Маю замилування у добрих людях (до 30-річчя «Галичини»)

Якби не журналістика, якою я захопився навчаючись на історичному факультеті Івано-Франківського університету імені В. Стефаника, мабуть, став би священником. Доля прихильно до мене ставилась і завжди посилала мені добрих, а разом з тим славних людей підпільної Церкви: близько запізнався з ісповідником віри владикою Павлом Василиком та його харизматичними учнями-священниками, три з яких згодом стали єпископами. Наприкінці 1980-х брав активну участь у легалізації УГКЦ, разом з іншими вірянами тричі голодував на Арбаті в Москві. За тим брав участь в організації першої найчисельнішої на той час в Україні відправи на могилах Січових Стрільців в Івано-Франківську 1989 року, яка зібрала, за різними свідченнями очевидців, від 50-ти до 100-а тисяч громадян. Її осердям стала полум’яна проповідь о. Миколи Сімкайла, згодом єпископа, за права і свободи Церкви й українського народу. На завершення, взявши терновий вінець і піднісши його над головою, отець Микола сказав: «Люди, настане час, коли цей терновий вінець зацвіте прекрасними ружами волі та свободи нашої Церкви і нашої Української держави й Україна займе гідне місце в колі світових держав». Воістину відправа вилилася у величної демонстрацію із жовто-синіми прапорами за Незалежність України.

Навчаючись у підпільній семінарії, я дякував у підпіллі при владиці Тарасові Сенькові, тоді ще отцеві. Щоденні служіння Літургій й інших Богослужень на теренах Чортківського, Заліщицького, Бучацького районів тривали більше року. Тож ревність вірних і священства тих часів і сьогодні викликає тільки гарні думки. А в числі потужних заходів, які вдалося організувати і провести із отцем Тарасом разом з патріотами Івано-Франківська, Чорткова та вірними – більш ніж 20-тисячна відправа у Чорткові, також під нашими національними прапорами. Тоді й «породив» церковний часопис «самвидаву» «Сіяч», якого вийшло декілька номерів: вони ходили по руках вірних й були надруковані на старій, але добре збереженій друкарці «Ундервут». З тих пір прив’язав себе до праці журналіста.

З ери друкарських машинок

Для «Галичини» ця ера тривала ціле десятиліття, аж поки редакція не придбала пару простих комп’ютерів. Кому за 50, той, напевно, ще добре пам’ятає милозвучні імена елегантних «Любави», «Еріки», красуні «Оліветті», як і їх антиподів: механічного одоробала-монстра «Ортеха» чи електричну «Ятрань», яку чомусь порівнювали з колгоспним бурякозбиральним комбайном. Це вони та подібні до них були головними інструментами й одночасно певним мірилом статусу в радянському суспільстві літературної і зовсім не літературної братії минулого століття – від журналістів і письменників до клєрків з кабінетів влади, де на почесному місці знаходилася друкарська машинка з жінкою-друкаркою. До речі, кожна друкарська машинка мала свою особливу окремішність. Саме через неї всі друкарські машинки так сильно «любили», що кожну в обов’язковому порядку було потрібно зареєструвати у відповідних «компетентних» органах правопорядку і таємних служб. Бо вразі з’яви «неблагонадійних» текстів на людях, через особливості шрифту легко знаходили і друкарську машинку, і того, хто їх надрукував…

Не менше вшановувала її своєю увагою й інша категорія людей, яка зовсім не поділяла поглядів офіційного курсу «світлого майбутнього», ба навіть більше, часто докладала своїх зусиль для підриву «основ соціалістичного ладу» в країні. Романтики «самвидаву» – так лагідно можна було б означити їх сьогодні. А в минулому один з яскравих представників «самвидаву» політв’язень і дисидент Володимир Буковський з іронією окреслив їхні діяння такими словами: «Сам пишу, сам здійснюю цензуру, сам редагую, сам розповсюджую, а потім сам за все це відбуваю термін у тюрмі».

Саме на такому означеному тлі мені з тих часів чомусь і запам’яталися найкращі представники друкарських машинок, які тоді побачив. Перша – друкарська машинка «Ундервут» з українським шрифтом, про яку вже згадував. Її подарував Стемфордський владика Василій Лостен владиці Павлові Василику. Якими незвіданими шляхами вона успішно добралася до України – невідомо й до сьогодні. Втім, довга дорога ніяк не зашкодила їй друкувати тисячними тиражами оголошення про першу відправу на могилах Січових Стрільців в Івано-Франківську. Друга – «Ремінгтон» від батька мого старого приятеля Тараса відомого українського письменника Богдана Бойка. Поміж ними осібно стоїть машинка отця Ярослава Лесіва без розпізнавальних ознак. В мене закрадалася підозра, що її зробили в одному екземплярі народні умільці. А на запитання: «Яка ж у вас машинка, отче?», Лесів відповів коротко: «Та друкарка, та й все!».

Сьогодні ці інженерні витвори людського генія (так-так, корпуси персоналу «Оліветті» свого часу проектував сам «Корбюзьє») об’єднало одне: всі вони поскладані історією в її стару шухляду. Якщо десь тепер і потрапляють вам на очі, то виглядають радше милим і цікавим антикваріатом, ніж значущим символом минулої епохи. Краса, сила і ціна «пишучих» машинок відійшла разом із ХХ століттям. Минулося… Не минулися тільки шанувальники правдивого слова, які знають йому справжню ціну. А ще залишилося сильне прив’язання до друкованого слова. І це, скажу я вам, окриляє. Інколи.

* * *

Коли зустрічаю людей, які залишили добрий слід у житті українського народу, а згодом ділюся з читачами історіями чину їхнього служіння й розповідями про їхні думки та працю, глибше починаю розуміти наскільки важливо, щоб про їхні справи дізналося якомога більше чесного люду й особливо молоде покоління. При цьому завжди почуваюся, мовби найважливішого у них так і не випитав. Спершу я про них писав на шпальтах церковних газет, зокрема, й «Християнського вісника» Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, якого «породив» і був першим редактором. Згодом на сторінках «Галичини», де отримав унікальну можливість поспілкуватись і написати про відомих постатей світу й України. Зокрема, тут згадаю сотенного «Кривоноса» Мирослава Симчича, під командуванням якого у 1945 році за 2,5 години вояки УПА знищили 400 солдатів та офіцерів НКВД разом з командиром дивізії генерал-майором; повстанця і політв’язня Володимира Аронця, – одного з організаторів та активних учасників найбільшого і найтривалішого Норильського повстання в сталінських концтаборах, яке тривало 61 день; політв’язня Івана Павликівського, якому в юному віці сталінські посіпаки присудили 10 років сталінських спец-поселень, і який останніх чверть віку займався пошуком місць масових розстрілів українців нелюдами НКВД й жертв сталінського режиму на Прикарпатті та знайшов і розкопав 40 таких поховань, часто власним коштом; Короля Галичини Отто фон Габсбурґа, який, як і його сини в Європарламенті, до останніх днів свого життя вболівав і відстоював інтереси нашої держави; папських нунціїв в Україні, українських дипломатів, військового стратега проф. Григорія Перепелицю, Глав Православної і Греко-Католицької Церков Кардинала Любомира Гузара, Блаженнійшого Методія, Патріарха Філарета, Блаженнійшого Святослава, фундаторів і керівників відомих наукових шкіл проф. Дмитра Фреїка і проф. Миколи Рожка, ректорів вишів Прикарпаття проф. Євстахія Крижанівського й проф. Ігора Цепенду, відомих українських науковців, проф. Степана Хороба, проф. Миколу Лесюка, видатного перекладача і фізика-теоретика проф. Максима Стріху та інших знаних особистостей України й краю. І саме про такі постаті далі – ряд наступних довших і коротких історій.

Владика Софрон Мудрий

Вперше запізнався з владикою Софроном Мудрим у приміщенні семінарії на вул. Сірика, коли приніс йому свіжий номер газети «Милосердна Україна», редагованої мною. З приїздом владики з Ватикану до Івано-Франківської єпархії УГКЦ на запрошення владики Софрона Дмитерка якраз розвантажували його величезну бібліотеку в три тисячі одиниць добірної духовної літератури. Залюблений у книгу завзятий бібліофіл говорив мені, що змалку знав один принцип: «найкращий приятель – добра книжка». З тих пір завжди залишався для мене добрим духовним порадником. Умів, як мало хто з духовних постатей, поіронізувати над собою. Говорив, що Господь йому дав силу і дав ще й диплом на те, що він мудрий, тому й мусив як мудрий поступати. Перед собою поставив важливе завдання: написати духовну сторінку свого народу. Вважав, що кожне нове покоління українців вимагає добрих фахових студій і духовного вишколу, бо як тоді, так і в майбутньому наш народ завжди потребуватиме вишколеної духовної інтелігенції. Під цим оглядом відправив на студії у кращі духовні університети Риму близько 50 молодих богословів лише з Прикарпаття!

Владика Мудрий любив говорити, що людині передусім потрібно мати добру волю, прислухатися до своєї совісті і голосу сумління, бо воно завжди тихо промовляє до неї, як чинити правильно, а в житті – користуватись здоровим глуздом. На відміну від нерозумної звірини, призначення людини вбачав у віднайденні власного покликання і служінні ближньому, наслідуючи Ісуса Христа. Характерною рисою його вдачі була духовна життєрадісність, яка захоплювала і мимоволі передавалась з ним при зустрічі. Під цим оглядом він згадував слова апостола Павла: «Браття, радуйтеся завжди в Господі. І знову кажу: радуйтеся! Хай ваша лагідність буде відома всім людям. Господь близько!» І ввважав, що ми повинні бути постійно готовими власним серцем до радісної зустрічі з Богом, бо Його «близькість» не питання простору чи часу, а любові. Одного разу він зауважив: «Я люблю слухати свій народ: парафіян, священиків, дияконів, студентів»...

З владикою легко було виписувати інтерв’ю на будь-яку тему. Останнє з них під назвою «Кожне людське серце бажає щастя» зробив перед його переходом у небесну оселю. Відтоді час від часу повертаюся до його мудрих і проникливих слів. Дозволю собі їх процитувати: «Кожне людське серце бажає щастя. Одні його шукають у праці, другі – в багатстві, ще інші – в розкошах чи задоволеннях, але всі без винятку його шукаємо. Але правдивого, досконалого і тривалого щастя годі знайти тут, на землі. «Для Себе створив Ти нас, Боже, і тому неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі!» – кликав колись великий богослов Августин. Тому кожну душу може ощасливити лише те, що вічне й безсмертне. А це розуміння приходить тоді, коли мир запановує в наших душах, бо без миру в житті людина не може спокійно й успішно розвиватися. Саме внутрішнього миру сильно потребує сучасна людина. А його дає нам чисте сумління. Його дає нам доладне володіння над власною особистістю. Бути з Богом у згоді, бути у згоді з Його законами і волею – це той наш перший внутрішній мир. Отож про такий мир стараймося, його плекаймо і вимолюймо у Господа. Він принесе єдність нашому розуму, спокій нашій душі та простоту серця. Такий внутрішній мир нашої совісті сповнює нас бадьорістю життя. І саме відчуття такого щастя в новому році вимолюємо в Бога для всіх і всім щиро бажаємо».

Владика Володимир Війтишин

З майбутнім владикою Володимиром закінчували середню школу у селі Дорогичівка Заліщицького району на Тернопіллі. Він мене пам’ятає добре з тих часів, а я, на свій сором, не дуже добре. Але пам’ятаю, що він вирізнявся з-поміж загалу внутрішньою силою і, я би сказав, гідною незалежністю. Ще в часі шкільного навчання Володя добре знав підпільне життя Церкви і разом з батьками брав у ньому активну участь. У його хаті владика Павло Василик проводив богослужіння. Знав він і сестер монахинь у Бучачі й відвідував літургії в Заліщиках, де проживав тоді підпільний єпископ УГКЦ Ієронім Тимчук. У часі закінчення школи навчався в підпільній семінарії, а на початку 80-х минулого століття прийняв священство з рук владики-ісповідника Павла Василика.

Й розпочалося його духовне служіння. Десь через п’ять років, разом з владикою Павлом Василиком та відомим політв’язнем Іваном Гелем він стає автором відомої вже тепер Заяви підпільної УГКЦ від 4 серпня 1987 року, якою повідомлено Папу Римського Івана Павла ІІ і Президента СРСР Михайла Горбачова про вихід УГКЦ з підпілля. Наступні роки продовжує бути правою рукою владики Павла й активно працювати у справі легалізації Церкви. Згодом, 16 травня 1989 року, він у числі ієрархії та священиків у Москві з вимогою легалізації перед радянським урядом. Наступні роки душпастирює й одночасно виконує обов’язки декана та єпархіального економа. При виборі їхати на наукові студії за кордон, чи залишитися працювати зі своєю паствою, вибрав останнє. Бо Церква, яка щойно вийшла з підпілля, потребувала багато труду, і ще був доволі відчутний брак священників.

На той час о. Володимир Війтишин розпочав будівництво трьох храмів – у Тлумачі, Тарасівці, Локітці й заодно використав нагоду, щоб поєднати душпастирську працю з навчанням у Люблінському університеті на пасторальній богословії та в Інституті вищої релігійної культури. Студії завершив докторською працею про екуменічний діалог на Україні за понтифікату Івана Павла ІІ… Владиці Володимиру випала доля вести духовний провід Коломийсько-Чернівецької, а згодом – Івано-Франківської єпархій УГКЦ, ставши наступником владик-ісповідників Софрона Дмитерка та Павла Василика. Перейнявши управління єпархією з рук владики Софрона Мудрого, зумів зберегти стару священичу традицію та її здобутки й напрацювання. З іншого боку, вміло реформував церковні структури і вдало запровадив нові форми господарювання, рукоположив близько сотні священників і дияконів, збудував близько сотні нових храмів. У частині розбудови архієпархії владика Володимир має й інші вагомі здобутки: перша модерна католицька школа-гімназія в Україні, багатофункціональний комплекс освіти та дозвілля «Станиславів», перший в Україні церковний медичний заклад – лікувально-діагностичний центр Святого Луки з ультрасучасним обладнанням, на завершенні – будівництво нового семиповерхового приміщення медичної клініки для громади Прикарпаття.

Втім, коли вири¬нає у моїй пам’яті постать владики Володимира, то спершу згадую знаменитий борщ владики Павла, яким тоді ще отець Володимир потчував чи не кожного подорожнього, що завітав до владики. А ще – його світла радість і хист постійного делікатного жарту, яка захоплювала кожного і легко знімала напругу перших хвилин зустрічі. Ці риси його духовного характеру збереглися до сьогодні. Не менше за них мене дивувало, як цей добрий пастир у священстві та єпископстві вміє дуже вдало уникати знаків уваги і слави.

Капелан «Грім»: Народ, який не шанує своїх героїв, не має майбутнього

Постать військового капелана о. Василя Жупника випромінює духовну впевненість і надійність: чверть віку у священстві, а до того – пройшов добру школу в армії в часах афганської війни. Свячення отримав у підпіллі УГКЦ в 1990 році з рук владики-ісповідника Павла Василика. З тих пір служить у Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ, де є головним військовим капеланом і відповідає також за духовну опіку добровольців ДУК ПС на Прикарпатті. На київському Євромайдані був поранений, звідтам із добровольцями подався на війну. Пройшов її найважчими дорогами…

З капеланом Василем Жупником (ліворуч) та Дмитром Кочубайлом на псевдо "да Вінчі" на фронті (2016 р.)

Знаю отця не перший рік, але потрібно було з ним поїхати в АТО, щоби дізнатися від бойових побратимів, що його рясу, посічену 12-а чи 14-а осколками (він і сам не пам’ятає скільки саме!) передали в Музей визвольних змагань в Івано-Франківську (правда, згодом, на жаль, ми її в експозиції так і не побачили). На себе не зважає: «Поранення й контузії на фронті – звична річ, аби було здоров’я… Аби Бог дав народові добре послужити». Капеланське служіння розцінює як потребу й необхідність священника перебувати з бійцями там, де найважче: на передовій. Слова патріарха Сліпого «народ, який не шанує своїх героїв – не має майбутнього» йому глибоко запали в душу і не відпускають. Лише передзвонить, зразу ж запитує: «То коли їдемо до хлопців на передову». Його болить неоголошена російсько-українська війна що триває. Він завжди знаходить час та можливість допомагати українським бійцям і не перестає закликати до цього усіх, хто лише йому трапляється на життєвому шляху.

Михайло Ящишин: Одне життя – три кари смерти

Михайло Ящишин, член ОУН з 1935 р. Коли ми познайомилися, цій людині-легенді йшов 94-й рік. На початку Другої світової війни у 1939 році польський окупаційний уряд запроторив його в тлумацьку тюрму, швидко засудив до смертної кари, але присуд відмінили і його направили на фронт. М. Ящишин до війни служив у польскому війську офіцером. Говорив мені, що до свого присуду віднісся спокійно – і там, і там смерть в очі дивилася... Довго не повоював: під час бомбардування дістав два поранення у руку і в ногу. Повернувся на Тлумаччину, де його чекало оунівське підпілля.

Вдруге був арештований разом із керівництвом ОУН Тлумацького повіту в 1942 році гітлерівським окупаційним урядом. Із тюрми витягло оунівське підпілля, але 1944-го гестапо арештовує його знову. І М. Ящишин опиняється у числі в’язнів, яких фашисти засудили до смертної кари. 21 березня втікає під час розстрілу гестапівцями українських націоналістів на Станиславівському летовищі. Як утікав, схопив дві кулі: одна пройшла над правою легенею під ключицею, а друга лише зробила борозну на ребрах. Стікаючи кров’ю, забіг до Крихівців, де його від смерти врятувала сільська жінка і передала хлопцям з українського підпілля. Воював в УПА, поневірявся країнами Європи.

По закінченні Другої світової війни його забрали служити у Совєцьку армію, через півроку був демобілізований, приїхав до Станіслава, де влаштувався на роботу завідувачем бази, яка знаходилася навпроти Ратуші. Там проробив три роки, багатьом нашим людям допоміг і за той час зумів ще п’ятьох чоловік прийняти в ОУН. Енкаведисти викрили його на одному допиті у Станіславі. Далі – суд, і вища міра – розстріл. У камері смертників знаходився півтора місяця. Присуд замінили на 25 років, бо на той час уже відмінили смертну кару, але про той закон Михайло Ящишин дізнався пізніше. Відбував покарання в Сибірі…

Виписував газету «Галичина» від виходу першого номера і до своєї смерти. Відколи у ХХ столітті відродилась Українська держава, за п’ять хвилин до початку виконання Державного гімну України по республіканському радіо, регулярно стояв на стійці. Мені ж говорив, що не було такого дня, аби проспав цього славня. Мав одне сильне бажання: «Аби’м ще дожив до тої пори, коли Україна стане українською, бо я такой за неї душу віддав».

Оксана Бандера

Оксана Бандера – наймолодша із сестер Провідника ОУН. Її життя стало героїчним збірним символом українського свідомого жіноцтва, що випило до кінця гірку чашу матері, сестри, дружини українського націоналіста ХХ століття. Ця жінка мужньо стала нарівні з чоловіками – борцями за свободу свого народу і сповна розділила їх долю, але мала до боротьби не автоматичну зброю, а тільки два духовні середники: молитву до Бога та віру в Україну. Ще за польської окупації Оксані з прізвищем Бандера, сама згадка про якого викликала люту ненависть у польських загарбників, та з огляду на активну політичну діяльність батька і брата відшукати роботу було фактично неможливо. Тому, щоб знайти хоч якийсь підробіток, вона була змушена закінчити однорічні бухгалтерські курси та однорічні курси крою та шиття. «Хоч те пригодилося в Сибіру», – згодом буде жартувати у розмові зі мною. Нескорена, як і всі Бандери, вона гідно перенесла на своїх плечах усі терпіння та страждання нескінченно довгих 48 років страшної більшовицької каторги в численних таборах, засланнях, спецпоселеннях. У 1941 році Оксану відправили на Сибір з її рідною сестрою Мартою та з невеличким вузликом зібраної одежі, між якою опинились молитовник із вкладеним у нього образком Гошівської Богоматері та вервичка. Молитовник і вервичка стануть для обох сестер чи не єдиною опорою їхнього страдницького життя на сибірських етапах та засланнях.

З Oксаною Бандерою в помешканні племінниці Оксани Піжик у Стрию (2011 р.)

Рідні сестри Бандери уникли негайного фізичного знищення тільки тому, що їх тримали в тюрмах як «члєнов сєм’ї врага народа» і як останній засіб впливу: по-перше – на Степана Бандеру, по-друге – на весь національно-визвольний рух України. Сестри Бандери це розуміли не менше за своїх «визволителів», і хоч їх примушували до зради, але вони не відступили від своїх переконань, за що заплатили сповна. 1953 року, коли помер Сталін, їх відвезли до Москви, де запропонували написати відкритого листа воякам УПА із закликом припинити боротьбу і здатися. За це їм обіцяли свободу та проживання в столиці «Родіни» Москві. Вони відмовилися, і їх знову повернули в табори.

Змінюється одна комуністична кліка іншою, насувається розвал Совєтского Союзу – присуд «пожизнєнно» сестрам так і не відмінено. В 1982 році на чужині помирає Марта. Здається, така ж доля чекає й на Оксану. Але в 1989-му завдяки старанням уже нової хвилі українських політв’язнів Опанаса Заливахи, Зеновія Красівського та майбутнього отця Ярослава Лесіва 82-річна Оксана Бандера по 48-ми з лишком роках неволі повертається на Батьківщину.

Скільки дозволяли здоров’я і сили, Оксана Бандера брала участь у різних громадських заходах, громадських обговореннях та урочистостях. Автор цих рядків був у неї, коли постала потреба, щоби вона висловлювала особисту позицію щодо пам’ятника Степанові Бандері в Івано-Франківську. Її помешкання завжди було відкрите для всіх людей, хто хотів з нею поспілкуватися. Вона була свідома, яку велику жертву за народ склала її родина, хоч завжди намагалася уникати пафосу та позірного патріотизму. Про яку говорила так: «Я пишаюся долею моїх рідних, котрі, як незчисленна кількість українських людей, віддали життя у боротьбі за Державність». 22 грудня 2008 року, за день до смерті, мені випала честь привітати її з днем народження і подарувати її ж портрет, який експонувався на моїй фотовиставці «Відомі постаті краю».

За словами родини і близьких, два останні тижні Оксана Бандера підупала здоров’ям — все-таки далися взнаки піввіку комуністичних таборів. Ми застали її в постелі зі складеними в молитві руками. Молилася вголос. Постійно. З нетерпінням очікувала на священника, який навідувався до неї щодня.

Родина залишила нас самих на кілька хвилин. «Буду вже вмирати», – такими словами між молитвами означила свій перехід до вічної слави. Нам з великою обережністю і пієтетом показали молитовник, який був часто єдиним порадником цієї жінки-мучениці. Пожовклий від часу, перешитий, з акуратно підклеєними аркушами і дбайливо відновлений років 10-20 тому — мовчазний свідок її страдницького життя і правдиве свідчення її віри. А на початку його – «Да будет воля твоя» – три рази власноруч написані Оксаною Бандерою слова назви молитовника на перших, взамін потертих і знищених часом, аркушах. Як правдивий свідок Христа вона пройшла спокійно всіма лихоліттями світу, без нарікань, жалю і безнадії та з великою вірою у майбутнє свого народу.

З капеланом Василем Жупником (ліворуч) та Дмитром Кочубайлом на псевдо да Вінчі на фронті (2016 р.)
Редактор відділу газети “Галичина”