Освітня галузь перебуває в активній фазі реформи, яка має на меті докорінно змінити підходи та суть навчального процесу. Про успіхи говорити ще зарано, утім нині в освітньому середовищі є чимало побоювань, що зі зміною влади освітня реформа затихне чи змінить курс. Із головою Івано-Франківського обласного комітету профспілки працівників освіти і науки України Мирославом Габораком, за плечима якого понад 50 років педагогічного стажу, спілкуємося про сильні та слабкі сторони освітньої реформи, основні здобутки Міністерства освіти і науки України під головуванням Лілії Гриневич, а також про ситуацію з виплатою заробітної плати педагогічним працівникам області, підбір кадрів та про інші гострі проблеми освітян та галузі загалом.

– Минулими роками в нашій області траплялися випадки невчасної виплати заробітної плати вчителям. Яка ситуація сьогодні?

– На щастя, на відміну від минулих років, поки що великої заборгованості немає. Майже у всіх районах, містах та об’єднаних територіальних громадах вчителям виплатили відпускні й виплачують заробітну плату. Винятками є два райони: Верховинський та Тлумацький, де ще не повністю виплатили зарплату тим освітянам, які отримують її з місцевих бюджетів.

Проблема в іншому. 10 липня уряд ухвалив постанову №695, згідно з якою з 1 вересня цього року на 10% підвищуються посадові оклади педагогічним працівникам дошкільних, позашкільних, професійно-технічних закладів. Але додаткових коштів на таке підвищення не виділено. Не вистачає їх для цього і в багатьох місцевих бюджетах. Тому може подекуди статися так, що це підвищення спричинить зменшення надбавок за престижність педагогічної праці, яка в нас становить у середньому 20 відсотків. У такому разі вийде так, що однією рукою держава підвищила працівникам цієї категорії зарплату, а другою забрала це підвищення, фактично залишивши її на попередньому рівні. Схожих випадків, на жаль, було у нас немало. Дуже не хотілося б, аби вони знову повторилися.

Маємо й іншу проблему – в багатьох районах, містах і ОТГ не вистачає державної освітньої субвенції на оплату праці вчителів. За оперативними даними, бракує майже 147 мільйонів гривень. Найбільше – в Івано-Франківську, Болехові, Бурштині, Яремчі, а також у Рогатинському, Галицькому, Тлумацькому, Городенківському районах. Оскільки державна освітня субвенція розбита помісячно, то ті кошти, котрі мали би йти на оплату праці восени, перекинули на виплату відпускних і зарплати навесні та влітку. І тому складається ситуація, що платити вчителям названих та деяких інших адміністративно-територіальних одиниць в осінньо-зимовий період буде нічим. А це може породити в трудових колективах велику соціальну напругу.

У нашій області склалася одна з найскладніших ситуацій в Україні з забезпеченістю коштами державної освітньої субвенції для вчасної виплати зарплати вчителям. Із чим це пов’язано? Маємо формульний розподіл освітньої субвенції, тобто загалом в області її вистачало б, але є райони, які мають надлишки, а багатьом іншим бракує цих коштів. Це залежить насамперед від комплектності шкіл. Районам із великою кількістю малокомплектних шкіл їх не вистачає, бо мають чималі видатки на утримання одного учня. У тих районах, де в школах навчається більш-менш достатня кількість дітей, освітня субвенція покриває видатки. Формульний розрахунок, який Міністерство фінансів запозичило у поляків, не враховує багато особливостей, стриже всіх під одну гребінку. Це породжує проблеми. Візьмімо Болехів. Свого часу його зробили містом обласного підпорядкування. У самому Болехові лише дві школи, решта шість – у навколишніх віддалених селах. Для всіх них встановили середню наповнюваність класів 25 учнів, як для міста. У результаті цього сьогодні тут бракує 6 мільйонів 225 тисяч гривень освітньої субвенції.

– Наскільки великими є перекоси в зарплаті молодих вчителів і більш досвідчених педагогів?

– Це особливо відчувають молоді вчителі, які мають посадові оклади не вищі, а подекуди й нижчі, ніж мінімальна заробітна плата. У середньому молодий вчитель отримує 5-6 тисяч гривень зарплати, бо не має надбавок за стаж, годин у нього, як правило, небагато і не завжди є доплата за класне керівництво, перевірку зошитів… Педагоги з досвідом, ураховуючи всі доплати, отримують удвоє більше – 10-12 тисяч гривень. Скажу відверто, що вчителі ущемлені навіть географічно. Тому що в одних районах зарплату виплачують регулярно, а в інших вчитель може по два-три місяці її не отримувати, як це було торік у Рогатинському районі.

Спостерігається тенденція до того, що через низьку зарплату молоді вчителі не затримуються у школі. Дуже часто влітку їздять на заробітки за кордон, а через декілька років забирають сім’ї і втікають туди, бо, зрештою, потрібно за щось жити. Молодих людей потрібно чимось стримувати, бо за декілька років може скластися так, що працювати в школі буде нікому. Саме тому уряд і освітянське міністерство під тиском галузевої профспілки зініціювали підвищення, точніше реформування заробітної плати педагогічним працівникам. Тож до 2023 року мінімальна зарплата вчителя має становити не менше чотирьох прожиткових мінімумів, а з 2023-го – не менше трьох мінімальних зарплат.

Відповідну постанову Кабінету Міністрів України прийняли 10 липня й оприлюднили наприкінці серпня цього року. Але для її реалізації наступного року потрібно, за різними підрахунками, від 19 до 34 мільярдів гривень додаткових коштів, які Мінфін не знайшов. І тому з’явився його знаменитий лист, у якому для того, щоб підвищити заробітну плату, пропонують ужити комплекс різноманітних заходів, зокрема збільшити тижневе навантаження вчителів, скоротити кількість шкіл, скасувати фінансування загальноосвітніх навчальних закладів, де є менше 40 учнів і класів, де в старшій школі навчається менше 20 учнів.

При цьому ніхто не враховує того, що збільшення тижневого навантаження призведе до скорочення близько 44 тисяч учителів в Україні, у тому числі більше 2 тисяч педагогів у нашій області. Під це скорочення знову ж таки потраплять переважно молоді вчителі, тому що педагоги з досвідом, пенсіонери вже мають, як правило, вищі кваліфікаційні категорії і відповідно переваги при зменшенні штатів. Освіта потребує реформ, але втілювати їх у життя повинні молоді педагоги, а вони не хочуть затримуватися в школі через низьку зарплату та невирішені інші соціальні питання.

– Цьогорічна вступна кампанія показала, що професію вчителя обирають не найсильніші випускники. Як гадаєте, що потрібно зробити, щоб змінити цю ситуацію і зробити професію педагога престижнішою?

– По-перше, якнайшвидше вирішити соціальні питання молодих працівників. Сьогодні програміст після закінчення університету отримує 20-30 тисяч гривень, вчитель – 5-6 тисяч. Різниця дуже велика. По-друге, нам потрібно змінювати саму систему підбору педагогічних кадрів. На превеликий жаль, університети та педагогічні вищі навчальні заклади беруть тих, хто до них приходить. По суті, відбору як такого немає. Крім того, рівень підготовки майбутніх педагогів не завжди високий. Випускник університету часто не готовий до спілкування з дітьми. У вищій школі порівняно мало практичних годин для глибокого засвоєння студентами методики викладання того чи іншого предмета. Та й викладачами таких дисциплін нерідко є ті, хто жодного дня не працював у школі. Тобто вони знають методику викладання більш теоретично, ніж практично.

Ще один момент: у нас непрозорий підбір педагогічних кадрів. Дуже часто потрапляння на те чи інше вакантне місце залежить не від того, які ти маєш рівень знань і підготовку, а від того, хто твої батьки і як вони зуміли домовитися з керівництвом закладу. Мають бути черги на роботу в школу, і черги не з тих, хто абияк закінчив університет, а зі справді розумних людей.

Проблема кадрів надзвичайно складна, вона не обмежується тільки зарплатою, бо може бути так, що ми дамо високу заробітну плату, а все одно рівень вчителя буде низьким. Це комплексна проблема, вирішення якої потрібно починати з підбору студентів, майбутніх учителів. Сьогодні університетам головне набрати студентів, аби не скорочувати викладачів, а яких студентів - ніхто не питає. Проте треба брати найкращих.

– Освітня галузь непроста, тут вистачає проблем. Які ж основні виклики, що стоять перед українською освітою, можете виокремити?

– Основний – відірваність від реалій і консерватизм. Хоча саме консерватизм допоміг нам зберегти систему освіти загалом і вчителя зокрема. Утім, сьогодні життя вимагає цілковито нових підходів та методик. Реформа школи, котру започаткувала Лілія Гриневич, доволі успішна. Страшенно переживаю, щоб із приходом нового уряду, не дай Бог, не було якихось її переглядів чи змін курсу. Ми вже мали десятки реформ, приймали купу документів за роки незалежності. І що? Вони просто не спрацювали. Тобто якщо вже взявся уряд за проведення освітньої реформи, то треба її довести до логічного кінця. Вважаю, що держава має мати монополію у трьох галузях: в освіті, медицині та обороні, де зміст і напрями їх функціонування та розвитку не повинні залежати від того, яка партія перемогла на виборах і який міністр прийшов до влади.

Освіта – це найбільш бюджетозатратна галузь. На цей рік на неї виділили 228 мільярдів гривень, це фактично більше, ніж п’ята частина всього бюджету країни. Кошти величезні, тому я б не сказав, що освіта фінансується за залишковим принципом. Інша річ, чи раціонально їх використовують. Тут є дуже багато питань. Бюджетозатратність освіти породжує прагнення чиновників оптимізувати мережу закладів освіти, зменшити видатки на їх утримання. Безперечно, для цього є певні підстави, але потрібно детально розбиратися в кожному випадку й не підходити до цієї проблеми огульно.

– Якщо оцінювати критичним оком, то яким є стан сучасної української освіти?

– Якщо порівнювати освіту з іншими галузями, то це, мабуть, одна з найстабільніших у суспільстві. Бо як би там не було, але щороку восени відкриваються школи, діти сідають за парти, навчаються, зрештою, навчаються непогано. При всіх тих нюансах і проблемах, які ще, на жаль, є, наші учні здобувають чимало призових місць на всеукраїнських предметних олімпіадах, демонструють високий рівень знань на всесвітніх олімпіадах та конкурсах. І я б не сказав, що українська освіта вже аж така погана, інша річ, що вона не має практичної складової, не відповідає сучасним вимогам життя і не готує дітей до його реалій. Реформа спрямована на те, щоб цього досягти, тому її потрібно продовжувати.

– Як оцінюєте реформу «Нова українська школи». У чому, на Вашу думку, її плюси та мінуси?

– Безперечно, плюси є. Бачимо, що в школах оживилася робота, з’являються нові підходи до навчання та виховання, змінюється зміст освіти, поволі, але невпинно міняється і учитель. У плані підвищення кваліфікації, навчанні педагогів величезну роботу проводить обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Мінусом є те, що ми не маємо достатньої матеріально-технічної бази для реалізації тих всіх ідей. Минув лише рік «Нової української школи», результати будуть через декілька років, коли пройдемо весь ланцюг змін.

Маю понад 50 років педагогічного стажу, і я переконаний, що потрібно змінювати школу, вчителя, формувати керівника навчального закладу, у нас ніхто не займається глибокою підготовкою керівників, а керівник – це вчитель вчителів. Для того, щоб вчити інших, він сам мусить багато знати. Переконаний, що потрібно ввести хоча б річний курс менеджменту керівників, адже нам потрібно дуже серйозно займатися кадровою роботою.

– Які основні здобутки Міністерства освіти і науки під головуванням Лілії Гриневич?

– Вона залишиться в історії як міністерка, котра не лише на словах започаткувала, а вже і законодавчо почала впроваджувати реформу освіти, бо до цього багато міністрів мали цікаві ідеї, але далі розмов не пішло. І ще хотів би відзначити, що Лілія Гриневич і попередній уряд загалом добре ставилися до вирішення соціальних питань. Вони розуміли, що без доброго вчителя реформа не піде. І, мабуть, тому найбільше підвищення заробітних плат педагогічних працівників відбулося саме в останні роки.