Мирослав КІНДРАЧУК: Слово колюче – зброя могуча (до 30-річчя «Галичини»)

Тече життя мого ріка

Колись така дзвінка

й бурхлива,

А нині вже неговірка

й мілка...

Неоніла СТЕФУРАК. Поетеса.

Середня школа в Городенці, культосвітній технікум у Снятині, державний університет імені І. Франка у Львові – ось віхи мого повоєнного просвітницького життя-буття. Диплом журналіста здобув заочно, одночасно працюючи в районній газеті «Колгоспник Придністров’я». На 31-му році звабився «Прикарпатською правдою», а ще через два десятиліття – першим демократичним часописом в Україні «Галичина». Не зчувся, як став ветераном газетного ремесла із півстолітнім стажем. Не заздрив ні головним редакторам (працював аж із десятьма (!), задовольняючись редакторством відділу, ані «заслуженим» колегам по перу, проте не забував підтягуватися до них. Не суджений, хоча до суду не раз мене позивали персонажі моїх резонансних публікацій. А вичерпніше про деякі неординарні миттєвості журналістського здвиження – в цьому спогаді.

На те було, мабуть, провидіння Боже, що мені поталанило стояти біля джерел засновництва першого на теренах України демократичного видання. Про це, власне, закарбовано в моїй трудовій книжці: «1990.05.04. прийнятий на посаду завідуючого відділом радянського життя (читайте: життя рад – від обласної до місцевих. – Ред.) редакції газети «Галичина». А через якийсь тиждень, 13 травня, світ побачив її перший номер, який разом із «Прикарпатською правдою» поштовики доставили в усі населені пункти Прикарпаття. Вкладкою до обласної партійної газети новонароджена «Галичина» перестала виходити в липні, відразу ж після завершення першої передплатної кампанії. А на початок 1991 року її тираж становив уже понад 160 тисяч примірників! Завдяки рухівським десантам «Галичину» читали навіть у східних областях України.

У тандемі з владою

Якщо протягом 90-х років у більшості відділів редакції працювало по двоє журналістів – завідувач і кореспондент (приміром, політичну тематику висвітлювали Богдан Вівчар та Роман Гладиш, соціально-побутові проблеми відстежували Емілія Турковська і Мирослава Роздольська, освітою та культурою опікувалися Дарина Назарчук і Неоніла Стефурак), то «плуга» адміністративно-радівського довелося перти мені самому, без штатного корреспондента, одноосібно. Та нічого – гейби справлявся, періодично публікуючи репортажі із сесій обласної ради, нотатки із засідань постійних депутатських комісій та виконавчої влади (спочатку президентської інституції в області, яку пізніше реформували в облдержадміністрацію). А поза тим «Галичину» робили публічною і матеріали про передвиборчі процеси та діяльність низових органів місцевого самоврядування, інтерв’ю з новопризначеними керівниками районів та міст краю, ротація яких зазвичай відбувалася після кожних президентських чи парламентських виборів.

Відділ життя рад (він же з наступними змінами у штатній структурі редакції – відділ держави і права) не обмежувався суто профільною тематикою газетних виступів. У перші роки незалежності України на порядку денному гостро стояло майже гамлетівське: бути чи не бути фермерству – новітній формі земельних відносин на селі? Адже процесові зародження ґазди-власника повсюдно чинили шалений опір заангажовані прихильники нічийно-колгоспної господарки – особливо так звані червоні голови та їх поплічники, для яких нічийне означало «моє».

«Хто нас нагодує – колгосп чи фермер?»

Так називалася одна з публікацій на шпальтах «Галичини» у грудні 1992 року. Ця проблема ще з часів лихозвісної горбачовської перебудови особливо непокоїла міське населення, оскільки людям доводилося вистоювати в чергах навіть за найнеобхіднішим – хлібом, молоком, м’ясом. Звичним ставав нормований продаж цих продуктів. Відповіді на риторичне запитання шукали як учасники наради з питань аграрного розвитку села, так і депутати обласної ради на черговій сесії, що відбулися майже одночасно. Правда, промовці на цих заходах однозначного висновку не дійшли: мовляв, фермерський рух тільки набирає обертів і наразі «недоцільно розганяти колгоспи».

Та вже на кінець першого п’ятиріччя нового селянського здвигу на одній із аналогічних обласних нарад наводили цілком переконливі факти на користь фермерства: грушківський ґазда Іван Тимчук виростив удвоє вищий урожай зернових, ніж місцева спілка «Вільна Україна» Тлумацького району (відповідно 54 і 25,9 ц з гектара); Василь Стефанишин з хутора Горбків на Рогатинщині зібрав по 540 ц цукрових буряків з гектара, а місцева спілка «Відродження» – лише по 150; Петро Холопенко з Ланчина залишив далеко позаду місцеве колективне господарство у реалізації м’яса з розрахунку на 100 га сільгоспугідь – відповідно 395 і 67,6 ц.

Проте, за висловом вербівського фермера, до речі, колишнього директора школи Миколи Андрусяка з Городенківщини, «колективістська психологія ще довго стоятиме завадою на шляху таких, як я». Без ласки й опіки на державному рівні, переборюючи фінансові та правові колізії, особливо стосовно паювання колгоспного майна і землі, гартувалися в новій іпостасі Зіновій Івасів з Тлумача, Марія Віконська з Нижнева та Микола Могиляк з Гончарева цього ж району, Іван Продан зі Стриганців Тисменицького, Микола Гінжібала з Довпотова Калуського, Іван Калинюк з Рудкова Снятинського, Дмитро Павлюк із Загайполя Коломийського, Петро Варварук з Богородчанського, Василь Яківчик з Городенківського районів, Григорій Качурак та Роман Слободян з Тисмениці...

Публікації «Галичини» на захист прав новітніх аграріїв, без сумніву, сприяли зростанню їхньої численності. На початок 1996 року зареєструвалися майже 700 селянських (фермерських) господарств (СФГ), або вдвоє більше, ніж їх було 1992-го.

Образно кажучи, весна фермерського здвиження була прохолодною, з приморозками, що дуже шпетило виживанню нових паростків земельних відносин на селі. А все тому, що бракувало таких керівників, як братишівський голова сільради та місцевої спілки Іван Королик, який восени 1991-го в інтерв’ю для «Галичини» категорично заявив: «До нового року в селі колгоспу не буде. Ми починаємо приватизацію землі, реманенту, всього того, що було нашим-нічийним!». Саме І. Королик першим у Тлумацькому районі відважився (для чого навіть вийшов з КПРС) реалізувати союзні Основи законодавства про землю.

Не зволікали із важливим процесом також у Вільшаниці Тисменицького району: голова сільради Богдан Карапутний та колгоспний чільник Роман Плугатор, оперативно розпаювавши і землю, і майно, всіляко сприяли утвердженню ґазди-власника, для чого створили сільську асоціацію із 20 (!) фермерів. Такою кількістю новітніх агроформувань не могли похвалитися в жодному іншому районі області.

Не випадково вважають, що розпад колгоспної системи в Галичині розпочався саме із Вільшаниці. Згодом Роман Плугатор (так, ніби йому на роду було написано – бути плугатором) стимулював приватизаційний процес і в масштабі області, будучи першим заступником начальника управління сільського господарства облдержадміністрації. Ці чинники, ймовірно, й стали найкращою рекомендацією для призначення досвідченого аграрія головою Білоцерківської районної держадміністрації на Київщині в період президентства Віктора Ющенка.

Нині добру справу тих перших фермерів-неофітів здебільшого продовжують їхні діти й онуки. Як ґаздується їм тепер, як доводиться переборювати природні та економічні виклики часу – «Галичина» ще не раз повертатиметься до цієї тематики.

«Куркуль» з відзнакою «ударник компраці»

Саме тоді – в період деколективізації – в «Галичині» з’явилася ініційована мною обширна розповідь одного з обласних прокурорів – Всеволода Соколова про реабілітацію галицьких селян, репресованих під час примусової колективізації 1946–1950 рр. Публікація називалася «Війна... із селянином» і спонукала до роздумів про трагічну долю ґазди-власника, «куркуля, класового ворога, якого потрібно по-більшовицьки вдарити і в такий способ ліквідувати його». Під таким божевільним гаслом у березні 1946 року обком Компартії проводив нараду селян-одноосібників Прикарпаття... Ну й що ж, подумалося тепер: ударили, ліквідували, вивезли не лише сім’ї заможників, а й так званих середняків, у сибірські табори та на спецпоселення – загалом понад 10 мільйонів осіб. Натомість же виплекали колгоспника, який здебільшого дотримуючись злодійського постулату «не вкрадеш – не будеш мати», тягнув додому все, що можливо: з колективного току – збіжжя, зі свиноферми – корми для власної живності, з будівельного складу – покрівельні матеріали тощо. Планували навіть масштабну всесоюзну продовольчу програму – провалили: колективістська психологія вкотре не виправдала себе.

Та ось парадокс: тим часом репресований «куркуль» Василь Романський як був селянином-ґаздою на Котиківці Городенківського району, так і залишився ним, душею та сумлінням, у безмежних просторах Хабаровського краю. Там, на спецпоселенні в радгоспі «Краснорєчєнський», його працелюбство відзначили присвоєнням звання «Найкращий овочівник краю». Приклад доброчесності і завзяття хабаровцям подавали також дружина і всі чотири дочки Василя Романського – не повірите: як ударники комуністичної праці!

Розповідаючи протягом майже першої половини 1993 року про цей та інші маловідомі факти жорстокої колективізації на Прикарпатті, розсекречені спеціальною комісією з реабілітації жертв сталінського режиму, до якої належав і автор «Війни... із селянином», «Галичина» мовби нагадувала сучасникам, що синівська любов галицьких селян до матінки землі-годувальниці не згасла і не згасне ніколи, хоч би які репресивні чи бюрократичні буревії збиралися над їхніми головами.

Слід віддати належне світлій пам’яті прокуророві Всеволоду Соколову за те, що він видав також документальну книжку «Годы с лицами переселенцев. Крестьянские судьбы» («Лік», 2005 р.). Чому російською мовою? А тому, щоб і ті, хто не сприймав – «не розумів» української, знали всю правду про хрестовий похід державних зверхників Союзу проти куркульства на теренах Галичини...

«Судні дні» мимоволі

За 20-літню працю в «Галичині» на посаді завідувача (редактора) радівського відділу траплялися й казусні випадки – як наслідок моїх резонансних публікацій. Тричі, зокрема, довелося стояти перед судом. Уперше – за фейлетон «Квартирний демарш» (цей дошкульний жанр, на жаль, чомусь тепер утрачено). Вдруге – за матеріал на тему моралі – про тих, хто вкрав землю в дітей, обділених долею. І втретє – за висвітлення скандального факту з виготовленням зайвих (фальшивих) бюлетенів у приватній друкарні «Мастак» під час виборів до місцевих рад України восени 2010 року.

Обійшлося, на щастя, без моральних відшкодувань у фінансовому вигляді: судове рішення за першим фактом вимагало тільки газетного спростування, хоч квартирний аферист не заслуговував того. За другим – суддя, зіславшись на закон «Про інформацію», не знайшов у критичній статті «образи честі й гідності» позивачки, яка вимагала 50 тисяч гривень (!) за нібито завдану їй моральну шкоду. А за третім разом – власник друкарні також не домігся морально-грошової компенсації, звертаючись навіть до Вищого спеціалізованого суду України. Останній своєю ухвалою відхилив касаційну скаргу настирливого позивача, залишивши без змін попередні рішення міського та обласного апеляційного судів. Ця бюрократична тяганина, до речі, тривала найдовше – два роки поспіль.

У газетній практиці судові прецеденти не дивина. Але щоб «судний день» журналістам влаштував – не повірите: партнер-співзасновник – мабуть-таки нонсенс! З «Галичиною» ж таке трапилося в грудні 1992 року. З-поміж моїх радівських публікацій несподівано набрала розголосу 80-рядкова замітка про розподіл комунального майна з «перетягуванням ковдри» на сесії обласної ради. Це дотепне порівняння з «ковдрою» придумали самі ж депутати, однак винесене газетою на публіку воно викликало нездорову реакцію керівництва ради. Вже під час наступного пленарного засідання було зініційовано повчання, як «правильно» висвітлювати діяльність нової влади. «Правильно» – означало «не давати оцінку тому, що відбувається на сесіях, а просто констатувати: депутати розглянули таке-то питання, прийняли таке-то рішення. І все!». Відтак на черговій сесії було влаштовано справжній «судний день» для вже більшості журналістів «Галичини» – за їхні «нестандартні погляди на соціально-політичні процеси в краї». На захист свободи слова виступив весь колектив редакції газети, остаточно підтвердивши, що «кишенькових» журналістів у влади не буде.

Поет-сатирик із Калуша Ігор Гаврилюк, депутат облради першого демократичного скликання, відізвався на той прецедент нищівним сарказмом. Він передав до ще не оголошеного в сесійній залі проекту рішення стосовно «Галичини» свої пропозиції такого змісту: «п. 5. Спорудити перед адмінбудинком шибеницю; п. 5.1. На ній повісити в центрі – п. Галюка, ліворуч – п. Шидловську, а праворуч – п. Кіндрачука; п. 5.2. Кіндрачука (після вішання) зняти і відтелепати; п. 6. Гладиша привселюдно бити різками, аж поки від його порток «зело похабний вигляд залишиться»; п. 7. Журналістів, які на це не погоджуються, загнуздати...».

Головуючий на сесії не наважився оприлюднити дошкульний дотеп у залі засідань, очевидно, через брак почуття гумору у частини депутатів.

Ми йшли однією дорогою

...Життя мого текла ріка колись така дзвінка й бурхлива. Про це мені нагадала не лише колега – поетеса Неоніла Стефурак. Резонансні публікації в «Прикарпатській правді», «Робітничій газеті» та «Галичині», в журналах «Хлібороб України», «Жовтень», книжки мого авторства (й співавторства) про рідне село Котиківку, колишнє передмістя Городенки, теж нагадують про найкращі миттєвості мого творчого життя-буття. А ще – притомлене роками серце зігрівають відзнаки, зароблені гострим пером і небайдужим словом, – Грамота обласної державної адміністрації, Подяка голови обласної ради, Почесна грамота Кабінету Міністрів України (за прем’єрства Анатолія Кінаха, 2002 р.).

Та немає кращої похвали за ту, яка звучить з уст щирих друзів, колег із медіа-цеху. Це вони разом із обласною журналістською організацією віншували мене у день мого 50-річчя такими зворушливими словами:

«Наш добрий, наш колючий, наш безпосередній товаришу! Разом із тобою святкуючи твій ювілей, ми радіємо, що всі ці роки ми йшли однією дорогою. Доля обдарувала тебе радісною душею батька і різким аналітичним розумом журналіста. Якщо перше вносило в сім’ю лад і гармонію, то друге ускладнювало тобі життя. Ти судиш про все здебільшого категорично, безкомпромісно, і тоді, коли інші купаються в зрадливих хвилях поблажливої уваги, у твоєму житейському морі здіймаються бурі. Ми пам’ятаємо твою боротьбу наприкінці 60-х років з партійними босами, які осквернили святиню – церкву в Городенці. Тебе й пізніше гнівно судили «сильні світу цього» за гострі характеристики представників їхнього клану, але це не зламало тебе. Пам’ятаєш, у Святому Письмі сказано: якщо ти з пішими біг і вони стомили тебе, то як же тобі змагатися з кіньми? Ти випередив найголовнішого суперника – свій час. І хто працював у ті роки з тобою, взяв щось від тебе, що робило їх теж сильнішими. Ми, твої друзі, сьогодні признаємось у своїй журналістській любові й повазі до тебе. Ти заслужив їх, бо одним з перших торував дорогу до демократичної преси в області, боляче падав і знову піднімався. З 50-літтям тебе, наш друже-товаришу. Легкого тобі пера в наш нелегкий і непростий час!»...

Таки слушно казав Іван Франко, проголошуючи: «Якби ти знав, як много важить слово!».