Запровадження в Україні інституту множинного громадянства для Президента Володимира Зеленського є таким важливим, що він цю тему не оминає в жодному своєму ключовому виступі. Уперше про множинне громадянство В. Зеленський заговорив 20 травня 2019 року в інавгураційній промові. Зокрема закликав українців, які живуть за кордоном, повертатися зі своїми знаннями, досвідом і ментальними цінностями «будувати нову, сильну та успішну Україну». І пообіцяв їм у разі повернення надати українське громадянство, яке об’єднає всіх українців світу…

«Скептики скажуть: це фантастика, це неможливо, – зазначив тоді він. – А може, це і є наша національна ідея? Об’єднавшись – зробити неможливе, всупереч усьому! Згадайте збірну Ісландії з футболу на чемпіонаті Європи. Коли дантист, режисер, пілот, студент і прибиральник билися й захищали честь своєї країни. І зробили це, хоча ніхто не вірив. І це наш шлях. Ми повинні стати ісландцями у футболі, ізраїльтянами – в обороні рідної землі, японцями – у технологіях, швейцарцями – в умінні щасливо жити одне з одним, незважаючи на будь-які розбіжності».

У грудні 2021 року під час щорічного виступу у Верховній Раді В. Зеленський заявив: «Нас – 65 мільйонів. Уперше українці з усього світу будуть відчувати себе не діаспорою, не просто людьми українського походження, а й українського громадянства – рівними українцями». А презентуючи в листопаді 2024-го свій «План внутрішньої стійкості», він наголосив: «Людський капітал» – пункт 8, присвячений нашому стратегічному завданню, – створити всі умови для українців усіх поколінь і будь-якого походження, щоб жити і розвиватися в Україні… Україна потребує інституту множинного громадянства!.. Маємо визнати цю реальність, українці – це вже глобальна нація, і маємо не намагатися обмежити їхні права, а спрямувати в інтересах України».

І зовсім недавно, 24 січня цього року, під час спілкування з науковцями, студентами та учнями в рамках Першого національного форуму талановитої молоді, Президент пояснив: «Множинне громадянство дасть можливість людям, які через війну або інші обставини отримали документи іншої країни, повернутися в Україну».

Історія законодавчого просування Президентом ідеї множинного громадянства почалася 13 грудня 2019 року, коли він зареєстрував у парламенті проєкт закону №2590 «Про внесення змін до деяких законів України щодо питань громадянства». Але тоді його не розглядали через різку критику опозиції.

Відтак аж п’ять дещо доопрацьованих Кабміном законопроєктів про множинне громадянство він подав до Верховної Ради (ВР) у грудні 2021-го №6368–6372, визначивши їх як «невідкладні». Однак за кілька місяців почалося вторгнення рф, і до розгляду цих документів знову справа не дійшла.

У січні 2024 року Президент особисто вніс на розгляд парламенту черговий законопроєкт №10425 «Про деякі питання у сфері міграції щодо підстав і порядку набуття та припинення громадянства України». Проте і йому не судилося бути розглянутим.

У серпні торік В. Зеленський робить восьму спробу легалізувати множинне громадянство і реєструє проєкт закону України №11469 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України». Його передають на розгляд комітету ВР з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин, а обговорюють і ухвалюють у першому читанні 17 грудня 2024 року 247 голосами депутатів від «Слуги народу» і перефарбованої ОПЗЖ. Розгляд у другому читанні цього ЗП відбудеться після вивчення у Конституційному Суді України (КСУ) і консультацій зі Світовим конгресом українців.

Ініційований Президентом законопроєкт уперше вводить до національного законодавства поняття «множинне громадянство (підданство)», що означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав. Він пропонує надавати громадянам України можливість мати кілька паспортів різних країн і водночас дозволяє набувати українське громадянство деяким категоріям іноземців та людей без громадянства.

У пояснювальній записці до законопроєкту вказано, що в ньому актуалізовано правове регулювання питань громадянства України з урахуванням гарантування національної безпеки та національних інтересів України ? заради збереження єдності української спільноти, зменшення негативних наслідків демографічної кризи в Україні внаслідок збройної агресії російської федерації проти України; що ухвалення цього закону допоможе забезпечити умови для повернення громадян, які вимушено покинули Україну через війну, і сприятиме збереженню ними громадянства України.

У попередньому законопроєкті №10425 було чітко вказано, іноземці з яких країн мають право набувати громадянство України у спрощеному порядку, не відмовляючись від свого. Це – Австрія, Бельгія, Болгарія, Сполучене Королівство, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кіпр, Норвегія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція, Швейцарія, Японія (до ухвалення закону цей список може змінитися). У проголосованому ж депутатами законопроєкті написано, що цей список узгодить уряд і подасть його на розгляд ВР у форматі окремого ЗП.

Простіше буде отримати український паспорт і біженцям та шукачам притулку, чий статус офіційно підтверджено, та іноземцям, чиї предки жили на території України в межах сучасних кордонів до 24 серпня 1991 року.

Громадяни ж країн, які не входять до «спрощеного» списку, можуть подати декларацію про відмову від іноземного громадянства та визнання себе лише громадянином України (ідеться про тих іноземців та осіб без громадянства, які приєдналися до українського війська під час війни з росією або стали біженцями, допомагають українському війську, зазнали політичних переслідувань у державі-агресорці тощо).

При цьому отримавши український паспорт і перебуваючи в Україні, такі іноземці опиняються у правовому полі лише держави Україна і не можуть розраховувати на правовий захист у країні свого першого громадянства. Так само й українці – власники паспортів інших країн – на території України залишаються тільки її громадянами.

Також цей документ називає підстави, за яких особу можуть позбавити українського громадянства. Наприклад, у разі добровільного отримання паспорта держави-агресорки чи проходження в ній військової служби за контрактом. І вказує на обмеження на множинне громадянство для осіб, які мають громадянство держави, визнаної у ВР агресором чи окупантом, або держави, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України.

Однак чинне законодавство України подвійного громадянства не визнає: у статті 4 Конституції зазначено, що в країні існує єдине громадянство. Закон свідчить: людина, яка добровільно набуває громадянства іншої країни, автоматично втрачає український паспорт.

Узаконити забаганку Президента про множинне громадянство можна, лише внісши відповідну зміну до Конституції. А для цього потрібен висновок КСУ та підтримка ініціативи на двох сесіях парламенту конституційною більшістю у 300 голосів (але під час воєнного стану Основний Закон змінювати не можна!). Проте, схоже, сам Президент хоче змінити принципи набуття громадянства в обхід Конституції.

Таке вже було! Так, одразу після внесення Зеленським проєкту Закону «Про оголошення стану війни» №7114 від 24. 02.2 022 (як і належало зробити Президенту – відповідно до пункту 9 частини першої статті 85, пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, статті 4 Закону «Про оборону України», яким прописана мобілізація всієї країни, її економіки й адмінресурсу, а також – наділення Генштабу ЗСУ повноваженнями зі створення й контролю системи державного управління під час війни) цей ЗП із ВР кудись безслідно зникає і відповідно його не розглядають. У результаті маємо те, що маємо: повномасштабна російсько-українська війна триває вже три роки, але офіційно та юридично її немає! А якби ВР тоді розглянула президентський проєкт і відповідне рішення РНБО, то на їх підставі вона мусила б ухвалити постанову, якою б: а) визнала Україну стороною міжнародного збройного конфлікту з росією; б) установила конкретну дату початку цього конфлікту – 20 лютого 2014 року; в) ввела воєнний стан на всій території України; г) сповістила про це Міжнародний комітет Червоного Хреста. А також зазначила б у тому документі статус України в цій війні як жертви агресії, а росії – як агресора.

Про ухвалення такої постанови український парламент повідомив би ООН та дипломатичні представництва держав, акредитованих в Україні. Крім того, ця ухвала ВР активувала би Будапештський меморандум (1994 р.), за яким світ мав бути зобов’язаним нам допомагати, а рф позбавили би права застосовувати своє вето в Раді безпеки ООН. Однак президент за три роки жодного разу про цей свій законопроєкт чомусь не згадав. І ніяк не відреагував на публічне звернення з боку знаних юристів Юрія Кармазіна і Марини Ставнійчук, які ще 2022-го року вимагали від нього назвати агресію рф проти України війною.

Те саме сталося і з продажем землі. 28 квітня 2020-го В. Зеленський підписав Закон «Про ринок землі сільськогосподарського призначення» №2178-10 (ВР його ухвалила з численними порушеннями, а проголосували за нього 259 депутатів – ті самі «слуги народу», а також «Європейська солідарність», «Голос» і «Довіра»), який є антиконституційним, адже суперечить статтям 13 і 14 Основного Закону України і грубо їх порушує. Тоді Президент також не вважав за потрібне запитати громадян України через всеукраїнський референдум (як це мало бути за Конституцією), чи підтримують вони продаж чорноземів – основи національного багатства українського народу? КСУ не відповів тоді на подання 101 народного депутата щодо неконституційності цього закону. А колишній суддя КСУ (2006–2015) Віктор Шишкін назвав ухвалення закону про продаж нашого головного національного багатства «злочином, за який треба розстрілювати».

Та повернімось до ЗП про множинне громадянство. Ще у грудні 2021 року 99 нардепів звернулися до КСУ з поданням «щодо офіційного тлумачення статті 4 Конституції України в аспекті положення про те, що в Україні існує єдине громадянство». Офіційного рішення КСУ немає й досі!

Зате Головне науково-експертне управління апарату ВРУ знайшло численні невідповідності у законопроєкті нормам Конституції України: «Запровадження інституту множинного громадянства в нинішніх умовах, в яких перебуває Україна (режим воєнного стану, збройна агресія РФ), породжуватиме правові колізії. Наприклад, це стосується політичних прав, які, на відміну від громадянських прав і свобод, спрямовані не на забезпечення автономії особистості, а на її участь у політичному житті суспільства (держави). Також це стосується прав біпатридів щодо: доступу до публічної служби й державної таємниці; звернення з петиціями; активного й пасивного виборчого права; участі у загальнодержавних і місцевих референдумах; свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації... Крім того, в умовах України наявність в особи множинного громадянства потенційно може створювати істотні проблеми у розв’язанні питань щодо: проходження такими особами військової служби; оподаткування; забезпечення дипломатичного захисту таких осіб; лояльності таких осіб стосовно держав їх громадянства; зниження обороноздатності держави, зокрема шляхом ухилення осіб, що мають подвійне/множинне громадянство, від проходження військової служби та від кримінального чи іншого судочинства тощо».

Нагадаю, що наразі діяльність КСУ штучно заблоковано, й він не може ухвалювати жодного рішення, оскільки вже понад чотири роки не має ні керівника (є лише виконувач обов’язків), ні його заступника; замість 18 суддів працює лише 11 (а для кворуму має бути щонайменше 12); через брак суддів неповноважним є другий Сенат Великої палати КСУ – саме він має розглянути питання щодо відповідності ЗП про множинне громадянство статті 4 Конституції про єдине громадянство. Тобто КСУ фактично не працює! (Цікаво, що на його утримання в Держбюджеті-2025 передбачено понад 332,7 мільйона гривень!).

Не дочекавшись від Президента запрошення до обговорення такого контроверсійного документа, активні українці самі взялися до цієї справи. Навколо питання про множинне громадянство досить активно дискутують у соцмережах і на різних ютуб-каналах. Наведу позицію Назара Мухачова, лідера руху «Українська сила», редактора газети «Сурма»:

«Для творців нашої Конституції Віктора Шишкіна і Степана Хмари стаття 4 про єдине громадянство була засадничою, бо вони добре розуміли ризики й загрози подвійного громадянства в Україні – і з боку рф, і щодо втрати нашого суверенітету…

Не секрет, що українські політики, бізнес-еліта та представники національних меншин, в обхід Конституції, часто-густо давно вже мають по кілька громадянств, зберігаючи при цьому українське. Нині 400 тисяч громадян України одночасно є громадянами Ізраїлю, десятки тисяч – Угорщини, Польщі, Румунії, Молдови тощо…

Депутати кажуть, що цей закон нібито зміцнює зв’язки з діаспорою, спрощуючи закордонним українцям отримання українського паспорта. Але це обман! У тому законі йдеться про те, що не лише представники діаспори, а й будь-хто може стати громадянином України, лишень подавши заяву й уклавши відповідну декларацію в системі «онлайн». Тобто будь-хто отримає право купувати українську землю та голосувати на українських виборах. Отож поки українці проливають свою кров, захищаючи українську землю, неукраїнська влада гуртом і вроздріб продає цю землю разом із надрами іноземцям…

На наших очах політична верхівка, вкотре порушуючи Конституцію, скоює антиконституційний заколот. Якби в нас функціонувала правоохоронна система, то нині відкривали б кримінальні справи проти депутатів, які підтримали цей законопроєкт, та пана Зеленського як його ініціатора. Але очевидно, що цього не буде! Ми настільки звикли до ненормальності, що вже навіть і не очікуємо на нормальність…

Катастрофа йде повним ходом. Зеленський під завісу своєї каденції разом зі своїми «слугами», московською агентурою та прислужниками глобалістів, які голосували за повний дерибан України, хочуть ще ввести множинне громадянство, щоб потім остаточно ліквідувати український народ, а від України залишити лише назву…

Пора нам починати бачити внутрішніх ворогів і пора організовуватися – для того, щоб зберегти Україну, нашу землю та її ресурси для нас, наших дітей і онуків, для майбутніх українців, яким ще треба мати де народитись. Інакше для чого ця кров? Для того, щоб вони такими хитрими, цинічними способами вирвали в нас землю, за збереження якої насправді йде боротьба?».

Сподіваюсь, ці тези Н. Мухачова знайдуть відгук у серцях багатьох українців.

Закордонні українці вже давно пропонують українській владі запровадити множинне громадянство. Скажімо, в заяві Світового конгресу українців (СКУ) від 17 грудня 2024 року йдеться: «Упродовж багатьох років СКУ виступав за таке законодавство, розуміючи його потенціал для підвищення глобальної присутності України та підтримки прав українців, які проживають за кордоном. Цей закон дозволить українцям зберігати свою спадщину та ідентичність, одночасно роблячи внесок у країни їхнього проживання та Україну».

Погоджуючись загалом із президентським законопроєктом, голова СКУ Павло Ґрод пропонує обов’язково додати до нього такі пункти: «Визнати рівність обов’язків і привілеїв усіх громадян перед законом. А також дозволити, щоб українці, навіть із двома паспортами чи навіть народжені за кордоном, могли долучитися до розбудови, в тому числі і в державній службі України. Установити запобіжники стосовно громадян країн, що становлять загрозу безпеці України (Росія, Білорусь, Північна Корея, Іран та інші). Вимагати від кандидатів на українське громадянство присяги на вірність Українській державі, визнання її суверенітету, знання української історії і Конституції України, володіння українською мовою».

Нагадаю, що президент В. Зеленський на своїй інавгурації у 2019 році обґрунтував необхідність запровадження інституту множинного громадянства потребою «будувати нову, сильну та успішну Україну» разом з українцями всього світу.

Натомість Олександр Басмат – учений-економіст, голова Української всесвітньої правозахисної асоціації, родом з України, який давно живе в Канаді, не вірить у щирість подібних запевнень. Ось що він казав ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну: «Українська діаспора в Канаді ‒ це працелюбні, багаті, успішні й самодостатні люди з великим політичним та економічним досвідом. Вони хочуть повернутися в Україну зі своїми грошима й інвестувати їх в українську економіку, яка в результаті цього отримає колосальний потенціал. І це точно сталось би, якби Україна почала дрейфувати від олігархічної до демократичної. Не демонтувавши олігархат, Україна не зможе рухатися в декларованому європейському напрямку».

За висновком О. Басмата, президент Кучма збудував в Україні двополярну олігархо-люмпенську бізнес-модель економіки, в якій увесь трудовий і матеріальний ресурс країни, все національне майно належить олігархам, а народ від цього майна відчужений і позбавлений економічної свободи ще від часів Голодомору й гулагів.

Олігархія як керівна група представників фінансово-промислового капіталу, що зосереджує у своїх руках основну владу і визначає внутрішню та зовнішню політику країни, ‒ це, за переконанням О. Басмата, «паразитарний і неукраїнський клас». Витоки «нашої» олігархії сягають тіньової економіки часів СРСР (яка паразитувала на економіці соціалістичній) і жорсткого контролю з боку Москви, спецслужби якої завжди розставляли в республіках, у тому числі в УРСР, своїх топ-менеджерів, які гарантовано не фінансували національні рухи й так притлумлювали свободу українців.

Ця проблема, перенесена із «совка» в незалежну Україну у вигляді нерозв’язаного системного економічний конфлікту між інтересами українства і неукраїнського олігархату, й досі тяжіє над нами. У цій кучмівський олігархо-люмпенській моделі український середній клас завжди витісняли й надалі витіснятимуть за межі України в пошуках заробітків. Антиукраїнськість нинішньої влади і є тим ідеологічним чинником, який підсилює відтік українців з України.

На думку пана Басмата, позбутися олігархів можна, лише дозволивши закордонному українству повертатися в Україну ‒ економічно, політично і ментально. А зараз діаспоряни якщо і їдуть в Україну, то як політичні туристи, і не більше. При цьому трудові мігранти щороку відправляють в Україну 25 млрд доларів ‒ а це чверть ВВП України! Для порівняння: щороку з України вивозять в офшорні зони і на Кіпр 26,5–27 млрд. доларів США, і ці кошти осідають на приватних рахунках олігархів і членів їхніх сімей. Тобто вклад закордонного українства в українську економіку нівелюють олігархи.

Отже, діаспору як приклад успішності українства, добре структурованого за межами України за принципом «Свій до свого по своє», не пускає в Україну досі чинна антиукраїнська кучмівська олігархо-люмпенська економіка, ще й укупі з какістократією (у перекладі з давньогрецької означає «влада найгірших») ‒ системою управління, яка перебуває під орудою найменш кваліфікованих або найаморальніших членів суспільства. Що явно дисонує з красивими словам про множинне громадянство президента Зеленського…

Часто, спілкуючись зі своїми знайомими закордонними українцями ‒ і тими, хто вже не одне покоління там живе, і тими, хто покинув Україну через війну, чую від них: «Ми дуже хочемо вернутися в Україну, і нас таких багато! Але ж українська влада не збирається створювати для цього умови!».

Додам, що сьогодні українців по закордонах ні багато ні мало, а 30 мільйонів. Це ж нас в Україні разом з ними може бути сила-силенна, і тоді ми всі гуртом, пліч-о-пліч відбудуємо нашу зранену війною країну і перетворимо її на квітучий сад на нашій багатій землі! Лишень би наш майбутній президент любив Україну і діяв в інтересах українського народу!

Пригадуєте прес-конференцію президента Зеленського 27 серпня минулого року? Тоді він зізнався, що влада не знає, як повернути в Україну 7,5 млн біженців від війни, бо «з таким викликом ніхто раніше не стикався». І пообіцяв створити нове відомство – Міністерство єдності, яке повертатиме цих українців додому. Сказав, що вже восени воно запрацює, процес повернення відбуватиметься без примусу, буде створено всі умови, щоб люди самі цього захотіли. Але для цього з ними треба спілкуватись.

Знаємо, що 3 грудня 2024 року Кабмін створив окрему інституцію ‒ Міністерство національної єдності України (в народі його охрестили «МІНЄДом»), головним завданням якого і стало повернення українців з-за кордону на Батьківщину. В уряді вважають, що це важливо не лише для возз’єднання мільйонів розділених війною сімей, а й з точки зору необхідності відновлення трудового потенціалу України і її економіки та, як наслідок, збільшення податкових надходжень до Державного бюджету

Очолив його Олексій Чернишов ‒ колишній голова правління НАК «Нафтогаз України». На новій посаді він уже пообіцяв українським чоловікам, які перебувають за кордоном, що Україна надасть їм роботу на оборонних підприємствах з бронюванням від мобілізації, і анонсував відкриття центрів, які допоможуть у пошуках вакансій в Україні та в країні перебування українців.

А що думають наші громадяни про новостворене міністерство? Чи довіряють вони його очільнику? Наведу деякі відгуки з соцмереж:

Костянтин Ільченко: «А може, ті гроші, які підуть на це хитре міністерство, раціональніше було б направити на підтримку тих самих біженців, на будівництво для них житла, наприклад? А яким чином братія з міністерства буде шукати десять мільйонів робочих місць у пустелі, де Гетманцев знищив не тільки робочі місця, а й саму мрію про них? А ще працівники міністерства будуть говорити з біженцями… Більше ніяких адміністративних, соціальних, моральних, інституційних навантажень це Міністерство єдності не нестиме. Отже, ми отримаємо ще одного паразитарного монстра, в якому чиновники-родичі отримуватимуть зарплати в сотні тисяч, а наші біженці й далі тулитимуться на задвірках Європи. Така ініціатива президента точно не посилить обороноздатність держави, а тому й виглядає як економічна диверсія. Чи може, це тільки мені так здається? Тоді чому вони так поспішають?».

Олексій Корецький: «Міністерство Правди, Міністерство Єдності… тупість та убозтво. Населення тане на очах. І замість скоротити державний апарат хоча б на 20–25 відсотків ‒ ще одне міністерство. Це на тлі того, що багато дій влади та заяви топ-чиновників суперечать інтересам українців за кордоном. Створюють проблеми як біженцям, так і українським діаспорам, які живуть там багато років до початку другої війни. Регулярно надходять нові послання від української влади з перспективою обмеження прав і свобод, ухвалення законів, спрямованих на матеріальне чи юридичне покарання цілих категорій громадян. Таке державне управління стає просто небезпечним при величезній кількості вже існуючих 19 міністерств, включно з Мінрегіоном, Мінсоцполітики, Мінреінтеграції, де останнє не має особливого навантаження і «працює» вхолосту під час війни, проїдаючи ресурс. А два інших уже займаються соціальною політикою та демографією в масштабах держави та регіонів. Але президенту необхідно клонувати ще одне міністерство зі схожими функціями під іншою назвою. Створення двадцятого «міністерства популяції» в державі з катастрофічною депопуляцією під час війни ‒ це шкідництво. Крім утилізації ресурсів на користь жменьки чиновників, це ускладнює державне керування непотрібним, дублюючим функціоналом».

Сергій Казиміров: «Як важко колись було повірити в події, описані Джорджом Орвеллом у його «1984»! І ось у цьому сюрі ми живемо... Міністерство Правди, Міністерство Любові, Міністерство Миру... Ми намагаємося прокинутися, скинути цю облуду з очей, тверезо поглянути на речі, втиснути все це в рамки звичних понять і логіки. Але... Все, що відбувається, ‒ зрозуміло, що недобре, але говорити, а скоро і думати так буде крамолою і табу. Думка не з натовпу ‒ це вже загроза. Не розмірковувати! Вам усе розкажуть і пояснять!

Олексій Турієв: «Діаспора ніколи не повернеться, доки в Україні така влада. Перший крок до повернення діаспори ‒ покарання владних виродків. Другий ‒ відновлення поваленого конституційного ладу. Цього вистачить для початку».

Олександр Дубовий: «Це міністерство створюють для працевлаштування потрібних людей із військових адміністрацій окупованих територій. Бо всі знають, що деокупація під великим питанням, адміністрації скоро порозганяють, і потрібно знайти робочі міста для придворних».

В’ячеслав Шевчук: «Чекаємо на утворення Міністерства Потужності і Міністерства Щастя».

Тамара Козенко: «Влада не знає, як зацікавити біженців, щоб вони поверталися додому. А повинна бути програма забезпечення житлом; гарантії безпеки».

Сергій Примушко: «Як тільки з’являється нове міністерство чи якийсь інший орган державної влади, в органах влади з’являється заступник із цифровізації, європейської інтеграції, боротьби з корупцією тощо, і функції, які вони мають виконувати, слугують створенню фінансових потоків до власних кишень».

Ліліана Дорожинська: «Скільки можна плодити тих міністерств? Хіба в бюджеті є зайві гроші? А може, треба провести референдум, чи згодні українці за свої податки годувати ще цілу купу ненажерливих чиновників?».

А поки українська влада тільки збирається повертати українців з усього світу додому і створювати їм відповідні умови, в Україну вже (!) завозять трудових мігрантів із країн третього світу. Скажімо, Закарпатська ОВА інформує, що ДП «Ламелла» в Тячеві, яке спеціалізується на виготовленні меблів із натурального бука і дуба, у зв’язку з розширенням свого виробництва домовилось із МЗС та міжнародними рекрутерами про офіційне працевлаштування на умовах трудового договору 160 мігрантів із Республіки Бангладеш (це перенаселена – 173 млн жителів – і бідна південноазійська ісламська країна з офіційною бенгальською мовою і середньою зарплатою для своїх низькокваліфікованих робітників в розмірі $ 61 в місяць).

Комерційний директор «Ламелли» Ярослав Щербан так пояснює кадровий голод на фабриці: «У нас дійсно проблеми з працівниками, люди просто не йдуть працювати, тому що потрібно ставати на облік у ТЦК. У нас є бронь для 50 відсотків чоловіків, разом із тим 50 людей із підприємства мобілізовані та служать, є поранені, які вже демобілізувалися. Є також жінки, які заміняють чоловіків, але деякі види робіт жінки фізично не можуть виконувати». Він каже, що рекрутованих бангладешців навчать працювати на верстатах і платитимуть їм середню на підприємстві зарплату ‒ 25 тисяч гривень, а також надаватимуть їм безплатні обіди, забезпечать транспортування до місця праці в радіусі 50 км).

Як бачимо, нарешті почала здійснюватися заповітна мрія директорки Інституту демографії НАНУ Елли Лібанової ‒ завезти у знелюднену і знекровлену війною Україну трудових мігрантів, відмінних від українців ментально, мовно, релігійно і культурно (ця демографиня невтомно доводить, що Україні конче потрібні трудові мігранти, щонайменше по 300 тисяч щороку, із таких країн, як Пакистан і Бангладеш, «щоб в Україні до 2033 року населення зберігалося хоча б на рівні 30 млн, а також щоб українська економіка працювала».

Очевидно, до пошуку бангладешців для закарпатської меблевої фабрики доклався Павло Воскобойник (про нього вже писала «Галичина» за 6‒12 вересня 2024 р.). Нагадаю: П. Воскобойник ‒ громадський діяч, який теж лобіює завезення в Україну трудових мігрантів із країн третього світу, і робить це за фінансової та ідейної (лівацької) підтримки з боку Міжнародного фонду «Відродження» американського мільярдера Сороса та Агентства США з міжнародного розвитку USAID ‒ того самого, якому президент США Трамп перекрив фінансування на час проведення внутрішнього аудиту і скорочує 10-тисячний штат його працівників по всьому світу, зокрема і в Україні, до 294.

Людмила Пустельник – редакторка сайту для українців усього світу Global Village Home ‒ своєю публікацією на ньому під заголовком «Інтернаціонал» Сороса в Україні та інші витрати» (globalvillagehome.net/post/%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB-%D1%81%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%B0-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96-%D1%82%D0%B0-%D1%96%D0%BD%D1%88%D1%96-%D0%B2%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8) дає нам зрозуміти, хто головний лобіст трудової міграції в Україну, яка вже триває. Саме цей американський мільярдер не шкодує своїх грошей на прискорену мігрантську інтернаціоналізацію України ‒ за рахунок прибульців із Африки, Близького Сходу та Латинської Америки.

За грантовою програмою «Нові горизонти глобальної України: розвиток співпраці з країнами Азії, Близького Сходу, Африки і Латинської Америки» фонд «Відродження» того ж Сороса влітку 2024 року оголосив конкурс, а у грудні визначив 21 переможний проєкт, розробники яких отримають від 600 000 до 2 000 000 грн (загальна сума грантової програми ‒ 32 000 000 грн) ‒ на «побудову зв’язків та спільних дій з партнерами з країн Азії, Близького Сходу, Африки і Латинської Америки».

Серед переможців конкурсу ‒ такі розширювачі «глобальних горизонтів», як Український католицький університет (з проєктом «Міжкультурна інтеракція та співпраця через транснаціональну освіту з Латинською Америкою»), Школа політичної аналітики Києво-Могилянської академії (проєкт «Розробка сертифікатних навчальних програм з африканських, латиноамериканських та індо-тихоокеанських студій»), ГО «Центр трансатлантичного діалогу» (проєкт «Україна і Латинська Америка: на шляху до зближення»), ГО «Інтерньюз ‒ Україна» (проєкт «Розширення глобальних партнерств України: Азія, Африка, Латинська Америка»), ГО «Східно-Європейський інститут розвитку» (проєкт «Україна та Південна Азія: Відкриті діалоги»), ГО «Центр трансатлантичного діалогу» (проєкт «Україна і Латинська Америка: на шляху до зближення») тощо.

Авторка цієї статті справедливо підсумовує: «Заголовки проєктів, на перший погляд, звучать нейтрально, але диявол, як відомо, таїться в деталях. У перекладі з політкоректної мови ‒ вихідцям із країн третього світу готують «зелену вулицю» в українських вишах, сфері виробництва і не тільки.

І це коять під час війни, на тлі жахливих втрат українських життів, втілюючи Соросову мрію про стирання національних кордонів та створюючи нові виклики для саме української ідентичності, і без того загроженої агресією рф. Адже Україна, багаторічними намаганнями мільярдера, що дуже не любить націоналізму, повинна бути не лише для українців і не передусім для них. Тим більше, що відповідний закон про спрощену процедуру отримання нашого громадянства Верховна Рада вже ухвалила 17 грудня 2024 року».

Як не дивно, а цю глобалістську ідею підтримують не лише громадські організації в Україні, які відпрацьовують гранти Сороса, а й навіть український уряд і Академія наук України. Йдеться про «Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року», яку наприкінці 2024 року розробило Міністерство соціальної політики «спільно з широким колом представників експертного середовища, залученням Інституту демографії та проблем якості життя НАН України, органів влади, міжнародних партнерів, експертів з демографії з різних країн». Кабмін уже затвердив план заходів з її реалізації.

Серед головних цілей цієї стратегії, спрямованих на розв’язання демографічних, соціальних і гуманітарних проблем сьогодення, ‒ «забезпечення міграційного приросту населення». Зокрема в документі зазначено: «Якщо повернення мігрантів і залучення закордонних українців не буде достатнім для компенсації подальшого природного скорочення населення та дефіциту робочої сили на ринку праці, міграційна політика в майбутньому може поширюватись на залучення іммігрантів з третіх країн; одним із інструментів такого залучення може бути навчання іноземних студентів, які частково адаптуються в Україні, вивчають мову, налагоджують соціальні зв’язки»; ідеться й про «залучення великої кількості мігрантів з інших країн». Визначено ключовий напрямок роботи уряду щодо залучення мігрантів і сприяння поверненню українців із-за кордону: «Розробка програм для повернення громадян, створення сприятливих умов для інтеграції та працевлаштування».

Як бачимо, повернення українських біженців і залучення закордонних українців ще навіть не вийшло на старт, а трудові мігранти в Україну з країн третього світу вже їдуть!

Усі медіа в унісон переконують нас, що трудова міграція в Україну з третіх країн ‒ це панацея для порятунку української економіки. І лунають заклики типу: «Через дефіцит робочої сили Україна в найближчі п’ять‒сім років потребуватиме працівників із Бангладешу, Індії, Африки та Близького Сходу. Нашому бізнесу не вистачає три мільйона працівників, це ‒ 32 відсотки персоналу» (Андрій Длігач ‒ науковець і засновник групи компаній Advanter Group та міжнародної бізнес-спільноти Board, співзасновник Центру економічного відновлення).

А міністр національної єдності О. Чернишов говорить про ще більшу потребу робочих рук: «Щоб вижити та відбудуватись, Україні за найближче десятиліття необхідно подвоїти ВВП. Для цього, за оцінками експертів Центру економічного відновлення, економіка України має зростати мінімум на сім відсотків щороку. За поточного рівня продуктивності Україні не вистачатиме до 4,5 млн працівників. Якщо не залучати додатково людей на ринок праці та не підвищувати продуктивність, відбудова розтягнеться на довгі десятиліття».

За останніми даними Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи, нині в Україні 13,3 мільйона українців працюють, ще близько мільйона активно шукають роботу і готові почати працювати в найближчий час.

А заступниця міністра економіки Тетяна Бережна повідомила: «Водночас 12,5 мільйона українців є економічно неактивними. Зокрема це люди, які не можуть знайти роботу за своєю спеціальністю, або через брак необхідних навичок чи освіти. В цій групі також студенти, люди, що ведуть домашнє господарство, пенсіонери, які вийшли на пенсію за віком, але могли б іще працювати, жінки в декретній відпустці, люди з інвалідністю. Це саме ті люди, яких можна залучити на ринок праці, надавши їм можливість опанувати нову актуальну професію, перекваліфікуватись або підвищити професійний рівень».

У вас, шановні читачі, наведені цифри не викликають когнітивний дисонанс? Логічно ж постає запитання: якщо в Україні бракує чи то три мільйони, чи 4,5 млн працівників, а 12,5 млн українців ніде не працює, проте могли б працювати, то чому тоді громадські активісти, котрі «сидять» на грантах, і уряд наполегливо переконують нас у тому, що Україна потребує саме трудових мігрантів із країн третього світу? Тим більше, що сам уряд пропонує численні навчальні програми в центрах профтехосвіти (ЦПТО) Державної служби зайнятості, які щороку можуть підготувати близько 200 тисяч фахівців, котрих потребує бізнес.

І керівництво Тячівської меблевої фабрики замість того, щоб звертатись до міжнародних рекрутерів, могло би (якби мислило по-державницьки) скоординувати свої дії з пошуку робітників із такими центрами. Тим більше, що бізнес має можливість долучатися до наглядових рад ЦПТО з метою впливати на підготовку фахівців, які їм потрібні, коригувати навчальні програми відповідно до своїх запитів, а також замовляти підготовку спеціалістів за новими професіями.

Якщо ж на Закарпатті бракує місцевих безробітних, на що нарікає комерційний директор «Ламелли» Щербан, то він міг би запросити на свою фабрику внутрішніх переселенців (ВПО), яких в Україні зареєстровано 3,6 млн, а роботу з них мають лише 56 відсотків. Тим більше що вони не прив’язані до власного житла, бо його в них немає. До речі, приватна фабрика «Ламелла» 99 відсотків своєї продукції відправляє на експорт, а на ринку України залишаються її рештки. Вочевидь, бангладешці на цьому виробництві потрібні не так Україні, як тим глобалістам, що хочуть її денаціоналізувати, та їхнім провладним маріонеткам у нашій державі.

За останніми соцопитуваннями, після завершення війни і повного відкриття кордонів п’ята частина українців (21%) хотіла б емігрувати ‒ через відсутність можливостей для розвитку та наслідки війни. Тільки за 2024 рік з України емігрували 500 тисяч українців, 2025-го, за прогнозами, виїде ще 200 тисяч.

Із майже 10 мільйонів тих, хто виїхав за кордон під час війни, за твердженням професорки Лібанової, 90 відсотків уже не повернуться в Україну. Звичайно, хто ж повернеться у країну, в якій поранений захисник, виведений за штат військової частини, в якій служив-воював, отримує 700 грн на місяць, а суддя КСУ у відставці має довічну пенсію у 390 тис грн?

За три роки війни лише в Польщі народилось понад 30 тисяч українських дітей, які, з великою ймовірністю, вже ніколи не стануть громадянами України. Сотні тисяч українських дітей вивезено в росію. Тим часом новий американський президент Трамп відправляє мігрантів із США додому. Німці хапаються за голови від того, що 70 відсотків відсотків їхніх першокласників не знають німецької мови, бо вдома спілкуються переважно арабською чи турецькою. А громадянин США Сорос усі сили покладає на те, щоб в Україні не було «націоналізму» (української мови, культури, ідентичності), – для цього за його гроші сюди привезуть мільйони мігрантів. А Президент Зеленський надасть усім охочим іноземцям право без знання української мови, історії України та основ нашої Конституції отримати український паспорт за спрощеною процедурою, в онлайновому режимі, що дозволить цим «множинним громадянам» скуповувати українську землю.

Саме тому «множинне громадянство» в інтерпретації законопроєкту президента Зеленського, який у першому читанні ухвалила ВРУ, ніяк не може бути для українців національною ідеєю (про що він патетично сказав на своїй інавгурації).За такого розкладу замість Української України матимемо країну лише з вивіскою «Україна», де українці житимуть уже не на своїй землі…