Нова книжка академіка, завідувача кафедри, професора ІФНТУНГ Василя МОЙСИШИНА має назву «Матерія». Термін філософії й водночас природничих наук. Але для тих, хто близько знає автора, ця назва має подвійну інформацію – як щодо ідейно-тематичного вектора збірки, так і в сенсі певного впливу обраного в житті фаху на характер поетового мислення. А пан Василь – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри вищої математики ІФНТУНГ, академік АН вищої школи України та Української нафтогазової академії. Він дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолює його Івано-Франківський осередок. Також В. Мойсишин – лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за 2017 р. та Івано-Франківської обласної педагогічної премії ім. М. Стельмаховича за 2019-й. То чи його, сказати б, математично-природниче мислення не накладає відбиток на ліричні поривання душі, які мали б заінтригувати читача широким спектром глибоких внутрішніх переживань поета, стильовим розмаїттям використаних у віршах художніх засобів?

На думку літературного критика, голови відновленого Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Євгена Барана, котрий написав передмову до збірки і модерував презентацію «Матерії» в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, В. Мойсишин цією книжкою зарекомендував себе «як витончений лірик з виїмковим чуттям слова і мелодії». Модератор особливо підкреслив «здатність поета в буденному (щоденному) вбачати паростки поетичного».

Втім, є у збірці і зразки поезії на межі з наукою – це вірші з циклу, названого автором тим самим терміном «Матерія», у якому йдеться про такі корисні копалини, елементи і явища природи, як нафта, газ, глина, пісок, камінь, повітря, сніг. Гадаю, не лише студентам, а й кожному із читачів нової книжки пана Василя ці вірші допоможуть закріпити в пам’яті здобуті з підручників чи інтернету суто наукові знання про ті копалини й природні явища завдяки розкриттю їх доктором технічних наук і на рівні художньо-естетичному, поєднаному з певними філософськими узагальненнями.

А у великому циклі верлібрів «Музика Всесвіту» поет розповідає про те, як колись в Італії завдяки «ченцю Ґвідо з Ареццо, що навчав хлопчиків церковного співу», з’явилася сучасна система із семи нот. Автор збірки присвячує окремий твір кожній із них, а точніше, тим поняттям – починаючи від Dominus (Господь), – перші склади назв яких і було взято як найменування нот.

Мистецтвознавчий аспект поетичної творчості В. Мойсишина знайшов оригінальне вираження і в циклі віршів «Дев’ять панно». Мова про мозаїчні панно на стінах однієї із донецьких шкіл, створені в 1965–1966 рр. Аллою Горською, Галиною Зубченко, Григорієм Синицею та іншими українськими художниками, які й надихнули автора збірки на написання верлібрів, що відзначаються тонким поетичним потрактуванням – з художньою експресією письма та філософським осмисленням – цих неординарних робіт із символічними назвами «Прометеї», «Життя», «Вогонь», «Космос», «Повітря», «Земля», «Сонце», «Надра», «Вода». За словами В. Мойсишина, згадані твори монументального мистецтва, які є втіленням високого таланту і фахової майстерності митців (їх репродукції подано в книжці), на щастя, й дотепер збереглися в тому освітньому закладі міста на сході України, що нині окуповане проросійськими найманцями.

А ще під час презентації пан Василь зачитав окремі з віршів збірки, присвячені… його улюбленим картинам українських художників, як-от «Чумаки» Опанаса Заливахи, «Христос на Оливній горі» Ярослава Пстрака, «Старий дзвонар» Йосифа Бокшая, «Вернигора» Михайла Фіголя, «Портрет дружини» Осипа Васьківа (що, до речі, теж сприятиме популяризації творчості цього самобутнього митця із Делятина, ім’я якого ще донедавна не було відоме громадськості краю, а нині багато його картин можна побачити в краєзнавчому музеї селища). А до Дениса Іванцева, автора картини «Ніч у яру Дністра», поет звертається так: «…на твій Дністер, який тече у вічність, бузкова сходить ніч. Тож упіймай бліде жовтаве світло, що обережно бродить по воді…Тож розклади цей світ на кольори».

Цікавим є висновок автора у вірші «Олекса Бахметюк – пан майстер від робіт гончарських». Поет наголошує на тому, як важливо для майстра ужиткового мистецтва, щоби творіння його рук ішли в народ і щодня служили людям: «Жбан для вина, горня для молока беруть охоче у Бахметюка, та й пічні кахлі в інтер’єрах гражд замінюють гуцулам Ермітаж. А от в музей йдуть кахлі без бажання – стають сумними там від невживання».

Думками як про поезію Василя Мойсишина, так і про цю багатогранну особистість поділилися заступник голови Національної спілки письменників України, головний редактор журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський, письменник і краєзнавець Василь Бабій, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило, директор івано-франківського видавництва «Лілея-НВ» (тут вийшла друком презентована книжка) Василь Іваночко, доцент ІФНМУ, кандидат філологічних наук Микола Сулятицький, директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій, а ще – друг Мойсишина Олег Кравець – вони разом здійснюють мандрівки в горах та сплави Дністром. Так, академік дуже полюбляє походи Карпатами, які є для нього випробуваннями на міць тіла і духу й разом з тим джерелом яскравих і незабутніх вражень від краси гірської природи в усі пори року та від спілкування з місцевими жителями. От звідки у нього це ліричне й щораз нове – захоплене сприйняття навіть уже бачених ландшафтів і краєвидів: «Восени, серед листопада, піти в Чорногору. Брести по коліна в снігах крізь хурделиці і тумани на той верх, де вітри попівають».

Ці враження переповнюють усе єство поета і тоді, коли туристська дорога веде не лише до засніжених стін «Білого слона» – обсерваторії на горі Піп-Іван (так поки що офіційно відтворюють на письмі її назву, хоча гуцули іменують гору Попіваном, бо, кажуть, вона попіває, себто наспівує вітрами), а й з друзями у «звичайнісіньку мандрівку – два вільні дні в околицях Яремча»:

«Була б то звичайнісінька мандрівка, якби не чай зі смаком чебрецю і здивування щире олениці: «Звідкіль взялися ці міські приблуди?».

Поет любить і вміє імплементувати у свої вірші народні перекази й легенди, почуті під час мандрівок Карпатами від горян, та й взагалі «виповідати різні історії», як написав у передмові до «Матерії» Євген Баран. Засвідчує це низка віршів у розділі, який автор назвав «Де на вітрах колишуться смереки»: «Розколяда», «Терношорські етюди», «Про срібницького мутанта», «Фіртка на той світ», «Руки Велета», «Між Кепутами», «Плотогони», «Скелі Довбуша в Бубнищі».

Але й по-філософському виважені прагнення академіка опоетизувати вічні перетворення матерії, зміни у природі, колообіг життя, категорії часу і простору, що їх уже віками вивчають науковці, одначе так і не можуть до кінця осягнути, невіддільні для поета Василя Мойсишина від глибоко ліричної інтерпретації на перший погляд «сухих» тем, як, приміром, у вірші «Весняне рівнодення» (із циклу «Віхи року, або Мале коло»):

«Повернеться з-за моря віщунка-зозуля з ключами, Святий Юрій заграє вояцькі мотиви свої. Відімкне в Чорногорі веснарку ясну, смерекову, зіб’є з озера лід – розіллється тепло золоте… Але ще вітровії прозорі Не відносять морози на зорі, ще подрімує світ і не знає, коли зацвіте».

Але сонце вже повернуло на весну! Отож усе ближче і ближче оця благословенна пора: «Коли світ ошаліє, мов змилений кінь, і набухнуть бруньки верболозу, пора брати наплічник і йти в сині гори», – нагадаю насамкінець шановному поетові-академіку, заклопотаному щоденною підготовкою до лекцій і проведенням практичних занять зі студентами, той поклик, яким сповнений один з його ж віршів у книжці «Матерія»...