У недавно презентованій в ОУНБ ім. І. Франка книжці Олега Малярчука, Оксани Когут, Романа Івасіва та Василя Остап’яка «Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство «Рух» – провісник українського відродження 1988–1991 років» (ширше читайте про це на стор. 15 нинішнього випуску газети), виданій до 33-ї річниці цього новітнього громадського об'єднання, двічі згадано тодішнього першого секретаря Івано-Франківського міськкому партії Ярослава Федорчука. За логікою речей, члени КНТ й утвореної у 1989-му крайової організації НРУ мали б сприймати цю людину (і назагал сприймали!) як свого політичного й ідеологічного опонента. Але не все так просто, як видається на перший погляд.

От і в статті з аналізом історіографії досліджуваного питання, якою відкривається те видання, читаємо: «Наукова об’єктивність вимагає залучення широкого кола історичних джерел та літератури. Не можна обминути увагою книжку-спогад Я. Федорчука «Волинянин» (книга 1 – 2007 р., книга 2 – 2011 р.). Один з наших сучасників розповідає про свій життєвий шлях, що тісно переплітався з недалеким минулим Івано-Франківщини». Додамо, що після переїзду в 1990-му до Києва Федорчук працює в Кабінеті Міністрів, стає одним із засновників ВО «Батьківщина» і досі входить до політради цієї партії, від якої був народним депутатом України IV-VII скликань. А 22 жовтня Ярослав Петрович зустрів своє 85-річчя. Я зателефонував йому і, привітавши з ювілеєм, попросив пролити світло на тодішню його позицію щодо Руху й загалом щодо процесів українського національно-демократичного відродження, які в 1988–1991 роках розгорнулися на повну силу не лише на Прикарпатті, а й в усій Україні.

– Ярославе Петровичу, читачів книжки про історію КНТ «Рух», напевно ж, зацікавив наведений тут уривок зі статті журналіста Романа Гладиша «Інтрига як спосіб здобуття політичних дивідендів» («Галичина» за 23 серпня 2001 р.), із якого довідуємося, що навесні 1989 р. на контакт із рухівським проводом вийшов лікар Степан Фіцич у ролі «емісара» першого секретаря обкому КПУ Івана Посторонка й поінформував провід про те, що «між Посторонком і лідером комуністів обласного центру Ярославом Федорчуком іде жорстока боротьба за владу», та запропонував рухівцям «допомогти Іванові Григоровичу приборкати амбітного Ярослава Петровича. Рухівське керівництво клює на пропозицію високого партійного бонзи, попередньо узгодивши свою тактику з В’ячеславом Чорноволом. Невдовзі за вказівкою особисто відданого Посторонкові шефа місцевого КДБ Івана Левенка на адресу рухівців починає надходити «компромат» на Я. Федорчука, а в надрах культурно-наукового товариства «Рух» з’являється таємна директива, що зобов’язує спрямовувати вістря критики виключно проти міськкому партії та особисто товариша Федорчука, вольового і небезпечного противника». В чому полягала причина тодішнього загострення Ваших стосунків з Посторонком? Чи не в тому, що Ви «примірювались» до його посади – таке припущення тоді можна було почути від багатьох наших краян.…

– Річ не в тому, що керівництво ЦК КПУ справді бачило в мені гідного претендента на пост першого секретаря обкому, але буквально в останній день перед партійною конференцією через мою суперечку з прибулим до Івано-Франківська другим секретарем ЦК Титаренком (вона стосувалася питань подальшої діяльності обкому партії у нових політичних реаліях) відмовилось від свого наміру висунути мене на цю посаду. У Посторонка ще раніше виникла особиста неприязнь до мене через те, що як фактичний керівник міста я ініціював конкретні завдання щодо соціально-економічного розвитку Івано-Франківська й домагався вирішення їх за допомогою тих важелів, які були в моєму розпорядженні, а Іван Григорович насправді був далекий від реальних життєвих потреб прикарпатців, для області нічого не зробив. Для нього, апологета політики Москви, Галичина взагалі була чужою і незрозумілою, особливо ж коли тут – найперше в Україні – розпочалися демократичні суспільні процеси з масовими політичними акціями. А я, уродженець сусідньої з Галичиною Волині, був обізнаний не з книжок ідеологічно заангажованих авторів, а із живих свідчень старших людей про спільну боротьбу волинян і галичан у рядах УПА за волю України під час Другої світової і в повоєнні роки.

З появою КНТ «Рух», а відтак й інших новітніх громадських організацій для мене все виразніше окреслювалась незворотність суспільно-політичних процесів національно-демократичного відродження. Тож бував і виступав на заходах, які організовували і проводили рухівці. Навідували мене думки, що компартійні органи мали б очолювати свої, місцеві, кадри, а не прислані, як Посторонко, зі сторони, котрі не шанували мови й культури населення, серед якого жили і працювали, переходили на діловодство російською мовою, заохочуючи русифікацію, яку Москва здійснювала на практиці неофіційно, всупереч проголошеній на словах національній політиці партії. Серед партійних працівників, – дарма що більшість із них була українцями за національністю, – ставало модою, а по суті, поганим для інших прикладом зневаги до рідної мови, записувати своїх дітей в російські школи, які було відкрито в Івано-Франківську. Власне, однією із причин напружених стосунків у мене з Посторонком було його незадоволення тим, що всі шість нових шкіл, які збудували за мого секретарювання в Івано-Франківську, стали українськими, тоді як шовіністично налаштовані приїжджі вимагали збільшення кількості російських шкіл. Отож мене, керівника міськкому КПУ, за «непартійну» позицію в цьому питанні заслухали на засіданні бюро обкому. Хоча я навів вагомий контраргумент – ми разом з тодішнім завідувачем облвно Іваницьким чітко визначились: російських шкіл цілком достатньо, адже їх кількість відповідає відсоткам російськомовного населення у місті. Те саме і з дитсадками, яких упродовж 1983–1990 рр., коли я очолював міськком партії, збудували 13. Були й інші причини, пов'язані із серйозними відмінностями наших з Посторонком підходів до партійної роботи, через які він ще до інкримінування мені «націоналістичної політики» в галузі освіти і вже після того засідання бюро затаїв злість на мене, а був Іван Григорович людиною мстивою.

– Модератор презентації видання про історію КНТ й один з його авторів –доктор історичних наук, доцент ІФНТУНГ Олег Малярчук провів досить цікаву паралель Вашої керівної роботи в компартійних органах з політичною позицією українських націонал-комуністів у період так званої українізації в 1923–1932 роках (знаємо, яка потім чекала їх доля...). Адже і в 70–80-ті рр. минулого століття серед здорових сил українського суспільства, які осуджували і в силу своїх можливостей протистояли московським планам зросійщення нашого народу, були й ті, котрі в рядах цієї партії залишалися українськими патріотами – виступали проти нівелювання національної ідентичності народів безмежної країни, критикували перегини в національній політиці її керівництва у Москві і Києві та й на місцях, нагадуючи, що за Конституцією СРСР, «найкращою в світі», всі ці народи мали рівні права. Насправді ж «найрівнішим» серед них був «старший брат» і змальовував перед ними вже зовсім близьку перспективу злиття їх усіх в «нову історичну спільність людей – радянський народ», який, певна річ, з часом увесь мав розмовляти російською мовою…

– Не мені самому оцінювати себе, ті зримі сліди, які залишилися на Прикарпатті як результат моєї виробничої, а потім і партійної діяльності. Проте щось таки зробив для розвитку Долинщини, Надвірнянщини, Івано-Франківська. Закінчивши з відзнакою нафтопромисловий факультет Львівської політехніки за спеціальністю інженера-механіка, був направлений на роботу в Долинську контору буріння нафтових і газових свердловин, починав як робітник – помічником моториста. Добре проявив себе, і невдовзі працював уже на інженерній посаді… З Долини мене, 25-річного, перевели «на підвищення» до Надвірної – призначили головним механіком вишкомонтажної контори, штат якої налічував півтори тисячі працівників.

– Це в час Вашої роботи там трапився той випадок з металевим хрестом, який описано у другій книзі вашої дилогії – «Волинянин. Напередодні»?

– Ми споруджували бурові, і мені в лісах робітники показували схрони вояків УПА та підпільників, які ті змушені були покинути чи й загинули в них, оточені енкаведистами. І от одного разу я побачив, що електрозварник, чоловік уже немолодий, виготовляє із бурильних труб хрест. «Тут, за якихось 30 метрів від бурової, загинуло 17 наших хлопців. Потрапили в засідку…», – пояснив мені зварник. «Я потиснув йому руку і сказав: «Я нічого не бачив… Ви зрозуміли мене?». Певна річ, як головний спеціаліст підприємства я мав би демонструвати різко негативне ставлення до таких свідчень національно-визвольної боротьби місцевого населення проти радянської влади, повідомити про цей випадок у «компетентні органи». Але тієї хвилини відчув у душі вдячність робітникам за пошанування пам’яті полеглих українських повстанців. Напевно, той хрест, що його електрозварник разом з іншими робітниками встановили тоді на крутому схилі гори, й дотепер стоїть у лісі неподалік від села Зеленої.

– У мене як читача Вашої книжки, зізнаюся, навіть викликали певні сумніви описані в ній епізоди і факти, бо вони різняться з уявленнями про те, яким має бути стійкий і принциповий комуніст-ленінець. Її головним героєм є Олександр Петрович, розповідь про якого автор веде від третьої особи, але фактологічна, документальна основа книги свідчить, що його прототип – це саме Ви. До речі, поряд із виданнями про історію зародження і становлення Руху на Прикарпатті, які лежали на столі перед модератором згаданої презентації в обласній бібліотеці, була і ваша дилогія «Волинянин». Учений зазначив, що зафіксовані в ній спогади теж мають значну історичну цінність, бо в них описано суспільно-політичні події 70–80-х років минулого століття людиною, котра в цей час жила й діяльно працювала в нашому краї, маючи безперечний вплив на його розвиток. Але епізоди з тогочасного Вашого життя зафіксовані не лише у написаній Вами книзі, а й у пам'яті прикарпатців. Скажімо, у майже годинній передачі Першого каналу Центрального ТБ з участю Вашою, тоді першого секретаря обкому комсомолу, і представників інтелігенції Рожнева Косівського району це карпатське село «прогриміло» на весь тодішній СРСР...

– У тій передачі йшлося не тільки про поліпшення умов проживання молодих спеціалістів на селі, а й про такі речі (звісно ж, «приправлені» антуражем комуністичних доктрин), як народні звичаї, культура, мова, – саме в плані необхідності їх збереження і розвитку. Після того на пленумі обкому комсомолу обговорили – з метою поширення – цей повчальний досвід роботи із сільською інтелігенцією, набутий завдяки і моїй активній ролі. Певна річ, мені було приємно, що на той пленум приїхала зі Львова й у виступі похвалила мене й інших причетних до цієї справи – за те, що піднімаємо культуру села, не даємо занепасти народним традиціям, – відома українська письменниця Ірина Вільде. Відповідний досвід нашого обкому комсомолу схвалив навіть ЦК ВЛКСМ. Ми також заснували премію обкому комсомолу для молодих поетів і прозаїків, видали збірник їхніх творів. А було ще далеко до часів так званої горбачовської перебудови.

– Не одному із прикарпатців старшого покоління пам’ятний і такий факт. Коли Ви вже очолювали Долинський райком партії, до Вас приходили на прийом громадяни, котрі відбули визначений судом термін виселення у віддалені місця Росії чи в Караганду, і запитували: чому після повернення на рідну землю їх не прописують у Долині чи в інших прикарпатських містах? Ви, головний комуніст району, звісно, могли від них відмахнутися, зіславшись на їхню «тяжку провину» перед радянською владою, але самі порушили цю болючу для них проблему перед вищестоящими органами. Як вдалося її розв’язати?

– На той час закони про права громадян стали вже ліберальнішими, проте на місцях їх не збиралися виконувати, а керувалися старими жорсткими приписами. Я розцінював цю практику як порушення прав громадян і взагалі як таку, що суперечила здоровому глузду. Тож, навівши відповідні конкретні приклади з нашого району, підготував, а тодішній перший секретар обкому партії Павло Безрук підтримав звернення до ЦК КПУ про те, щоби скасувати заборону повернення на батьківщину так званих спецпоселенців, або, як ще називала їх влада, «бандпособників». Ми наполегливо домагалися і таки домоглися того, що ЦК із цим питанням вийшов аж на компартійне керівництво у Москві. І врешті ще всередині 70-х років було знято штучні перешкоди для прописки згаданих громадян, які поверталися в область. Звичайно, ту заборону скасували би за горбачовської перебудови, але болючу для цих людей проблему завдяки моїм клопотанням було розв’язано набагато раніше. Тож головний герой моєї книжки Олександр Петрович «з часом зрозумів: навіть якби в житті більше нічого не зробив, та лише ця справа виправдовувала б його перебування у владі і зробила б його життя недаремним».

А було ще таке, про що не сказано в книжці. Звернувся до мене, першого секретаря райкому партії, і священник на той час підпільної Української Греко-Католицької Церкви о. Ярослав Лесів, котрий, відбувши тюремне ув'язнення – визначене йому судом суворе покарання за «антирадянську діяльність», повернувся додому й перебував під адміністративним наглядом. Сказав мені, що важко йому взимку щотижня добиратися з віддаленого гірського села в Болехів для того, щоб обов'язково відмітитися в міському відділенні міліції. Я допоміг священникові, ім'я якого як учасника національно-визвольного руху і поета нині вже добре знане на Прикарпатті та й за його межами. Вирішили ми з правоохоронцями, що цілком достатньо того, щоб відмічався він у дільничного міліціонера в своєму селі. Чиста моя совість перед Богом і в тому плані, що за мого секретарювання в Долинському районі не було ліквідовано жодної з уніатських церков, як їх тоді називали. Я, звісно, знав, що керівники церковних громад забороненої тоді в СРСР УГКЦ мали ключі від цих культових споруд, уночі відчиняли їх і таємно від влади проводили Богослужіння, але закривав на те очі…

– Уже в наші часи став відомим факт, коли до Вас у кабінет прийшло кілька високопоставлених співробітників республіканського КДБ, і Ви захистили від фабрикування ними справи проти деяких жителів району, котрим кадебісти «шили» створення націоналістичної організації. Чи не тоді Ви як очільник компартійного органу зіпсували свої відносини з керівниками цього всесильного в ті часи відомства?

– Вони й доти були непростими, а коли я не підтримав надуманих звинувачень проти окремих жителів району, до яких вдалися високі чини з КДБ, аби заробити чергову зірочку на погони, з їхньої подачі почало шукати компромат на мене обласне управління цього відомства. Це й проявилося в діях його начальника Левенка і першого секретаря обкому партії Посторонка, спрямованих проти мене, коли вони намагалися залучити й новітнє громадське об'єднання – КНТ «Рух», щоб перевести стрілки критики ним компартійного керівництва області на першого секретаря Івано-Франківського міськкому.

– Проголошена Горбачовим перебудова, відкривши шлюзи для демократії і гласності, обернулася, зрештою, проти самих її ініціаторів, бо «засвітила» тяжкі злочини проти власного народу, вчинені верхівкою комуністичної партії у попередні періоди існування «імперії зла». Тінь критики «керівної і спрямовуючої» партії падала і на порядних, авторитетних серед населення її представників. На виборах 4 березня 1990 року Ви не пройшли до Верховної Ради України першого скликання й до обласної ради, лише до Івано-Франківської міської. Втім, критику Вас радикально налаштованими рухівцями Ви вважаєте несправедливою, у книжці «Волинянин. Напередодні» стверджуєте про явне перекручування фактів щодо позиції міськкому партії та його першого секретаря у ставленні до новітніх демократичних організацій.

– Міськком партії, яким я керував, ніколи не мав ворожої нетерпимості до ідеології Руху. Більше того, я у своїх публічних виступах постійно підкреслював значення цієї організації в подоланні страху перед владою, відстоюванні національних інтересів. В опублікованому тоді у пресі зверненні членів бюро міськкому партії до івано-франківських комуністів ішлося про те, щоб вимагати від ЦК КПРС засудити репресії і геноцид українського народу, а від ЦК КПУ – обговорити питання масового голоду в 1932–1933 роках в Україні, знищення її національної культури, притягнути до відповідальності осіб, винних у цих злочинах, а також тих, хто приховав правду про аварію на Чорнобильській АЕС. На мітингу в Дем'яновому Лазі 2 вересня 1989 р., на якому і я виступив, було близько тисячі іванофранківців, яких організував саме міськком партії.

– Далі Ви переїхали до Києва, працювали в Кабміні, стали одним із засновників партії «ВО «Батьківщина». Але ж, за Вашими словами, Ви йшли на роботу в компартійні органи тому, що бачили, наскільки великим був їхній вплив на соціально-економічний розвиток регіонів, вірили, що місцеві жителі ставитимуться до тих органів позитивно, якщо їх очолюватимуть люди українського духу…

– Його відсутність у керівництва компартії України і розчарувала мене найбільше. На жаль, ті в її рядах, хто мислив по-новому, не змогли нічого змінити в комуністичній ідеології, домогтися істотного успіху в боротьбі з ортодоксами, апологетами партійних догм. Парадокс: марксистсько-ленінське вчення завжди проповідувало інтернаціоналізм, відмову людини від національних почуттів задля здійснення пролетаріатом світової революції. Однак для комуністів-росіян ці почуття якраз і мали неабияку вагу, що засвідчили намагання ЦК КПРС русифікувати народи неозорого СРСР. Керівництво КПУ навіть після проголошення в серпні 1991 р. незалежності України проявило себе як затятий ворог української державності: змушене змиритися з тим, що наша молода держава стала незалежною від РФ де-юре, воно всіляко намагалося не допустити, щоб це було і де-факто. Отож герой моєї книги «Волинянин. Напередодні» болісно розмірковує над цією очевидною розбіжністю: привабливі на словах гасла комуністичної ідеології на практиці часто трансформуються у протилежність.

Роздуми Олександра Петровича не абстрактні, а побудовані на конкретних фактах і явищах, з якими він зіткнувся в середовищі компартійної та комсомольської верхівки як обласного, так і республіканського та всесоюзного рівнів, зрештою, і в господарському житті, коли працював на підприємствах нафтогазодобувної галузі. Адже віжки керівництва в усіх сферах економіки й суспільного життя тоді міцно тримала у своїх руках єдина в країні партія, і саме найвищі партійні бонзи присвоїли собі право на істину в останній інстанції (навіть якщо вона була перевернута з ніг на голову). У книзі названо прізвища таких компартійних діячів, як, зрештою, і недбайливих керівників радянських органів, з якими я стикався в роботі, того ж начальника обласного управління КДБ, котрий мав на мене зуб, й навіть чільника створеної в цьому управлінні з його працівників групи, яка в супрязі з Посторонком займалася пошуком компромату проти мене і «вкиданням» його в середовище рухівців з метою очорнити мене…

– Чи хтось із цих людей або їхніх рідних спростовував оприлюднені Вами факти негативного забарвлення, які стосувалися саме їх, позивався з Вами, автором книги, через суд?

– Ніхто тих фактів публічно не спростовував і не подавав на мене до суду, бо вони цілком достовірні, вивірені. Що ж до відомих мені оцінок книги, то дуже рідко які негативні – належать вони декому з моїх недоброзичливців з часів моєї роботи на Івано-Франківщині. Адже я як фактично керівник району, міста не давав спуску – аж до звільнення із посад – працівникам безвідповідальним, інертним, некомпетентним на своєму місці, тим, яким аби лиш день до вечора, а дехто й посеред робочого дня міг влаштувати пиятику в своєму службовому кабінеті. Зате позитивних оцінок своєї дилогії чув і читав у пресі чимало, і цим вельми втішений. Скажімо, вже сама назва переднього слова поета і прозаїка, депутата Верховної Ради України II–VI скликань Віктора Терена до моєї другої книги «Волинянин. Напередодні» досить промовиста: «Головний герой повісті – правда».

– Часові рамки книжки охоплюють період Вашої роботи на Прикарпатті. А перше видання «Волинянин. Дитинство і юність» – це, як сказано в короткій анотації до нього, «оповідь про обпалені війною, нацистським концтабором, післявоєнним лихоліттям дитинство і юність одного з наших сучасників»…

– У рецензії «Окремо взята доля…», надрукованій у «Слові Просвіти» за 23 лютого 2008 р., голова ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, з яким теж доля звела мене в стінах Верховної Ради, охарактеризував автора книжки такими, як він пише, «пізнавальними прикметами: депутат, українець, «батьківщинник», бютівець»… Про таких кажуть: на них лежить відбиток доби, в якій вони сформувалися». Для рецензента «Волинянин. Дитинство і юність» – це «книга спогадів, книга роздумів, книга підсумків, книга-сповідь Ярослава Федорчука, життєві перипетії якого – яскраве віддзеркалення новітньої історії, що не проминула стороною нікого навіть у глухому волинському селі, втягнувши у вир боротьби і старих, і малих…». Означивши мій художньо-документальний твір як «сагу», письменник робить такі прикметні висновки: «Я. Федорчукові вдалося відтворити в мікроструктурному форматі, як зароджується національно зорганізована сила, що стане згодом табуйованим кліше: «упіст», «бендерівець»…»; «А ще присутній у цій книзі невивітрюваний дух українськості, який засвідчує, що воскресіння нації неминуче, адже комунізму не вдалося спустошити людські душі, спалити людські почуття, зруйнувати духовний стержень українця-волинянина».

В оприлюдненому на інформаційно-аналітичному порталі благодійно-християнського фонду «Солідарність» відгуку на книжку «Волинянин. Дитинство і юність», а також на знятий за нею фільм «Волинянин», який демонстрували на 5-му Каналі, івано-франківська вчителька-пенсіонерка з майже півстолітнім педагогічним стажем Лідія Плахова написала: «Так, ця книжка і про нас, нашу долю, яка сповна повторилася і в Дем'янових лазах нашої прикарпатської землі». І додала те, що знає про мій зв'язок із Прикарпаттям: «Автор роками працював у Долинському районі, обласному центрі на керівній партійній роботі… Для того, щоб перерахувати зроблене ним у галузях освіти, охорони здоров'я, будівництва, зокрема і фабрик та заводів, не вистачить пальців навіть на десятьох руках».

До речі, я автор ще двох фільмів – «Вони боролись до загину» (про Холодноярську Республіку) та «З вірою в Україну», в якому йдеться про третю можливість для нашого народу утвердити назавжди українську державність після втрачених двох таких попередніх – в часи козацької республіки Богдана Хмельницького та УНР і ЗУНР у 1917–1920 роках.

І просто не можу не процитувати лист, який я отримав від Марії Зінчук, котра була репресована радянською владою. Жінка прочитала спершу всю мою першу книгу, а потім знову – вже лиш уривок із неї, надрукований у «Літературній Україні» під заголовком «Масакра», і, як зізнається, при цьому плакала. «Повірте, ви для мене стали дорогою, рідною людиною: так правдиво описати, пройнятись тими подіями, пропустити те все через своє серце могла людина глибоко мисляча, віруюча, яка любить свій нарід і землю… Від імені 4 тисяч закатованих в Луцькій тюрмі, серед яких і мій дядько Давид і двоюрідний брат Григорій із Жидичина, доземно вклоняюсь Вам», – такі зворушливі слова адресувала мені землячка-волинянка.

Я схиляю голову перед учасниками й учасницями національно-визвольної боротьби. Тож для мене особливо дорога Грамота Всеукраїнського братства ОУН–УПА за підписом тодішнього його голови Михайла Зеленчука, уродженця села Зеленої на Надвірнянщині (помер у 2013 р.). Нею мене нагородили «за допомогу в роботі Благодійного фонду ветеранів УПА» – я, тоді народний депутат України, двічі підтримав Братство матеріально.

– Як виснував я після прочитання книги «Волинянин. Напередодні», свого роду моральною сатисфакцією для Олександра Петровича за роботу «у владі, яку він завжди вважав ворожою українській ідеї», себто ворожою для Вас, було те, що Ви працювали і жили, «не втрачаючи української душі», – так висловився про Вас знаний і прикарпатцям доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Сергійчук…

– Для мене моральними і стимулом, і задоволенням від роботи були усвідомлення особистої причетності до ініціювання і здійснення будівництва нових, потрібних краю і людям об'єктів, їх введення в дію, а за великим рахунком – якраз оте, відзначене столичним професором, прагнення зберегти українськість галичан, волинян, усіх наших співвітчизників та й, певна річ, свою власну в умовах політики московської і київської влади, спрямованої на нівелювання національних почуттів, ментальної і культурно-духовної самобутності українців. Людина – це її вчинки, які, своєю чергою, обумовлюються совістю цієї людини. Скажімо, яким був би нині Івано-Франківськ без семи років роботи тут Федорчука, першого секретаря міськкому партії, котрий був фактично керівником міста? Про нові школи й дитсадки я вже казав, а окрім того, ми збудували нові пологовий будинок, обласну клінічну лікарню на «Пасічній», ще один корпус нинішньої ЦМКЛ на вул. Мазепи, добудували обласну дитячу клінічну лікарню. Введено в дію і нові корпуси тодішніх інститутів – педагогічного, медичного, нафти і газу, а також муніципальний центр культури і дозвілля, центральний критий ринок, водозабір та очисні споруди. З'явилися дамби вздовж берегів Бистриці Солотвинської, і тепер повені вже не загрожують, як це було в 1969-му, затопленням Набережної ім. В. Стефаника та інших прирічкових вулиць. Пустили перший тролейбус, у центрі міста облаштували пішохідну зону – «стометрівку», як ви кажете. За рівнем благоустрою м. Івано-Франківськ декілька років поспіль входило до трійки найкращих в Україні. Зведено завод ТОС – унікальне, єдине тоді на весь Союз, підприємство з випуску анілінових барвників. Звісна річ, прикро, що воно давно вже не працює.

Перед тим за мого керівництва райкомом партії з'явилися нові школи і в Долині, у селищі Вигоді, селах Кропивнику, Великій Тур'ї, Ракові та інших. Споруджено в районному центрі Будинок техніки, заклади культури мали колективи художньої самодіяльності, які здобули творче визнання й далеко за межами Долинщини. Були зведені очисні споруди, великий тепличний комплекс, який використовував утилізоване тепло Долинської компресорної станції, бавовнопрядильна і швейна фабрики (тим самим великою мірою розв’язали проблему працевлаштування жінок Долинщини). Тому в мене серце кров’ю обливалося, коли почув, що вже за нової, української, влади бавовнопрядильну продали якомусь приватнику за 47 тис. грн, а верстати, навіть не від’єднавши від них електромотори, порізали на брухт. Я в тих людях, хто був причетний до цієї та подібних руйнацій промислових підприємств, тваринницьких ферм, хоча вони, цілком можливо, і називають себе «патріотами України», вбачаю, навпаки, її доморощених ворогів…

А що було поганого в діяльності підприємств, які поєднували ведення лісового господарства із заготівлею – в чітко визначених обсягах, щоб не заподіяти шкоди зеленим багатствам Карпат, – і переробкою деревини? Цей передовий досвід схвалили не лише на обласному, а й на всесоюзному рівні. У гірських селах району, де ніколи не існувало колгоспів чи радгоспів, ми здійснили так званий вишківський експеримент, коли селянам нараховували трудодні за відгодівлю і продаж державі великої рогатої худоби і таким чином обліковували їхній трудовий стаж для того, щоб вони в майбутньому могли отримувати пенсію.

– Знаю, що поважний вік, певні проблеми зі здоров’ям змусили Вас знизити свою громадську і політичну активність, та й науково-дослідницьку теж, а Ви кандидат економічних наук, Почесний доктор Луцького національного технічного університету. То, може, працюєте як письменник над третьою книгою «Волинянин»?

– Так, я обіцяв читачам дилогії, що вона стане трилогією, але наразі робота йде важко – написав лише два розділи майбутньої книжки. Втім, є суспільно значущі речі, на які я просто не можу не зреагувати як громадянин і патріот України…

– Це Ви, мабуть, про свою оприлюднену позаторік на сайті Волинського братства статтю «Історія вимагає правди», яку порекомендували мені прочитати? В ній полемізуєте з польським ученим Лукашем Адамським, котрий у своїй публікації, як Ви її охарактеризували, «звинувачує український націоналізм, як перешкоду польсько-українським добросусідським відносинам. Колишню ОУН–УПА і нинішніх дослідників. Перших – за боротьбу проти намагання поляків зберегти за собою Східні Креси, других – за збереження пам’яті  борців за незалежність України»…

– У цій статті я проводжу думку, що певні шовіністично налаштовані політичні сили в сусідній Польщі, звинувачуючи ОУН–УПА в масових убивствах поляків, у той же час замовчують масові вбивства українців Армією Крайовою та іншими польськими збройними загонами (а свідком цього був дитиною і я), що вони ігнорують або свідомо спотворюють факти, які спричинили ці масові вбивства з обох сторін. Я ґрунтовно досліджував причини Волинської трагедії 1939–1944 рр., видав 10 книжок на цю тему. Але попри навіть особисті болісні дитячі спогади закінчую свою статтю так: «І все ж таки вірю, що українці та поляки, – як загалом сьогодні, так і в майбутньому – будуть жити в мирі та дружбі. І хай нам в цьому допоможе Бог!».

На завершення ж нашої розмови хочу, користуючись нагодою, передати щирі вітання прикарпатцям – жителям дорогого мені краю, з яким були пов’язані найкращі, творчі, роки мого життя і праці, а особливо тим, котрі мене ще пам'ятають, котрі були моїми колегами, соратниками, однодумцями, помічниками у здійсненні моїх, як тепер би сказали, проєктів. Спогади про цих людей, про мальовниче Прикарпаття зігрівають на старості мені душу…