У Всесвітній день поезії в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого відбулася творча зустріч з поетом та публіцистом Богданом Томенчуком. Того вечора звучали влучні рими та оживали поетичні образи й метафори, якими щедро обдарований кожен його вірш.
Послухати поезію Б. Томенчука до бібліотеки Івано-Франківської академії Івана Золотоустого прийшли студенти, викладачі закладу і просто поціновувачі таланту поета. Директор бібліотеки Іванна Стрихар зізнається, що з поезією Богдана Томенчука ознайомилася недавно, проте вже встигла в неї закохатися. «Дуже люблю поезію, особливо Ліни Костенко, і після неї читати вірші інших поетів дуже важко. Але Богдана Томенчука віднесла б на один щабель з такими відомими постатями, як Ліна Костенко, Дмитро Павличко і навіть Тарас Шевченко», – наголосила пані Іванна.
Модерували вечір Іванна Стрихар та письменниця, професор ПНУ ім. В. Стефаника Ольга Деркачова, котра недавно презентувала монографію «Між мовчанням і світом: Лірика Богдана Томенчука. Сфери буття», в якій розібрала на атоми його поезію, яку вважає високою літературою. Письменниця порадила тим, хто вперше буде знайомитися з лірикою Богдана Томенчука, перечитувати кожну його поезію двічі. «Його вірші хитрі, коли вперше їх читаєш, бачиш красиві слова, гарно сконструйовані в речення, чудові катрени, прекрасне римування, оцей зовнішній план. Це первісна емоція, – зауважує Ольга Деркачова. – А друга справжня емоція виникає після другого прочитання, тому що дуже багато сховано того, що одразу не побачиш, такий образ за образом. І це, напевно, найкраще, що є в поезії, коли ти можеш її перечитувати і віднаходити те, що не побачив з першого разу».
У творчому доробку Богдана Томенчука – вісім поетичних збірок. Перша – «На паперті душі» – побачила світ 1993-го, остання – «Жінка з одного вірша» –народилася 2018-го. Між ними ще шість книжок – «Сповідайтесь, мої тривоги», «Німі громи», «Сезон ненаписаних віршів», «Місто героїв і понятих», «Силуети/Постаті», «Ранкове місто пізніх ліхтарів», – котрі дарують поезію високої проби. Автор зізнається, що у своїй «творчій шухляді» має вірші і для наступної, дев’ятої, збірки і навіть вже придумав назву для неї: «Дві джезви», або «Друга джезва».
За словами пана Богдана, його поезія – це своєрідна математика письменства. І це не дивно, адже за освітою він математик. Богдан Михайлович зауважує, що «цариця наук» допомагає йому в написанні поезії, адже структурувала мислення і подарувала прихильність до точних рим і ритмів. «Як народжуються ваші вірші?» – запитую поета. Його відповідь дивує і вражає: «Не знаю. Здебільшого я з ними прокидаюся. Я не вірю тим, хто розповідає, як вони пишуть вірші. Як казала Ніла Стефурак, це будуть «роблені вірші», це як проплачений мітинг».
Про поезію можна довго говорити, а ще більше – писати, втім, її насамперед потрібно читати. Тому пропонуємо вашій увазі свіжі вірші Богдана Томенчука.
* * *
Світи високих напророчень
І майже випадкових кав.
Душа вже нею мироточить,
Так є... Лукав чи не лукав...
Все інше – діло двадцять п’яте,
Є лиш вона... вона... вона...
Вітри нічні якісь вар’яти,
В клітинках темного вікна
Та зірка – хрестик, місяць – нулик,
І відігрівши скло чолом,
Побачиш вас, таких минулих,
В півтінях за холодним склом...
І сад по яблуко в заметах,
Слідів уявлені штрихи,
Ліхтар у золотих багетах,
Й вона на відстані руки...
Зимі, красивій білій відьмі,
Від вас дві пригорщі дарів,
Як у німому кінофільмі
Тоді ти недоговорив,
А час... Він завше провокатор...
І навіть суть не у гріхах,
І залишилося за кадром –
Вона у тебе на руках...
* * *
А ми ще справді не старі...
Ми просто хлопці, трохи давні.
Горять до неба ліхтарі,
Такі підкреслено поставні...
І цих туманів компроміс,
І кожна зірка, як пігулка,
І всіх порад сторонній зміст,
Немов зіжмакана цидулка...
А за туманами є та,
Що так тобою туманіла,
Чиї неторкані уста
Були вінцем душі і тіла...
І як не вкрасти отаку,
Ну як, скажіть, таку не вкрасти,
І не покаятись в гріху,
І во гріху таки пропасти...
* * *
По всіх словах, відмінах і відмінках,
По видивах і по видіннях теж
Іде весна чи просто сниться жінка –
Гляди, зітхай, закохуйся... Але ж...
Сніги, як перегорнута сторінка...
І все минуле – вже торішній сніг.
Іде весна, натхненна, ніби жінка,
Що вишиває світові рушник...
Ні сяде, ні приляже й на хвилинку,
Світ вколисавши, як дитинний плач.
І навіть сонце – бо весна, бо жінка –
На той рушник поклала, мов калач.
Зірки, як гусенята по зарінках,
Ще й на ніч свіжий місяць у печі...
Іде весна, робітна, ніби жінка,
І все при ній, як сіль на калачі...
І геть не видко сіре у відтінках...
Де небо, а де пазуха – хто зна?
Не розбереш, чи то насправді жінка,
Чи від всього правдивіша весна?..
* * *
Такі до неба довжелезні дні,
Такі сади, немов коліна в саднах...
Тумани зупинились при вікні
Чи просто мама постелили рядна?
Сховався час в дзигарку на стіні –
Дитині кожній по дитячій вірі...
А тато знов розказує мені,
Що возить грім Ілля на Божій фірі...
І так гримить собі на всі світи,
Що аж у хмари поховались гори,
А будеш чемний, то покажем ти',
Як ніч на день ховають до комори,
В коморі темно, бо живе там ніч,
Щоднини снить собі людськими снами,
Як ми вночі ховаємось на піч,
То що тоді буває, мамо, з днями?..
А тату, Бог сивіший чи наш дід,
Коли стає у церкві на колінах?
А мамо, скільки зим і скільки літ
Жиє вогонь в нарубаних полінах?
Хто в небі носить воду в решеті,
Коли такі дощі, що аж не видко?
А шо то значить, шо роки в житті
Лишень вспівай за ними – дим та й нитка...
А тату, а чому лиш до Різдва?
А мамо, шо то означає – Стрітень?
А тату, мамо, шо то за слова,
Шо люди їх говорять на Великдень?
А мамо... Мамо, то болить чи ні,
Коли в долоні забивають цвяхи?
А тату... Тату, шо ми за одні,
Шо били нас і москалі, і ляхи?..
А мамо... Мамо, шо то за книжки
Сховали тато в причандалах шевських?
Ну добре, добре, всипте три паски –
Лишень скажіть, а хто він, той Грушевський?
А кілько, мамо, треба мозолів,
Аби зібрати нас троїх до школи?..
...А скільки було, мамо, тих жалів,
Що вже про них не взнаємо ніколи?
Ми, тату, виросли, бо ми – росли...
Під що могли, під то підклали плечі...
Бо мали в хаті клуб «Що? Де? Коли?»
Коли з комори вибирався вечір...
* * *
Вони потім прийдуть, як висітиме Він, розіп'ятий...
Запитають: це Той, що ходив по землі і воді?
Певно, фокус такий, відробляв Богом надані ґранти?
Бо інакше, інакше як це пояснити тоді?
Так ганяти понти... Та не був би наш Понтій Пилатом
Прокурором, чи як там, всіх відомих світам Галілей,
Якби не розрізняв, що є факт, а що виключно – фатум,
Якби не розумів, що Голгофа – також Колізей...
Це високе чоло. Ця сльоза, що не змиє засмагу.
Цей терновий вінець й ця жертовна вина на хресті...
Ці світи, що стають до вселенського змагу,
І апостоли смертні, від страху ще більше святі...
Це, здається, початок... І наступить відомий перебіг.
Ще народиться притча про подібність хреста і меча.
І ніхто не спитає, як Господом бути у небі
Й потерпати за Сина, бо звіріє твій люд на очах...
Кажуть, буде Великдень, що свічками рабів відігріє.
Буде сходити сонце ще не раз Вифлеємським вогнем.
І ніхто не згадає, а як та назаретська Марія.
І від чого сивіє розпука тим п'ятничним днем...
Будуть бліднути зорі, і закуску родити оливи.
Будуть плакати очі заокругленим болем зіниць...
Він воскресне нарешті... Та чи стане від того щасливим?
Ти аж згорбився, Боже, од відомих Тобі таємниць...
* * *
Світало останнє прозріння.
Молилися перші дощі.
Віками родило каміння.
Ми тільки його збирачі...
Це наш каменований простір.
І тло для плаксивих ікон...
В прославу прийдешньої злості
Будуєм собі Єрихон...
І знов розкидаєм каміння,
Як літери по молитвах...
І знов те саме оніміння
У вкотре забутих словах...
Раби чи патриції в тогах?
Чи просто ні в сих і ні в тих?
Шукаєм хоч трохи святого
Між себе, таких не святих...
* * *
На цій порепаній стіні –
Тарелів, образів і знимок...
Жили тут люди, як пісні,
Що про життя співались ними...
Забуте срібло павутин.
Видніється за фіранками
Вродливий сад, похилий тин,
Обсілий птаством, як роками...
Старих ґазет забутий дух,
На них пилюки десь на палець...
Де той повсюдний дотик рук,
Що тут натхненно увихались?
З піснями ще жили казки,
А по ночах скрипіло ліжко,
І карапузі дітлахи
Попід столи ходили пішки...
А як вгинались ті столи,
А як миналися наїдки.
Ті люди тут всьому були
Творці, учасники і свідки...
Від ораниці аж до жнив,
Від падолистів до морозів,
З них кожен чашу Божу пив,
Нікому не лишав на сльози...
Кудись котилися вози,
Аж гуркотіло над роками.
А тут ділилися часи
Усім, що мали, з жебраками...
Через кожнісіньке вікно
Видніли небеса і церква...
Тут все було усім дано
І для потреби, й для пожертви...
В старому креденці іще
Наливка у дзвінкій карафі...
А десь отам, за тим дощем,
Видніє правда епітафій...
Така розмита пастораль,
Такі світи, що хоч до рани,
Такий невипитий Грааль,
Як цей невислуханий ранок...
П'ятипелюсткові бузки,
І неціловані долоні,
І зупинилися віки,
Мов притомившись від погоні...
І прилягли собі отам,
Де завше днюють сни провіщі,
Посповідатися світам
Між трав, що сохнуть на горищі...
