До армії я встиг закінчити восьмирічку в Ясеневі Пільному, де народився 1952 року, і технікум бухгалтерського обліку в Тлумачі. Cлужив у ракетних військах на Далекому Сході. Лука Стефаник, голова колгоспу «17 вересня» у Городенці, племінник відомого письменника-новеліста, гарантував мені, новачку-економістові, безплатне здобуття вищої освіти, однак, тусуючись в редакційних літстудіях, я захопився журналістикою і вступив до Львівського державного університету. Навчаючись заочно, практикував літпрацівником у тлумацькій «Дністровській Зірці», рожнятівських «Нових горизонтах» і найдовше, уже з дипломом, — у городенківському «Колгоспнику Придністров’я». Деякий час редагував унікальний тижневик «Село і люди» на Снятинщині, меценатом якого був авторитетний вовчківський господарник Семен Левко.

На початку 1999 року світлої пам’яті Богдан Галюк попросив мене замінити власкора «Галичини» Федора Данька, який до виходу на пенсію обслуговував Городенківський, Снятинський і Тлумацький райони. З того часу протягом дев’яти років мені таланило відкривати такий дивний і різнобарвний світ людей Покутського краю й знайомити з ним численних читачів.

Про що лишень не мріялось у дитинстві!.. Пригадую, як після восьмирічки подався до Києва, щоб знятися бодай у якійсь масовці поряд із молодим актором Іваном Миколайчуком, який чудово зіграв головну роль у геніальному фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» — роль Івана Палійчука.Та не судилося зустрітися на кіностудії ім. О. Довженка з талановитим буковинцем, бо того дня він був у творчому відрядженні. Як вислід цієї витівки, уже будучи журналістом, я загорівся бажанням відтворити образ того, кого мільйони кіноглядачів запам’ятали в ролі Ореста, бандерівця-відчайдуха, який на потіху ворогам босоніж на склі танцює, — у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», чи то у ролі молодого Шевченка — у «Сні» та філософа Фабіана — у «Вавилоні-ХХ», цих світових шедеврах кінематографу епохи шістдесятників.

І от наприкінці 90-х, на саму Зелену неділю, махнув я до с. Чорториї на Буковині, де є унікальний музей-садиба родини Миколайчуків, створений турботливими руками Іванової сестри — Марічки. Власне, з її розповідей та численних спогадів колег-побратимів про славетного кіномитця, що зберігаються в музеї, й вималювався мій нарис «Білий птах з чорною ознакою, або Просто Іван з Чорториї», який, окрім «Галичини», видрукував і журнал «Перевал» (№1, 1999 р.).

Новаторський хист кіномитця постійно непокоїв-дратував недремну радянську цензуру. «Лише Бог свідок, — скаже мені Марічка, — скільки наридався Іванко, поки побачили на екранах для світу — талановитого, а для нього — нещасного, понівеченого «Білого птаха…».

— Але й таким, — пригадував кіноактор Іван Гаврилюк, — цей фільм сприймався у владних коридорах як випад ворожих націоналістичних сил. Зокрема перший секретар Львівського обкому партії Добрик назвав картину особливо небезпечною для молоді Західної України. Після того не раз і не два доводилося Миколайчукові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах», однак підозрілість щодо цього лише посилювалась. Він нервував, почувався зацькованим і обкладеним з усіх боків…

Цькували Миколайчука і за постановку «Вавилона-ХХ», знятого за мотивами «Лебединої зграї» Василя Земляка. Цей кінотвір, за висловом того ж Івана Гаврилюка, «однією лише своєю назвою наводив жах на багатьох пихатих чинів», оскільки в ньому знайшла своє відображення жахлива дійсність в СРСР.

6 серпня 1987 року, в день Іванового прощання зі стражденним світом, поет Іван Драч мовить:

— Надто багато було в ньому відваги і коштовності золотої брили, яка не завжди і сама собі ціну знала, а що вже казати про поціновувачів, то їм легше було применшувати її вагу і цінність, аніж віддавати належне. Так було справіку… Тому й «душа не дає собі ради». А найбільше через те, що крила свої розправити на повен обшир він не встиг, що ніяк не вдавалося і не вдалося розраяти його образу на білий світ і на наш час. Він ішов до кінця свідомо. І немилосердно для всіх нас… І ще. Якщо Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, якщо Збігнєв Цибульський — екранна рентгенограма польського сум’яття, то Іван Миколайчук, безперечно, залишається втіленням душі української. Прийшов він до нас молодим Тарасом у «Сні», а в труні лежав — теж 46-річний — бородатим Тарасом останніх літ, який не знайшов екранного втілення. Все ще попереду: і фільми про нього, і книжки, і пам’ятники… Довго ще голоситиме душа народна…

Івана Миколайчука боліло все у цьому тлінному світі. Ті болі він, народжений жити недовго, але вогненно й закохано теж майже у все, терпляче визбирував і так же стражденно ніс їх на крилах своєї чутливої, як скрипкова струна, й легко ранимої, як мамине серце, душі, аж поки не згас. Тому й став, залишився назавше для світу Білим Птахом з чорною ознакою…

З деякою «витівкою» написаний мною нарис «Родом з осені 52-го, або Неосяжний іванівецький світ Михайла Вишиванюка». На одній з чергових прес-конференцій, які влада влаштовувала для журналістів, я довідався, що цей успішний господарник і креативний чільник області мій ровесник. Саме цей факт підштовхнув мене навідатися до рідного села Михайла Васильовича, зустрітися з найближчими його родичами — старшим братом Дмитром та його дружиною Марією і з їх допомогою доповнити портрет персонажу задуманого нарису. З їх слів-характеристик він виявився ще й «непосидющим хлопчаком, який уже з першого класу показав себе лідером у навчанні, спорті, в позашкільному житті. І хочете знати чому? Бо Михайлик Вишиванюк був в усьому природним і щирим, з буйною фантазією. За це його поважали, йшли за ним і однолітки, і навіть старші за нього… А коли залишався із садом наодинці, тоді молодший брат гейби сам ставав молодим саджанцем поміж яблуневого саду...» Сам про себе (приміром, на брифінгу) Вишиванюк, зрозуміло, так не сказав би.

Нарис «Родом з осені 52-го…» після редакційної летючки потрапив на Дошку найкращих публікацій місяця, а згодом, завдяки старанням журналістки Тамари Лейбюк, — і до книги «Його сади рясніють врожаями», присвяченої світлої пам’яті Михайла Вишиванюка (2017).

Писати «сильно й образно» мене надихала творчість славетного земляка-новеліста Василя Стефаника. Це позначилося, зокрема, при написанні нарису «Її найвища сцена — у Підвисокому» — про самобутню сільську співачку Параску Божовську зі Снятинщини, яка могла стати солісткою всесвітньо відомого хору імені Г. Вірьовки, якби не круті обставини. Але наразі вчитайтеся в перші рядки мого «вистражданого» твору:

«Дєдя вмирали тихо й аж якось упокорено-блаженно. Від дохторів відмовилися, на що вони їм, коли то не слабість, а старість прийшла упокоїти душу раба Божого. Ще наповідали, аби дуже не ридали, не голосили за ними, то легше буде на тому світі, а її, Парасю, яку, відай, таки любили потай найдужче, просили, як залишалися удвох:

— Довго не носи жалобу по мені. Ти народилася для співу, для веселости, а я, як ніхто, знаю, що це для тебе, моєї дитини. То як треба буде йти на пробу чи їхати куди виступати, не рахуй, кілько днів, як я умер. Співай. То не гріх…».

Так, Параску Миколаївну запрошували спочатку до Гуцульського ансамблю пісні й танцю, а потім і до вже згадуваного столичного хору, де на неї, мабуть, чекала не менша слава, ніж та, яку мала полтавчанка Раїса Кириченко (в обох співачок вельми схожі голоси). Однак жіноча доля розпорядилася по-своєму: материнський обов’язок перед четвіркою сиріт удівця Володимира Божовського і двома рідними синами цупко «прив’язав» сільську співачку до рідного гнізда. Втім, самодіяльну сцену не покидала ще довго, гастролюючи з місцевим творчим колективом «Родина», заснованим обдарованим диригентом з Городенки Василем Юзюком, як на теренах Покуття, усього Прикарпаття, так і в столиці та інших областях України. Бо, зрештою, піснею знімала стрес після трудових буднів чи то на колгоспній цегельні, чи то в бригаді бурякорадгоспу Городенківської цукроварні.

Світ же Павла Петрука, простого селянина із Тулови на Снятинщині, збентежив мене тим, що цей відчайдух на якесь державне свято замість червоного прапора повісив на дереві… свої хлопські гачі. За це він відсидів термін у в’язниці, де мало не помер від болячок. На щастя, знайшовся добрий китаєць, теж в’язень, і зцілив його різними травами, переданими родичами. Повернувшись додому, Петрук сам почав культивувати рідкісні лікарські рослини і завдяки цьому набув слави покутського цілителя.

Безпритульна, після ув’язнення, баба Доця з хутора Нагірняки на Городенківщині, стецівський садівник-новатор Василь Анатійчук, журналіст і співак Богдан Кучер, матеївецькі господарники з Коломийщини Петро та Орися Книшуки, успішні підприємці брати Володимир та Роман Шувальські, меценати різних добрих справ на Снятинщині… Про кого тільки не писала «Галичина» за моїм підписом протягом 1999—2008 років! Нарисів-есеїв, як модно серед письменників називати цей газетний жанр, вистачило б і на цілу книжку. Можливо, й спроможуся на неї, правда, якщо допишу розлогу оповідь про талановитого науковця чернівецького вишу дочку Романа Шувальського — Люсьєну, яка наразі працює над докторською дисертацією стосовно інноваційного розвитку сучасних інформаційних технологій. Хто-хто, а ця шляхетна родина заслуговує друкованого пошанівку. Натхненниками мого творчого неспокою були і залишаються дружина Зіна-Зінаша та внучка п’ятикласниця Іруся, з якою в’яжу втішну надію, що саме вона продовжить дідові справи, зокрема в царині журналістики.

Не секрет, що будь-якій публікації, як і цілому друкованому виданню певного шарму додає майстерно виконана фотоілюстрація. Мене в цьому плані частенько виручав відомий колишній фотокореспондент городенківської районки Дмитро Михайлюк, який недавно розміняв восьмий десяток і навіть видав книжку покутських небилиць. Я йому щиро вдячний за співпрацю. Нехай гараздиться йому в усьому!

Ну, а улюбленій «Галичині», котра прихистила мене під своїм дахом, — численної читацької аудиторії, злободенних й задушевних публікацій та многая літ!