Марія Микицей – відома івано-франківська письменниця, лауреат премії ім. І. Франка, представниця «Станіславівського феномену». Нещодавно у видавництві «Дискурсус» напередодні Форуму видавців у Львові вийшов її новий роман «Дольче віта». З цієї нагоди – наше інтерв’ю з нею.

– Пані Маріє, Ви щойно видали свій новий роман. Про що він?

– Якщо говорити загально, то «Дольче віта» – це історія про любов та дружбу людей, яким далеко за сорок і для яких життя знову відкриває свої нові прекрасні сторінки. Його можна вважати жіночим романом для розумних ерудованих жінок, але гадаю, що й чоловікам він може бути цікавим. Бо під час презентації книжки на Форумі видавців Маріанна Челецька – викладачка ЛНУ ім. І. Франка та літературний критик – назвала його інтелектуальним романом мелодраматичного характеру. Я погоджуюся з цим формулюванням, бо він відрізняється від типових жіночих романів, яких я сама з багатьох причин майже не читаю. Він жіночий у тому сенсі, що пишеться жінкою і про жінок, і в ньому попри різні життєві ситуації також є любовна лінія, яка завершується весіллям. Але варто додати, що це таке весілля, з якого цілком може початися нова історія…

І ще потрібно з великою вдячністю сказати про чудову обкладинку книжки, яку створила івано-франківська художниця Світлана Хміль, і нею зуміла відчитати всі, навіть дуже приховані сенси роману.

– Ви письменниця, яка має в своєму доробку і поетичні, і прозові книжки. Зазвичай для письменників це дилема – розриватися між прозою і поезією, щоб врешті-решт зробити вибір на користь чогось одного. У вас така проблема існує?

– Ні. Тобто в самому принципі письма для мене немає різниці, що писати – прозу чи поезію. Відмінність – у зовнішніх умовах. Поезію можна писати будь-де і будь-коли. Проза ж – ще та штучка. Вона хоче самотності, тиші, доброї кави, квітів. Щоправда, коли я починаю писати, то так занурююся в текст, що ці зовнішні атрибути не мають значення. Тоді взагалі вже мало що має значення, крім сюжету і моїх героїв. Але як початкові умови вони завжди мають бути, бо спрацьовують безвідмовно. Це такий свого роду пароль у світ писання... 

І на сьогодні в мене паритет – маю в доробку чотири прозові і чотири поетичні книжки. Тож починається інтрига: яка наступна книжка порушить рівновагу – прозова чи поетична. І якщо ще говорити про писання поезії чи прози, то я і в житті не люблю вибирати. На моє глибоке переконання, найвище мистецтво жити полягає не у вмінні вибирати, а у вмінні поєднувати. Для мене принаймні. І моя проза й поезія – це як два боки однієї медалі, як можливість говорити прозою те, що не скажеш поезією, і бути в прозі такою, якою я не можу бути в поезії, і навпаки.

– У Вашому романі є достатньо реального життя, а ваші герої – скільки у них вигадки і скільки справжнього, а ще скільки у них автора, тобто Вас?

– У моєму романі, якщо не зважати на масові сцени, десь 20 дійових осіб – разом з головними і епізодичними, і 21-й персонаж – кіт. Крім кота, всі герої – то переважно збірні образи. За винятком головних героїв, значною мірою їх прототипами є реальні люди, з якими мене зводило життя, навіть якщо це було якесь швидкоплинне знайомство чи зустріч. І от такі, скороминущі, вони мені дуже підійшли до цього тексту, до його атмосфери і настрою. І, звичайно, у кожного з них я вклала трохи і себе, вони – теж якесь моє віддзеркалення, якісь там соті грані моєї особистості. І десь 20 відсотків подій, змальованих у романі, відбувалися в реальному житті, якщо не зі мною, то з моїми знайомими чи друзями. Можливо, не в такій послідовності і не з такими варіаціями, але це реальні історії, бо кожний з нас має свої такі несхожі історії мрій, дружби і любові.

– Оскільки Ви ще авторка дитячої книжки – казки «Будинок, який умів розмовляти», то що Вам більше подобається – описувати реальні історії чи вигадувати власні?

– Чудове запитання. Для написання дитячих книжок передусім, як мені здається, потрібно мати безмежну уяву й багату фантазію і вміти давати собі раду з ними, писати легко і цікаво. Але в моїх і «дорослих» романах теж завжди є елемент вигадки, щось, що виходить за межі звичної історії, продовжує її можливістю дива і несподіванки, можливістю здійснення заповітного бажання, шансом прожити якесь інше життя. І, звичайно, мені цікавіше вигадувати історії, писати про речі, які початково якимось дивом існують тільки в одному місці – в моїй голові. І спостерігати, як вони перетворюються на історії, як живими і такими реальними стають вигадані персонажі, як зникає межа між цими двома світами – вигаданим і реальним.

– Багато письменників нарікають на теперішні часи, які просто нівелюють і профанують фах письменника: і видавати книжки складно, і гонорари за них видавництва не платять, а якщо платять, то мізерні, і книжок люди майже не читають.

– Еге ж, часи трешові, і не лишень у сенсі писання. Можна вкотре розчаруватися у всьому, кинути писати і почати заробляти гроші якимись певнішими і нуднішими способами. А з другого боку, ці абсурдні і парадоксальні часи дуже добре надаються для самовдосконалення, до виходу за власні межі, до завоювання нових творчих територій. Що й бажано робити, бо життя одне, а світ попри всі треші – досконалий і прекрасний.

– Насамкінець традиційне запитання: які Ваші письменницькі плани на майбутнє?

– Планую підготувати до друку свою нову поетичну книжку і дописати два романи, один з яких за жанром «підліткове фентезі» – це, власне, моя нова письменницька територія. Дуже цікаво опановувати цей жанр, розмотувати фентезійний сюжет, вигадувати героїв, які мають знову рятувати світ, навіть не здогадуючись про це…