Продовжуємо розпочату в публікації «Кривава біфуркація» («Галичина» за 26 березня) розмову про ментальні особливості українців та ймовірну роль, яку вони відіграють у долі нашого народу. На запитання нашого кореспондента відповідає один із авторів названої статті завідувач кафедри психіатрії, наркології і медичної психології Івано-Франківського національного медичного університету доктор медичних наук, професор Михайло ВИННИК.

– Є об’єктивні універсальні закони, яким підпорядковується суще – і соціум як громадська система, й людина як біосоціальна сутність, – розповідає Михайло ВИННИК. – Вивчаючи людську психіку, психіатр має досліджувати й головний мозок. Працюючи в цій площині, зробив принаймні для себе дуже цікавий висновок: розвиток суспільства як соціальної системи відтворює еволюцію людського головного мозку. Мова тут, очевидно, про одну з тих універсальних закономірностей, яка наразі недостатньо вивчена і представлена в науковій літературі.

– Пане Михайле, розкажіть нашим читачам, як, на основі чого Ви дійшли такого висновку.

– Мозок людини як і всіх вищих тварин пройшов у своєму розвитку чимало етапів. На найнижчому рівні, підкорковому, він організований за так званим «модулярним» принципом. Тобто в таких структурах, як гіпоталамус, гіпофіз та деяких інших, є окремі скупчення нейронів, що виконують вузькоспеціалізовані функції, інакше кажучи, управляють дуже вузькими функціями організму. І цього на певному етапі еволюції живих організмів було цілком достатньо для пристосування до середовища проживання.

Але з часом цих механізмів стало недостатньо і мозок почав еволюціонувати: над тими структурами почала формуватися кора головного мозку. У структурно-функціональному сенсі вона організована за абсолютно іншим принципом. Це вже масивно запаралелений мозок – так його називають у спеціальній літературі, – де кожен нейрон має величезну кількість зв’язків з багатьма іншими нейронами. Тим-то виходить така павутина, коли нейрони постійно взаємодіють між собою, і саме цей принцип структурно-функціональної організації мозку забезпечує значно кращі адаптаційні можливості, дає психічному апаратові людини та його функціям змогу різко розвиватися й ускладнюватись.

Завершальним же акордом еволюції мозку стало формування лобних долей, котрі, як відомо, найдужче й найкраще розвинуті в людини. Саме вони виконують суто людські найвищі душевні функції, як, наприклад, критичне мислення, прогнозування та ін...

– Як екстраполювати цю інформацію на розвиток соціуму?

– Упродовж останніх кількадесят років ми говоримо, що живемо в час, який називаємо постіндустріальним або мережевим суспільством, – це зумовлено виникненням комп’ютерів та Інтернету. Кожна людина тепер має можливість спілкуватися з необмеженою кількістю інших осіб, незалежно від місця їхнього перебування чи проживання. Отже, якщо провести відповідні паралелі, то чітко прослідковується: як кожен нейрон в еволюційно вищих відділах мозку має безліч зв’язків з іншими нервовими клітинами, так і кожна людина на нинішньому етапі розвитку земної цивілізації має чи не таку саму безліч зв’язків з іншими людьми.

Очевидно ж, що розвиток складних систем неможливий без формування таких зв’язків між їхніми різними компонентами. Бо саме це забезпечує вищий рівень функціонування, кращий рівень адаптації й т. д. Отже, на основі такого аналізу й зіставлення можемо бути впевнені, що існує універсальна закономірність, якій підкоряються складні системи – чи то суспільні, чи фізіологічні. Але тут виникає дуже багато питань, серйозних і складних, на які учені наразі не мають остаточної відповіді. Якщо повернутися до теми еволюції головного мозку, принципу його розвитку, за якого на основі однієї структури надбудовується інша, то, з точки зору психологів і психіатрів, кажемо, що в підсумку формується така специфічна суто людська найвища психологічна функція, як свідомість. Вона, повторюю, є результатом еволюції головного мозку, взаємодії його різних структур, інакше кажучи, системної діяльності цього органу.

– Інакше кажучи, свідомість виникає й розвивається в тісному взаємозв’язку з еволюцією мозку?

– Це добре пояснити на такому прикладі. Коли простежити розвиток людської свідомості від моменту народження, то можемо побачити, що паралельно з розвитком мозку свідомість теж сильно й серйозно еволюціонує. Ми не можемо навіть порівнювати свідомість дво-, п’яти- чи 10-річної дитини зі свідомістю дорослого. Є такий термін у психології, психіатрії, як обсяг свідомості. У дорослого, який володіє великим багажем знань, має індивідуальний досвід, є можливість усвідомлювати дуже складні речі, непосильні для свідомості дитини, точніше – для усвідомлення в дитячому віці, Обсяг свідомості значно більший. Мабуть, цю закономірність ми теж можемо екстраполювати на соціально-психологічні процеси. Якою була свідомість людства на зорі цивілізації і якою є тепер. Очевидно, відмінність істотна.

І тут я хотів би поставити питання, відповіді на яке в науковій літературі не знаходжу. Якою буде суспільна свідомість з огляду на аналогічні закономірності розвитку людського суспільства в майбутньому? Напрошуються дуже складні відповіді, можливо такі, які можуть і злякати. З огляду на сучасні технології людина стає невід’ємною часткою дуже складної інформаційної системи, без якої (поза якою) вона вже фактично не може функціонувати. Людина стає чимраз більше, сказати б, гібридною – це наразі суто моє визначення, бо в сучасній літературі якогось терміну на позначення такого симбіозу я не знаходжу.

Гібридною в тому сенсі, що стає елементом глобальної мережі, в якій задіяні технічні системи, в тому числі й такі, що дозволяють, образно кажучи, виходити у віртуальний простір і існувати там – точніше жити чи не таким самим реальним життям, даруйте за тавтологію, як і в реальному світі. Причому й вийти за межі цієї мережі-павутини неможливо. Й питання зводиться до того, якою через 10, 20 чи сто років стане наша свідомість від такого тісного співжиття з технологіями, які, своєю чергою, теж стрімко розвиваються. Втім, можемо лише припускати, що через 50 чи 100 років суспільна свідомість людства корінним чином відрізнятиметься від свідомості сучасної людини і суспільства.

– Цілком імовірно. Але, напевно, щоби більш-менш правильно визначити, якою вона може стати у близькій чи віддаленій перспективі, потрібно мати точне уявлення про неї в теперішньому часі. А надто ж, як на мене, цікаво, якою, на Ваш погляд, є суспільна свідомість української спільноти. Цієї теми Ви вже торкались у згадуваній вище статті. Гадаю, саме пора її розвинути.

– Власне, ми до цього й підходимо. Мені імпонує, що останнім часом у середовищі галицької інтелігенції дедалі частіше застановляються на питанням самоідентичності українців як нації. Як на мене, чимало доклався до цього голова громадської організації «Український шлях» Мирослав Давидів. Ось і недавно він проводив круглий стіл, за яким група фахівців із різних сфер знань обговорювала питання ментальності українців й того, як вона, ймовірно, впливає на розвиток нашого суспільства, держави й т. д. Отож принагідно зі шпальт газети вважаю за необхідне підкреслити, що питання «ким саме є ми, українці?» – дуже серйозне і складне, яке обов’язково треба порушувати й обговорювати. Коли ставиться питання, хто ми є, то для кожної свідомої людини, яка орієнтується в такій проблематиці, зрозуміло, що це питання ідентичності. І саме психологи, психіатри та психотерапевти працюють з людьми, які мають проблеми із власною ідентичністю. Тому саме вони, напевно знають її глибше, ніж будь-хто інший.

Національна самоідентифікація – це, на мій погляд, одне з центральних питань нашої перспективи – майбутнього українства. Зрештою, нині вже багато говорять і пишуть про ідентичність української нації, тобто ця тема стала актуальною, набула звучання в інформаційному просторі Україні, що свідчить про соціальне замовлення на ту проблему, запит на її розв’язання. Це тішить.

– Тож як у нас справи з національною ідентичністю, яка, мабуть, починається із самоідентифікації, самоусвідомлення кожного громадянина?

– Спершу, мабуть, наведемо тут означення цього синонімічного ряду. У літературі є багато визначень ідентичності. Але я би сказав, що це – знання й уявлення людини про себе: якою вона є, які її характерні особливості та поведінкові патерни, про їхній набір, що сукупно впливає на те, як вона може поводитися в той чи інший момент. У цьому зв’язку хочу виділити проблему межової психологічної організації, яку дуже часто зустрічаємо в наших пацієнтів. Такі люди характеризуються так званою дифузною ідентичністю, тобто в них немає чіткого розуміння, бачення себе. Вони запитують себе, хто вони, ким і якими є. І коли їм пропонуєш самим відповісти на запитання, скажімо, «якими ви самі себе бачите?», то вони або не можуть дати чіткої відповіді, або ж відповідають щось на кшталт: «я – як усі», хоча, зрозуміло, ніхто не може бути «як усі». Тобто такі люди не мають достатньої інформації про себе, а якщо й мають, то вона є дуже суперечливою і конфліктною.

Власне, якщо аналізувати психіку цих людей, то можна побачити, що вся їхня поведінка побудована на суцільно тотальних суперечностях у мисленні й емоціях, у стосунках з людьми, в усьому, що стосується життя. Є термін, який дуже влучно характеризує життя таких людей – «стабільна нестабільність». У поведінці вони використовують незрілі механізми психологічної адаптації, що є нормою для дітей, тобто реагують на все, як діти. Це свідчить про певну інфантильність, незрілість, особливо в їхньому функціонуванні в соціумі…

Отож українське суспільство, на моє глибоке переконання, – маю навіть публікації з цього приводу – організоване, якщо говорити про його ментальну організованість, на межовому рівні. Констатація цього факту дає можливість відповісти на дуже багато питань. Хочу сказати, що і політики, і політологи, й політтехнологи, тобто всі, хто має стосунок до цієї проблематики, якщо не прямо то опосередковано, це підтверджують. Навіть у деяких державних документах знаходжу підтвердження тому, що українське суспільство на нинішньому етапі свого буття й розвитку характеризується такою несформованою ідентичністю. Усе свідчить про межову психологічну організацію українського суспільства, і всі наші лиха витікають саме звідси.

– Як упоратися з цією проблемою?

– Частина патріотично налаштованої галицької інтелігенції вважає, що її треба вирішувати шляхом просвітницької діяльності серед широкого загалу українців, що потрібно утверджувати в суспільстві національну ідею, для чого, мовляв, слід спершу розвивати духовність і т. д. Та я переконаний, що це абсолютно хибна думка, що це шлях у нікуди.

Відомий психолог українського походження (родом з Одеси) Абрахам Маслоу створив так звану піраміду потреб людини, в основі якої – елементарні базові потреби, потреба у їжі, одежі, комфортному проживанні тощо. А без виконання цього головного соціального завдання влади нічого й бесідувати про розвиток духовності.

А-от духовність – на вершині піраміди. Існує закономірність – без задоволення базових потреб говорити про якісь вищі матерії немає ніякого сенсу. Бо то нереально.

Як видається, правильно казали колись класики певної ідеології: саме буття визначає свідомість, а не навпаки. І якщо буття не дотягує до належних стандартів, то й свідомість буде ущербною.

– А як же тоді бути з Вашою ж тезою із «Кривавої біфуркації» про те, що головні проблеми наші як українців кореняться в нашій же колективній ментальності?

– Наші проблеми таки справді – в ментальності. І це правильно. Впевнитися в тому можна на прикладі існування будь-якої соціальної групи – родини, студентської групи чи трудового колективу. Скрізь і всюди все впиратиметься в ментальність. Тим-то я недарма на основі великого практичного досвіду дійшов висновку, що ментальні проблеми мають вирішальний вплив на наше життя, розвиток, майбутнє. Але річ у тім, як змінити наш менталітет, аби він, образно кажучи, «працював» на нас, а не проти? І до відповіді на це запитання підвів мене теж власний досвід, моя лікарська практика. Скажімо, траплялося мені чимало пацієнтів залежних від алкоголю, які попросту пропадали в житті. Але були серед них і такі, які знаходили в собі сили кинути пити горілку, ставали бізнесменами, багатими людьми, й я бачив на свої очі, як мінялася ментальність таких людей, їхнє ставлення до всього. Вони ставали економічно самодостатніми, а відповідно – і психологічно незалежними в широкому розумінні цього слова, в тому числі і від спиртного. Бо вільна людина – це самостійна людина. Тим-то і дійшов я такого дуже простого висновку, що ментальність просто так не змінюється: ніякі лекції, діалоги, статті тут не зарадять.

Однак її кардинально можна змінити єдиним способом – шляхом боротьби з бідністю. Подобається нам це чи ні, але бідна людина переважно ніколи не буде духовною. Звісно, це не означає, що всі багаті люди є високоморальними й духовно розвинутими. Але й фактом є те, що здебільшого бідні люди у своїй масі не є високодуховними. Звичайно, є винятки з цього правила. Та це лише винятки. Тому коли ми говоримо про головну проблему української держави, коли кажемо про дифузну ідентичність і «стабільну нестабільність» вітчизняного суспільства, про його межову організацію, то національною ідеєю українців може стати лише ідея боротьби з бідністю. Я в цьому твердо переконаний. Така ідея влаштує і західну й східну частини України. А жодна інша ідеологія нам не підходить. Бо той глобальний розлом, який нині роздирає Українську державу надвоє, вельми глибокий і широкий.

– Логіка ваших міркувань бездоганна. Питання лише в тому, як зреалізувати цю ідею в нашому розбалансованому суспільстві, коли влада відгородилася від народу високими посадовими окладами, преміями, безплатним державним забезпеченням?..

– Є ще одне стратегічне питання, що стосується нашого життя і його перспектив. Кожен досвідчений фахівець із психіатрії знає, як працювати з людиною з дифузною ідентичністю, щоби з часом змінити особу з такою межовою психічною організацією на зрілу особистість, яка має цілковиті, а не суперечливі уявлення про себе, відає про свої позитивні й негативні властивості, любить себе і приймає такою, як є. Безумовно, кожен розуміє, що має як позитивні, так і негативні властивості. Але самодостатні особи люблять себе такими, якими вони є. І коефіцієнт корисної дії такої людини доволі високий.

Так-от, для роботи з такими пацієнтами існують певні правила, описані у психоаналітичній літературі, це так званий сетінг, тобто рамки, або ж правила поведінки під час проведення психотерапії. Пацієнти психотерапевтів мають дотримуватись їх залізобетонно. Якщо екстраполювати цю закономірність на суспільство, то й напрошується ще один висновок, стратегічний: матеріальний добробут – це лише одна підвалина для зміни ментальності українського суспільства, а друга – це правила гри, закони життя. Якщо у психіатрії спеціаліст виписує їх, то пацієнт має вчитися жити за ними. Інакше ж, якщо він їх не дотримуватиметься, ніколи не зміниться. Так і в суспільстві правило жити за законами має стосуватися всіх: президента, народних депутатів, урядовців, чиновників різних рангів і органів влади всіх рівнів. Лише в цьому разі, завдяки лише таким двом підвалинам національної ідеї з часом змінимо свою ментальність. А якщо змінимося самі, то й усе довкола поступово мінятиметься.