Продовжуємо публікувати свідчення про воєнні злочини рашистів, занотовані співробітниками Центру документування та дослідження воєнних злочинів, що його заснували Навчально-науковий юридичний інститут Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та громадська організація «Поступовий гурт франківців», з розповідей переселенців у рамках проєкту «Документування свідчень внутрішньо переміщених осіб в Івано-Франківській області щодо військових злочинів», який здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства...

Скільки б не налаштовувався на складність документування історій маріупольців, однаково це кожного разу по-новому важко. Але як не дивно: люди, що майже дивилися смерті в очі і на своєму досвіді побачили, яке страшне зло, зазвичай кажуть: «Та нам ще пощастило»… І попри все пережите прості в спілкуванні.

Аналогічна склалася розмова і з сім’єю Пижових з Маріуполя, яка нині живе в шелтері в с. Соколі Галицької міської територіальної громади. Зі слів батька родини – Дмитра, вони ще 2014 р. зіштовхнулися з донецькими сепаратистами та їхніми опікунами-рашистами в Ясинуватій. 28 липня 2014 р. прислужники рашистів вчинили провокацію – обстріляли населений пункт з РСЗВ «Град» і подали, що це справа рук ЗСУ, хоча українські військові були далеко і не мали сенсу це робити. В підсумку загинули люди, згоріли будівлі в районі центрального ринку. Потім у серпні почалися бої ЗСУ з бойовиками ДНР.

Бойовики ДНР пограбували в цей час РЕМ – зірвали двері, забрали інструменти і т. д. Тоді влади в місті ніякої не було, і вони мародерили. Пижові згадують, що з Ясинуватої була Ярина Довгань, яка волонтерила на підтримку ЗСУ. Її схопили, відвезли до Донецька, прив’язали до стовпа і били та знущалися (її сина теж били). Потім Я. Довгань якось виїхала на підконтрольну Україні територію.

Дружина Дмитра Катерина виїхала з міста швидше, бо була на останньому місяці вагітності. Натомість чоловіка, коли їхав на роботу 19 чи 20 серпня 2014 р., зупинили бойовики, котрі перебували під дією наркотиків. Вони наказали йому витягти всі речі з рюкзака, роздягнули до пояса, грозили розстріляти, допитували, чому не воює за ДНР. Врятувало його те, що мав посвідчення електрика, а один із бойовиків був адекватніший і не дав вчинити розправу. Речі віддали, але телефон залишили собі.

А відтак роздягнули і Дмитрового однокласника, котрий теж ішов на роботу, а коли побачили на ньому татуювання групи крові, почали його лупцювати. Після цього Дмитро одразу виїхав до Бахмуту, де вже була його дружина. Потім вони проживали в Кураховому й Маріуполі. Війна 2022 р. застала родину вдома, їхній район почав потерпати від обстрілів з 2 березня, а доти лунали повітряні тривоги, вибухи. З 1 березня, колив місті зникла електрика, вже й не чути було сигналів повітряної тривоги. Над містом кружеляли ворожі літаки. Будинок Пижових згорів 7 березня в результаті авіаційного удару, а навпроти їхнього житла багатоповерхівка просто склалася, як коробка.

Чоловік ходив на роботу, щоб отримати інформацію про події від керівництва, на підприємстві навіть формували списки людей на евакуацію. Спочатку Пижові подумували: «Куди їхати, тут же робота?». Та все ж із міста намагалися виїхати ще 2 березня, алепісля кількох спроб такі не змогли. Спочатку чекали біля підприємства, де працював Дмитро, на «зелений коридор» на вулиці, але потім їх розігнала поліція, бо поряд грабували магазин мародери. Евакуюватися можна було й потягом, але доки в місті було світло, бо поїзди були на електричній тязі.

Родина згадує, що майже не було ніякої комунікації з боку влади міста. Муніципалітет не сильно готувався до війни. Ціни на хліб у перші дні зросли до 120 гривень за буханку. Торговий центр «Метро» закрили, а можна ж було роздати продукти людям (лише пізніше українські військові відкрили супермаркет і роздали продукти жителям). Спочатку все розкуповували, а за два дні і магазини, й аптеки закрили. Але діти ще кілька днів навчались онлайн: навколо лунали вибухи, а дитина в коридорі перед ноутбуком слухає вчительку. Таке навчання притуплювало відчуття небезпеки, й це, мабуть, було неправильно. До того ж радіо,щоб економити заряд його батарейок, Пижові вмикали лише під час трансляції новин. Кожен день був гіршим, рашисти цілеспрямовано позбавляли маріупольців зв’язку, тепла, води.

Довкола чигала смерть. У будинках після обстрілів живцемзгорали люди, росіяни витягували маріупольців із підвалів і насильно депортували до Росії, навіть не давали можливості взяти речі. Надходили страшні новини і від знайомих – то десь матір під час обстрілу її житла залишила помирати важкопораненого 14–15-річного сина, щоб витягнути з-під завалів живого другого сина, то колегу з роботи після артилерійського обстрілу привалило бетонною плитою. А ще одній знайомій уламок від вибуху потрапив в сонну артерію, її машину розбило, проте вона пішки пішла до Бердянська.

Якийсь час родина перебувала в підвалі, де переховувалися сім’ї навіть з місячними дітьми. Замість підлоги в підвалі була суцільна пилюка, ні туалету, ні їжі. Добре, що Пижові мали з собою в рюкзаках продуктові запаси. Треба було готувати їжу на вулиці і через те багато людей теж гинуло. Коли падав сніг чи дощ, то було щастя, бо мали джерело води.

З 5 по 15 березня родина жила в драмтеатрі, де були лише цивільні. Комендантом у приміщенні була художник з освітлення театру Євгенія Забогонська-Афендікова, яка багатьом людям допомогла. Перебували тут і самотні. Наприклад, був дідусь, що після операції потребував кисню і мучився без нього. Присутні розбирали стільці, щоб можна було на них спати, довжелезними були черги на отримання води.

Діти, попри весь жах війни, все ж гралися, а дорослі боялися за них, бо вікна у приміщенні були високі, й через них могли осколки залетіти. Як згадує пані Катерина: «Чуєш гул літака, хапаєш дітей, щоби сховатися з ними за якусь стіну, після спалаху видихуєш, бо розумієш, що вже десь поцілили». Однак піднімав усім настрій чоловік з папужкою, що давав дітям погратися з пташкою і цим підтримував їх на дусі.

Родина Пижових ховалася в щитовій, там було холодно, але було місце, щоб поспати. Дмитро долучався до волонтерства, наприклад, забивав вікна дошками. Пані Катерина згадує, що був і перепис людей, якщо він зберігся, то можна встановити кількість жертв. Військові приїжджали лише раз – знімали відео про те, що багато цивільних в театрі, і привезли допомогу.

10 чи 11 березня біля драмтеатру поранило жінку в стегно. Комендант Євгенія з помічниками забрали її в лікарню, але вже не було ліків, і їй лише затулили рану тампоном. Поранили також біля драмтеатру дівчину 16-18 років, що була волонтеркою, її теж забрали в лікарню.

А 15 березня Пижові виїхали з театру, бо конкретно наближалася війна, а їх машина ще збереглася. На шляху з міста була величезна черга (виїхали з міста о 8.50, а в Запоріжжя потрапили в 23.45), творився жах. Але їхню ім’ю через блокпости пропускали швидше, ніж інші автівки, бо в салоні були діти. Виїжджали попри міни. В селі Кам’янка біля підірваного мосту побачили останки людини і розбитий «Ланос», що натрапив на міну…

Під час розмови з пані Катериною вона раптом запропонувала почастувати мене чаєм. Це ж як треба зберегти людяність після всього пережитого, щоб розповідаючи про свій біль, не забути за чай для мене, подумав я собі. А ще забажав, щоб дуже скоро ці люди повернулися додому, й відтак приїжджали до нас лише на відпочинок у гори.

Центр дослідження воєнних злочинів Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника.