Микола Мацьків: У театрі все тримається на любові

«Підкова на щастя», «Дюймовочка», «Котигорошко», «Мадагаскарці», «Лисичка, Котик і Півник», «Троє поросят», «Дорога до Вифлиєму» – це неповний перелік вистав Івано-Франківського академічного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки, де задіяний артист театру Микола Мацьків. Перед виставою за лаштунками він завжди зосереджений і відповідальний, на сцені – талановитий і натхненний, а в житті на його обличчі часто можна помітити іронічну усмішку. Зазвичай у виставі для дітей він керує лялькою і грає одразу декілька ролей. Як-от у прем’єрній постановці Ольги Гнатюк «Дорога до Вифлиєму», де Микола Мацьків втілює на сцені образи Ангела, Поросятка, Крота і Солдата. А в інтермедії перед самим дійством – ще й Сніговичка з кумедним морквяним носом, який загадує дітям загадки. Отож розмовляємо з молодим актором театру ляльок про його захоплення, школу і складові успіху.

Сцена з вистави «Дюймовочка»
– У лютому, буде шість років, як Ви працюєте актором-ляльководом. Чому обрали цю непросту професію і коли?

– Це захоплення – тішити публіку – прийшло до мене ще в п’ять років, коли мама у рідній Коломиї відвела до Народного дому. Чому? Бо я ще в садочку гарно розказував гуморески. Після тієї першої вдалої гуморески потрапив у поетичний театр «Орфей» і ходив туди десять років. Тому після завершення школи у виборі життєвого шляху начебто й не було сумнівів. Хоч мама і принесла мені довідник усіх навчальних закладів, щоб я обирав сам. Я думав ще про туризм, бо добре знав, що таке гори, а про театр знав набагато менше, хоча й займався довго в поетичному театрі. У тому довіднику і знайшов спеціальність «театральне мистецтво».

Найцікавіше те, що у розвідку мама поїхала сама, мене не брала. І привезла з Івано-Франківська однозначний вердикт: «Туризм – так собі, а на театральній справі мені дуже сподобався директор». Анатолій Грицан, директор Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, навіть запропонував моїй мамі і моїй хресній стати студентками, а коли приїхав я, то почув від нього, що занизький зростом. Це вже потім, коли вступив на навчання, то побачив, що є ще й нижчі майбутні актори. Я мав скерування на вступ від директора Коломийського театру Дмитра Чиборака, та ще на п’ятому курсі отримав пропозицію прийти на роботу в театр ляльок в Івано-Франківську. І погодився.

– І якою була Ваша перша робота?

– Якраз відновлювали «Цахеса» (вистава для дорослого глядача за п’єсою Ярослава Стельмаха за мотивами повісті Ернста-Теодора-Амадея Гофмана «Крихітка Цахес». – Авт.) і мене з моїм одногрупником ввели…

– Така складна, глибока і недитяча вистава…

– Так, непроста і дуже цікава робота була. Про духовну несвободу підкорених людей, про абсурдність світу, який нездатний опиратися насильству.

– Дуже гарний старт акторської кар’єри для студента-випускника. Як Ви колись почувалися і як тепер почуваєтеся на сцені?

– Насправді спершу я завжди дуже переживав. Бо коли виходиш на сцену, то боїшся забути текст – як мінімум. Але з досвідом приходить розуміння, що це не найстрашніше, бо за логікою казки завжди можна відшукати слова. Є такі вистави, котрі «йдуть на автоматі», бо тебе зачаровують дитячі очі. От саме вони – правильний компас, справжній показник того, який ти актор. Добрий чи не дуже. Діти не вміють брехати.

– А були безвихідні ситуації, коли Ви в образі?

– От недавно ми ішли на день народження, працювали з моєю колегою Катею. І до нас підбігає дівчинка і з радістю видає: «О, я вас знаю, я вас знаю – ви принц і принцеса. Можна з вами сфотографуватися». Бачила нас у казці «Дюймовочка». Насправді в театрі ляльок майже неможливо стати зіркою, бо ми найчастіше працюємо за ширмою і з лялькою, але цю справу треба любити, в цьому треба купатись. Такі моменти завжди тішать.

– А яку роль Ви хотіли би зіграти? І яка була найскладніша?

– В Інституті мистецтв ми навчалися на акторів драми, грали серйозні етюди, брали і Чехова, і Бернарда Шоу «Пігмаліон». Мені вдавалися ролі комічні. Власне, я починав із гуморесок. Маю досі коломийський акцент, і в мові вчувається моє гуцульське коріння. Складною була роль у виставі «Сумна-весела казка», бо там протягом 45 хвилин дитячу увагу тримають двоє акторів. Я думав, що не виживу. А ще вона дуже ігрова, імпровізована, і це мені подобається.

– Де берете енергію, які місця Вас надихають?

– У рідній Коломиї – це батьківський дім, бо там я нечастий гість, багато роботи. Мама моя медсестра, а тато – майcтер на всі руки. В Івано-Франківську – то театр та Інститут мистецтв, який дав мені фундамент.

– І цього року, і торік театр ляльок багато гастролює. Запоріжжя, Полтава… Чим Вам запам’яталися гастролі?

– Усі поїздки цінні тим, що ми cпілкуємося з колегами і дивимося вистави. Фестиваль у Дніпрі запам’ятався тим, що там не було такої вистави, яку не хотілося б подивитися. Наприклад, колектив з Польщі показав ростову ляльку і виставу за Мольєром. Мене вразив професіоналізм цього театру. Дуже потужний в Україні театр ляльок з Харкова. Це рівень, до якого треба прагнути.

– А які складові успіху театру ляльок, на Вашу думку? Які, скажімо, три найголовніші?

– Режисер у театрі потрібен, бо він вміє скласти пазли з талановитих акторів. Без доброго фінансування не можна зробити сучасну цікаву виставу. Цікаву сучасній дитині. А третє – це хороший талановитий акторський ансамбль, трупа, яка любить свою справу. Ви знаєте: зарплати в театрі невисокі, тому все тримається на любові.

Редактор відділу газети “Галичина”