В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» доктор політичних наук, завідувач відділу Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса Максим РОЗУМНИЙ аналізує головні підсумки Мюнхенської безпекової конференції-2026: чи стала вона майданчиком для реальних рішень, як змінилося ставлення західних партнерів до війни Росії проти України та які сигнали отримала наша країна щодо своєї безпеки й майбутнього трансатлантичних відносин, а також про «план Б» для України у разі ослаблення НАТО.

– Пане Максиме, яким є головний політичний підсумок Мюнхенської безпекової конференції цього року?

– Безпекова конференція в Мюнхені за своєю природою не розрахована на прямий політичний результат, на досягнення якихось домовленостей. Вона ніколи не була майданчиком для підписання угод, оскільки її задумано як простір для політичних консультацій, обміну оцінками та публічного формулювання нових ідей у сфері безпеки. Саме такою вона залишається і сьогодні.

Тому результати Мюнхенської конференції варто розглядати насамперед як вербалізацію ключових ідей, а також як колективне усвідомлення поточного стану міжнародної безпеки. Особливу увагу цього року було зосереджено на європейському континенті – як у виступах основних спікерів, так і в загальній тональності дискусій.

– Як змінилося ставлення західних партнерів до війни Росії проти України?

– Якщо говорити про зміну ставлення західних партнерів до війни Росії проти України, то ці позиції варто оцінювати в контексті – порівнюючи те, що було раніше, і те, що може бути згодом. У цьому сенсі висловлювання, які прозвучали на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції, доцільно зіставляти з тим, що говорилося на торішній.

Крім цього, в поле зору варто включити ще один доволі значний міжнародний майданчик – Всесвітній економічний форум у Давосі, який відбувся нещодавно. Хоча він позиціонується передусім як економічний форум, там також пролунали тези й виступи, дуже близькі за тематикою до Мюнхенської конференції. Ба більше, резонансних промов у Давосі, можливо, було навіть більше, ніж у Мюнхені. Значною мірою вони стосувалися безпеки Європи, балансу сил, відносин між партнерами в межах євроатлантичного співтовариства і, власне, так само України.

На сьогодні все, про що говорили і в Давосі, і в Мюнхені, так чи інакше стосується України. Водночас важливо розуміти, що ці форуми мають дуже широку тематику і не сфокусовані прямо на конкретних безпекових проблемах, зокрема українських.

Показовим є приклад виступу Володимира Зеленського у Давосі. Його промова була доволі жорсткою, можливо навіть провокативною: президент певною мірою дорікав західним партнерам за нерішучість і неготовність до повноцінного протистояння з Росією. Проте навіть цей виступ не набув великого резонансу і не став центральною подією форуму.

Натомість і в Давосі, і в Мюнхені увага аудиторії та світових медіа була зосереджена переважно на інших виступах. У Давосі це були промови Дональда Трампа, Хав’єра Мілея, Марка Карні.

А на Мюнхенській безпековій конференції в центрі уваги, безумовно, опинилася промова державного секретаря США Марко Рубіо. Саме ці виступи й формують той політичний і безпековий «настрій», який Україні варто брати до уваги, стратегуючи своє майбутнє.

– Чи стала Мюнхенська конференція-2026 майданчиком, підґрунтям для реальних рішень, а чи, радше, для символічних політичних сигналів?

– Якщо розуміти підґрунтя доволі широко, то, думаю, так можна сказати. Якщо зосередитися, власне, на Мюнхенській безпековій конференції і, зокрема, на виступі державного секретаря США Марко Рубіо, то там прозвучали достатньо ґрунтовні й базові речі, які для нас мають пряме та безпосереднє значення.

По-перше, Рубіо заявив, що адміністрація Трампа, яку він представляє, не збирається руйнувати НАТО і не має наміру відмовлятися від своїх зобов’язань. Це означає, що нам також зарано викреслювати НАТО зі своїх розрахунків, а вступ до Альянсу має залишатися нашою стратегічною метою. І це, власне, доволі конкретний момент.

Друге важливе, що прозвучало, – це підтвердження зобов’язань США перед союзниками. Рубіо дещо пом’якшив ті сигнали, які раніше надходили з Вашингтона, зокрема щодо можливих сценаріїв односторонніх дій чи згортання співпраці. Він підтвердив спільність євроатлантичного простору, і це для нас має значення саме як підґрунтя наших сподівань на це співтовариство.

Йдеться про розуміння того, що незалежність України та її майбутній успіх як держави мають стратегічне опертя на цю єдність і на місце західної цивілізації у сучасному глобальному розвитку. І це насправді дуже важливо. Можливо, зараз ми не завжди повною мірою це усвідомлюємо, бо зосереджені на суто практичних речах – на виживанні під обстрілами, на новинах із фронту чи з переговорних майданчиків.

Однак слід розуміти: навіть такі конкретні питання, як постачання озброєння чи фінансові зобов’язання щодо відбудови України, прямо залежать від цього стратегічного курсу – на збереження євроатлантичної спільноти та її відповідальності за долю України.

– Конференція продемонструвала єдність Заходу, чи навпаки – наявність розбіжностей?

– Цьогорічні виступи й загальна тональність Мюнхенської безпекової конференції значною мірою були зумовлені тим, що відбулося торік, а саме – виступом віцепрезидента США Джей Ді Венса на торішньому форумі. Та промова стала справжнім шоком для європейських партнерів: вона була відверто антиєвропейською і демонструвала ворожість адміністрації США до своїх союзників у Європі.

Подальші кроки й заяви адміністрації Дональда Трампа, зокрема вимоги щодо Гренландії, лише поглибили кризу. Останній рік став надзвичайно важким для трансатлантичних відносин – вони підійшли до критичної межі, за якою європейці почали мислити себе окремо від США в безпековому сенсі й навіть розглядати Сполучені Штати як потенційну загрозу.

Натомість нинішня Мюнхенська конференція та виступ державного секретаря США Марко Рубіо певною мірою пом’якшили це враження.

– Які сигнали конференція дала щодо майбутнього трансатлантичних відносин між Європою та США?

– Сигнали щодо майбутнього трансатлантичних відносин, які пролунали на Мюнхенській безпековій конференції, свідчать про те, що ці відносини й надалі залишаються значною мірою партнерськими. Сторони не відмовилися від своїх зобов’язань, а подальший розвиток ситуації залежатиме від практичних кроків і конкретних викликів, які постануть перед цим партнерством, і перед НАТО зокрема.

Очевидно, що в разі, якщо Сполучені Штати Америки у майбутньому розпочнуть, скажімо, військову операцію в Гренландії, то говорити ні про НАТО, ні про трансатлантичне партнерство вже не доведеться. Водночас, якщо Альянс почне відігравати більш суттєву й активну роль як інституція, наприклад, у питаннях гарантій безпеки для України, – це, навпаки, працюватиме на його зміцнення.

Узагальнюючи, можна сказати, що процес розпаду чи розвалу НАТО наразі призупинився. Подальший рух можливий у двох напрямках: або в бік посилення Альянсу, або ж у бік поглиблення кризових тенденцій.

– Що результати цьогорічної конференції в Мюнхені означають для безпеки України у найближчій перспективі?

– Її результати означають для безпеки України насамперед те, що підтримка з боку західних партнерів залишається на тому самому рівні, на якому вона перебувала у 2025 році. І цей стан, імовірно, збережеться в найближчій перспективі.

Це також означає, що Україна може розраховувати переважно, і майже виключно, на дієву, практичну підтримку з боку своїх європейських партнерів. Саме Європа залишається основним джерелом безпекової, військової та політичної допомоги на цьому етапі.

Курс України на вступ до НАТО, який напряму пов’язаний із перспективою збереження та зміцнення євроатлантичного партнерства, має бути доповнений певним «планом Б». Йдеться про розуміння того, що в разі ослаблення або занепаду НАТО можуть почати формуватися альтернативні безпекові структури й проєкти. І до такого сценарію Україні потрібно бути готовою, зокрема, брати активну участь у їхньому формуванні, а не залишатися лише об’єктом цих процесів.