто приїхав нещодавно, нерідко стають найкращими в класі, що свідчить про високий рівень підготовки в Україні. Учні середніх чи старших класів часто зізнаються: те, що в США з математики вивчають у сьомому класі, в Україні вони проходили ще у п’ятому.

Різниця, мабуть, полягає у навантаженнях, які в Україні є набагато більшими й не завжди виправданими. Натомість 12-й рік навчання в американській школі – це можливість отримати додаткові кредити для коледжу. У старших класах учні американської школи, крім обов’язкових предметів, можуть самостійно обирати дисципліни, які відповідають їхнім здібностям та уподобанням.

Для старшокласників американської школи надзвичайно важливим є волонтерство. Якщо абітурієнт має рекомендаційні листи про волонтерську діяльність, він отримує істотну перевагу. Це значно підвищує його шанси на зарахування до кращого коледжу, а також на отримання гранту на навчання.

– Як голова Управи Шкільної Ради при УККА, яка є центральним органом шкіл українознавства у США, розкажіть про мережу українських шкіл.

– Основна мережа шкіл українознавства зосереджена на Західному узбережжі США, а також у центральній частині країни. З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну число учнів зросло в більшості з них. Крім того, відкривається багато нових навчальних закладів там, де їх раніше не було, зокрема в Техасі, Каліфорнії, Північній і Південній Кароліні та Флориді.

Загальна кількість учнів у штатах сягає близько п’яти тисяч. Є як великі, так і зовсім малі школи. Не всі вони є членами Шкільної ради, тобто не всі дотримуються затверджених програм і складають матуральні іспити, як це заведено в школах нашої мережі. Водночас сертифікати про закінчення школи українознавства та складені іспити дають право на зарахування кредитів з іноземної мови під час вступу наших випускників до вишів.

– З якими найбільшими проблемами і викликами стикаються школи українознавства в Америці?

– Таких проблем декілька: це і пошук приміщення, і брак підручників, адаптованих саме для суботніх шкіл. Видання, напрацьовані раніше, нині застаріли. Натомість підручники, які беремо з України, розраховані на п’ятиденне навчання, а нам необхідно пройти програму лише за один день на тиждень. Невеликим школам важко фінансово, тому вчителі нерідко працюють на волонтерських засадах або за символічну компенсацію.

– Загалом в чому полягають основні повноваження Шкільної ради?

– Це своєрідне міністерство освіти для діаспорних шкіл. Нині працюємо над оновленням програм і шукаємо можливості спільно з академічними установами в Україні розробити нові підручники спеціально для діаспорної суботньої школи. Ніхто не зможе зробити цього замість нас, адже потрібно знати й відчувати специфіку та потреби навчання в діаспорі. Ми маємо не лише навчити дитину читати й писати українською, а й закласти в ці тексти смисли, що формують національну свідомість та ідентичність, дають розуміння справжньої цінності нашої мови й культури.

Важливим завданням на цьому етапі є об’єднання зусиль усіх шкіл задля зміцнення ролі Шкільної ради як інституції, що реально допомагає у розвитку шкільництва. Вона має надавати методичну підтримку, а також акумулювати й поширювати досвід найкращих учителів, які працюють у наших школах.

Сьогодні мільйони дітей опинилися за кордоном. Міністерство освіти і науки України намагається налагодити співпрацю з українознавчими школами за межами країни, щоб згодом повернути цих дітей в Україну. Це дуже важливо. Однак за кордоном також є багато дітей, які або народилися тут, або приїхали й залишаються надовго. Вкрай необхідно, щоб Україна розробила чітку політику підтримки цього величезного патріотичного ресурсу, який формується у школах українознавства.

У МОН розпочали реєстрацію шкіл як осередків українства. Також пропонують зараховувати стаж учителям, а випускникам – надавати можливість перезарахування українознавчих предметів при поверненні в Україну чи вступі до закладів вищої освіти. Це дуже правильні кроки. Проте досі бракує цілісної концепції та бачення того, як підтримувати українське шкільництво за кордоном, щоб залучити цей потужний людський капітал до відновлення й розбудови держави. Ми очікуємо на тіснішу співпрацю з профільним міністерством задля вироблення чіткої державної політики щодо українських освітніх осередків за кордоном.

Щоб наша мова отримала ширше звучання у світі, вона має бути доступною для вивчення як іноземна в американських державних школах. Для цього необхідно розробити стандарти української мови як іноземної – відповідні програми та підручники. Сьогодні усе ще є дуже сприятливий ґрунт для того, щоб українські програми були затверджені на рівні штатів, а наші діти у своїх щоденних школах обирали саме українську мову замість російської. Маємо підтримку в американському соціумі, але бракує самих програм, які мають бути спершу схвалені Міністерством освіти і науки України, а згодом – департаментами освіти у США. Робота в цьому напрямі вже розпочалась, і наша Шкільна рада готова виступити тут надійним партнером.