Різні є вислови про журналістику. І серйозні, і жартівливі, і цинічні. Одні кажуть, що журналістика — це суперпрофесія. Другі — це діагноз. Треті обзивають нас брехунами. Ще один популярний вислів — сторожові пси демократії. Нема диму без вогню. Все це правда. Але як на мене, журналістика — це доля. Можна написати одну статтю, дві, з десяток, а потім відійти від творчості. А можна прийти в районну газету після десятирічки коректором і вже не відриватися від ремесла аж до виходу на пенсію.

Відповідальний секретар, заступник відповідального секретаря, знову відповідальний секретар... І тільки кілька записів у трудовій книжці: «Нове життя», «Прикарпатська правда», журнал «Перевал», газета «Галичина». 37 років — як один довгий-предовгий, наповнений незабутніми подіями день.

На першому курсі Львівського державного університету на першій лекції я сіла за одну студентську лаву зі своїм майбутнім чоловіком — Василем Добрянським. Через три місяці побралися. Так у нас стало в сім’ї два журналісти. А журналіст вимірює життя не календарем, а випусками газети. Діти змалечку знають, що тата й маму сьогодні турбувати не можна, бо у них «газетний день». Всі люди святкують, радіють життю, а ти міркуєш: оце цікаво, треба завтра дати в номер. Чом не діагноз?..

А скільки професійної казуїстики траплялося! Таке навмисно не придумаєш. Кажуть, за Сталіна в обласній друкарні йшов у газеті його портрет. Але щоб почати друк, друкарі спочатку «приправляли» газету, після чого пробні примірники списували на макулатуру. Друкар, не замислюючись, одного разу хляпнув печатку «Брак» на портрет Сталіна. І на п’ять років «загримів» до Сибіру...

У мене, коли я працювала в «Новому житті» в Богородчанах, ішов фотоетюд: дятел довбає дерево. Метранпаж (фахівець верстки) приклеїв фото догори ногами. Зранку читачі розривають телефони: «Що це ви надрукували?». А верстальник меланхолійно й каже (він був білорусом): «Пташка в рєчку смотріт...»

І що характерно: помилки видно, коли газета віддрукована і вже дійшла до читача. Тоді всі бачать: «Пташка в рєчку смотріт...»

На початку 1990 року мій чоловік разом з колегами-письменниками відкрили видавництво «Просвіта», задумали друкувати літературний журнал «Перевал». Запросили мене туди відповідальним секретарем. Але газету «Галичина» (пілотний номер) я тримала в руках одна з перших. Серед ночі, годині о другій-третій, приїхав чоловік з друкарні додому на машині, що миє вулиці (іншого транспорту не було). Ось, каже, свіжий номер «Галичини». Редактор газети Богдан Галюк попросив його почергувати по номеру, бо штат редакції ще тільки формувався. А через три роки Богдан Галюк запросив мене на роботу. І вже відтоді я щоранку з трепетом брала в руки свіжий номер газети: ану, не дай Боже, «пташка в рєчку смотріт»?

Я горджуся тим, що 17 літ поспіль разом з усім колективом редакції творила одну з найпопулярніших газет краю. Зрештою, й перебуваючи на заслуженому відпочинку, не цураюся журналістського ремесла: зокрема редагую детективні романи Бориса Крамера (письменника Василя Добрянського). А поза тим насолоджуюся улюбленим вишиванням і забавляю внучат. Словом, нудьгувати не доводиться.