Громадсько-політичний діяч, письменник, краєзнавець… На життєвому шляху одного із засновників Івано-Франківської філії Української Гельсінської спілки уродженця села Петрова на Тлумаччині Михайла Гачинського траплялося всяке: переслідували з КДБ, забороняли писати та читати українську літературу, позбавляли права бути патріотом. Проте він залишився незламним, і нині, 78-річний, впевнено каже: все, що пережив, було варте того…
– Своє дитинство завжди згадую, як казку, – розповідає Михайло Васильович. – Я ніколи не був обділений увагою. Опікувалися мною не лише батьки, а й дід та баба по маминій лінії, баба Фафронка по татовій, і ще, окрім них, мене безмежно любили названі дід Матвій та баба Катерина Базюкові. Мама частенько згадувала, як 1945 року розпочалося виселення партизанських родин. Тому мій батько Василь відправив мене з мамою до села Повиї на Тернопіллі, де ми й переховувались усе літо.
Десь у жовтні нас арештували оперативники НКВС і відпровадили до міста Золотого Потоку. Коли маму викликали на допит, я починав плакати, і вона мусила брати мене з собою. Саме через це, коли її викликали, ні разу ніхто не підняв на неї руки. До нас приходили мамині сестри Параска і Варвара, через яких згодом мама зуміла передати мене додому. Через кілька тижнів вона теж повернулася – втекла.
У 50-х роках закінчив Петрівську школу і прагнув перейти на свій хліб. Навіть не думав, щоб продовжити десь навчання. Мріяв лише про одне – купити нове вбрання і годинник. Тому й поїхав на сезонну роботу на Одещину. Потім усе-таки вступив до будівельного училища №17 в м. Боково-Антрациті на Луганщині.
– Чим зайнялися після закінчення училища?
– Мене направили на підприємство Колпаківського будівельного управління, де працював у бригаді постачальників. Заробітки були мізерними – 600-700 карбованців. Це не дозволяло реалізувати мою мрію. Та й колектив був не дуже по мені. Всі у бригаді були значно старші за мене, тому не могли бути моїми друзями. Але саме ці люди порекомендували мені перейти в передову комплексну комсомольсько-молодіжну бригаду. Так і зробив. Мене охоче прийняли…
Правда, коли бригадир з’ясував, що я не комсомолець, то вмовив мене написати заяву в комсомол і дав рекомендацію. Коли мене запитали, чому я хочу вступити в комсомол, я відповів, що хочу бути в перших рядах будівників комунізму. Так я і отримав свій комсомольський квиток.
– Відвідували комсомольські збори, «будували» комунізм?
– Був змушений робити те, що й усі. Так, я відвідував комсомольські збори і політосвітні лекції, на яких мене переконували, що комунізм уже не за горами і навіть наводили факти, що, мовляв, хліб в їдальні на столах уже безплатний. А все так і було. Ми всі тоді жили як не на засланнях і в концтаборах та тюрмах, то нібито й на волі, але насправді – в радянському ідейному полоні.
Але вже наприкінці 1960-го я поїхав у відпустку. Мій брат Василь побачив, що мої переконання хибні, зіпсуті радянською ідеологією. І він їх зруйнував, відкрив мої очі. Я почав дивитись на світ по-іншому, відчув у собі українця. Зрозумів, як відрізняти брехню від правди, і навіть навчився читати тогочасну пресу поміж рядками. А згодом ще й побачив, що молоді українські юнаки після кількарічного перебування у російськомовному середовищі повертаються національно дезорієнтованими і зрусифікованими.
Потім мені надійшла повістка в армію. Відбув три роки служби, два з яких мене агітували вступити в партію комуністів. Проте демобілізувався я таки безпартійним, під сильним тиском змушений був визнати, що мій батько був членом ОУН, і мені дали спокій.
– Згодом Ви почали читати, писати та поширювати антирадянську літературу. Чи були випадки, коли Вам за це погрожували?
– Був один, який перевернув моє життя. Якось уночі я прокинувся від того, що хтось дзвонить в двері. То був мій колега Богдан Канюка. Він сказав, що його викликали в КДБ і розпитували про мене, що переважно їх цікавила література, яку я читаю, кому даю читати і що. А відтак попросив мене сховати або взагалі знищити все, що я маю. Тієї ночі я вже не міг заснути. Спершу думав справді спалити все, що мав. Але не зробив цього. Натомість склав усі записи і книжки в сумку, яку дружина відвезла до села, де мій двоюрідний брат Василь змайстрував ящик і закопав його в лісі.
Та з’ясувалося, що моя бібліотечка забороненої тоді літератури мовби не хоче бути захованою. Сильні зливи знесли водою місце, де була закопана скринька, і її понесло до Дністра. А вже наступного дня один житель нашого села випадково натрапив на неї. Розбив, побачив, що там якісь папери, і повідомив про це до сільради. На другий день приїхали «кадебісти»...
– У чому Вас звинуватили і як зрозуміли, що це Ваше?
– Я знав, що на мене вийдуть дуже легко – по почерку, адже в ящику були мої нотатки.Думав, що мене арештують на роботі, тільки не знав коли. Пам’ятаю, як одного разу мене викликав начальник цеху і сказав: «Михайле Васильовичу, у тебе гарний почерк, мені треба переписати інструкцію». Я одразу зрозумів, кому це потрібно. Кілька годин таки писав ту інструкцію, а потім забрав її додому. Там дружина сіла і за день переписала все своїм почерком.
Звичайно, то я чудово розумів, що мої нотатки вже давно надіслали на графологічну експертизу. Але спливав місяць, другий… і нічого не відбувалося. Я заспокоївся і просто чекав. І наприкінці робочого дня 24 вересня 1973 року мене доправили до обласного управління КДБ. А далі – серія допитів…
Але за ті місяці, коли чекав арешту, я вигадав досить правдоподібну історію, яку і розповідав щоразу. В підсумку мене таки не змогли в чомусь звинуватити, відпустили. Але переслідування не припинились, підслуховували всі мої розмови з близькими. Спокою не було, майже щотижня викликали на співбесіду до управління КДБ.
– Як до цього ставились рідні?
– Коли мати дізналася, то дуже довго плакала і взагалі не могла в це повірити. А щодо дружини, то вона завжди мене підтримувала. Ми були однодумцями і повсякчас підбадьорювали одне одного.
– Розкажіть про свою діяльність в Українській Гельсінській спілці.
– Івано-Франківську філію УГС було започатковано в Бурштині 4 вересня 1988 року. Прихильників наша організація мала багато, але охочих вступити в УГС було обмаль. Спершу до нашої спілки належало лише п’ятеро осіб: Петро Марусик, Іван Федишин, Мирослав Людкевич, Михайло Рикун і я. Компартійні органи, КДБ, міліція чинили проти УГС шалений спротив. Нас ганьбили в пресі, по радіо і телебаченні. Багато хто і зі звичайних людей створював для нас перешкоди, були випадки зради і багато критики.
Проте ми не здавались, бо мали велику підтримку колишніх в’язнів радянських таборів, які жили в Івано-Франківську, організація потроху розросталася. Важко було, часто когось із нас залякували, до інших застосовували фізичну силу. КДБ творив свої чорні справи постійно. Одного разу троє незнайомців насильно заштовхали Петра Марусика в свою машину і завезли в Павлівський ліс, де жорстоко побили і пригрозили, що якщо не відмовиться від політичної діяльності, то знищать і його, і родину. А восени того ж року вбили одного з активістів Народного Руху України – Романа Левицького. Страшно було завжди, бо ти не знав, чого чекати і що буде далі.
– Чи був такий момент, коли вам справді пробирало душу від гордості за Україну?
– Був один випадок, коли мені було потрібно поїхати до Львова на розмову з Чорноволом. Вдома я його не застав, але мені сказали, що він разом із дружиною пішли на мітинг. Коли я потрапив туди – стадіон шумів. Народу було видимо-невидимо. Виступали промовці, а навколо квітли блакитно-жовті прапори. Це була субота, 17 червня 1989 року. Цей день я запам’ятав на все життя, бо саме тоді вперше побачив таку велику кількість українських прапорів, які гордо майоріли на сонці. Від того аж запирало дух.
– Що відчули, коли дізналися, що Україна врешті-решт стала незалежною?
– Увесь народ вірив, молився, і Бог почув. Історія творилася на наших очах, кожної години і кожної хвилини. І коли Верховна Рада ухвалила Акт про незалежність України, то й не передати, яку велику радість ми тоді пережили! Якщо направду, то я і мої сучасники – щасливі люди, адже саме нам довелося пережити ту мить, за яку пролито море крові і віддано мільйон життів. Того дня настав кінець нашій залежності від когось і ми повинні за це дякувати Господу Богу!
– Якби Ви могли повернути час назад, чи щось змінили би?
– Думаю, ні. Ми всі тоді боролись за свою Україну, за те, щоб народ став вільним і не залежним ні від кого. Ми чудово знаємо, що Союз створювався не на добровільних засадах, а шляхом жорстоких завоювань та анексій. У різні роки в боротьбі проти більшовизації України загинуло чимало свідомих українців. Але нині ми впевнено можемо сказати, що полягли вони недарма.
