У творчому доробку письменниці та журналістки Любові ЗАГОРОВСЬКОЇ – вражаюча палітра тем та жанрів. Вона знайомить сучасних дітлахів з кумедними пригодами власного дитинства у романі «Коли були ми…», занурює їх у справжню детективну історію у книжці «Завдання для Бабайка, або Різдвяна плутанина», розповідає про благородні вчинки дітей-волонтерів у збірці коротких оповідань «Найкраще немодне завдання», і водночас фіксує голоси очевидців сталінських репресій у важливих документальних проєктах «Моя УПА» та «Таборові діти». А нещодавно побачила світ її дев’ята книжка «Батько наш Бандера», кардинально інша, ніж попередні. У ній письменниця розповідає дітям молодшого і середнього шкільного віку, ким насправді був Провідник Організації українських націоналістів (ОУН), через спогади його наймолодшої доньки Лесі.

Ми зустрілися з Любою у затишній книгарні-кав’ярні «Видавництва Старого Лева» – в атмосфері, що чи не найкраще пасує до такої бесіди. Серед книжок і запаху свіжозвареної кави говорили про дитинство Степана Бандери, його батьківську мудрість і особливості характеру, а також про те, чому так важливо популяризувати постаті видатних українців саме серед дитячої аудиторії. Крім того, письменниця поділилася творчим «закуліссям» і розповіла про казку, що готується до друку, та про те, чому вона з таким ентузіазмом береться за кардинально різні жанри.

«Бандера терпіти не міг булінгу, якщо при ньому ображали молодших або слабших, завжди ставав на захист»

– Любо, вітаю тебе з виходом твоєї дев’ятої книжки «Батько наш Бандера». З чого все почалося і як народилася ідея написання захопливої біографії Провідника ОУН?

– Ідея книжки належить не мені, а видавцеві. До мене звернулася кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В. Вернадського Наталія Марченко. Вона розповіла, що видавництво «Богдан» започатковує випуск великої серії біографій видатних українців – митців, політиків, науковців, письменників тощо, – адаптованих для учнів молодшої школи. Це робиться для того, щоб діти знали про них змалку, щоби, врахувавши їхні читацькі потреби і запит на правду, факти й документи про українців, дати їм ті життєписи, які, з одного боку, були б ніби енциклопедичними виданнями, а з іншого – слугували би для них своєрідними терапевтичними книжками.

Саме пані Наталя, котра розробила модель такої біографічної реконструкції для дітей, запропонувала мені написати про Степана Бандеру. Спершу я не уявляла, як таку масштабну постать, таку глибу, як Степан Бандера, і його складну біографію можна передати дитячою мовою. Але я люблю важкі завдання. Я почала думати про це і зрештою погодилася.

Видавництво висунуло певні вимоги щодо формату. Оскільки це серія, і пані Наталя написала першу книжку «Тато мій Петлюра», вона розробила й систему персонажів. Це така собі «команда героїв», яка допомагає читачеві разом із оповідачем рухатися сторінками біографії. Тому, працюючи над текстом, мені треба було оперувати вже вигаданими персонажами.

Ще одна вимога стосувалася концепції видання. Оскільки серія називається «Родина-Україна», то вести розповідь потрібно було обов’язково від імені дитини з роду Бандер. Це мала бути тепла родинна історія, покликана показати не лише величну історичну постать, а й звичайну людину, зокрема люблячого сім’янина. Спочатку мене дуже тягнуло в бік старшої доньки С. Бандери Наталки, але зрештою вирішила, що розповідь буде від імені його наймолодшої дочки – Лесі...

Приємно, що літературним редактором книжки став відомий письменник Іван Андрусяк. Здавна люблю його книги, тож думки та зауваження пана Івана в процесі роботи над книгою були дуже важливими для мене.

Відразу зазначу, що глибоких досліджень біографії Бандери в архівах я не проводила, натомість опрацювала величезну кількість літератури, написаної про нього раніше.

– Та все ж у процесі роботи над книжкою, що з особистості Степана Бандери стало для тебе найбільшим відкриттям?

– Якщо ми з тобою вийдемо в центр міста і заради експерименту зупинимо двісті людей та запитаємо їх: «Хто такий Степан Бандера?», кожен відповість, що знає, хто це. Проте розповісти щось більше багатьом буде складно. Тобто люди знають про сам факт існування Бандери, але не знають деталей його біографії. І я не була винятком. Власне, мені самій було надзвичайно цікаво відкривати цю постать для себе.

Насамперед мене вразило те, як історія повторюється, особливо сьогодні, у часи великої війни. Усі троє дітей Бандери народилися в Німеччині, росли там, відвідували місцеву школу, виховувалися в німецькому середовищі, при цьому знали, що є етнічними українцями. Вдома вони розмовляли українською, батьки вимагали, щоб діти вміли читати й писати рідною мовою. Хіба нині мало таких дітей, які через війну виїхали за кордон маленькими або вже народилися там?!

Леся рідко бачить батька, бо він журналіст і часто їздить у відрядження. Вона знає, що їхнє прізвище – Попель, а її тато – Стефан Попель. Дівчинка читає газети і постійно натрапляє на ім’я «Степан Бандера». Якщо говорити мовою сучасних дітей, то це був для неї такий собі супергерой, на якого полювали НКВД, КДБ та інші структури. Як і кожна дитина, вона хоче побачити цього загадкового Бандеру, подивитися, який він.

Вона живе життям звичайного підлітка, аж поки батька не знаходять мертвим у під’їзді. І от під час похорону дитина раптом дізнається, що її тато і є той супергерой Степан Бандера. Як це можливо? Це ж тато! Той, хто вкладав її спати, готував їсти, брав з собою в походи, перевіряв домашні завдання… Як він може бути тією легендою, про яку вона стільки чула? Власне, з цього й починається книжка. У ній Леся ставить слушні запитання: Як тато міг стати супергероєм? Яким він був у дитинстві, у підлітковому віці та юнацтві? Яким він був дорослим? Вона досліджує для себе постать батька, знайомиться зі своїм родом, дізнається історію дідуся та бабусі, яких ніколи не бачила.

Біографія Степана Бандери – трагічна, складна й надзвичайно цікава, але оскільки ми пишемо для дітей, важливо було знайти такі факти, які були б актуальними і для сучасного покоління. Наприклад, кажучи по-сучасному, в дитинстві Бандера терпіти не міг булінгу. Він ніколи сам не провокував сварок чи бійок, але якщо при ньому ображали молодших або слабших, то завжди ставав на захист. Він був неймовірно цілеспрямованою дитиною. Лідером. Попри те, що був чи не найменшим серед однолітків, блискуче грав у баскетбол, займався плаванням, катався на лижах.

Оскільки родина не мала великих статків, хлопець не біг до батька просити гроші, а заробляв сам. У школі займався репетиторством, допомагав однокласникам із навчанням за невелику плату. На уроках Степан ніколи не піднімав руку, щоби відповісти на запитання вчителя, адресоване до всього класу, але коли запитували персонально його, то завжди знав відповідь. У його характері є чимало рис, які можуть стати справжнім прикладом для сучасних дітей.

Мені страшенно сподобався один факт. Коли Леся відпочивала в таборі, тато приїхав її провідати. Вона почала скаржитися, що тут погано годують. От як би відреагували сучасні батьки, якби дитина сказала, що вона не їсть в таборі, бо їй не смакує їжа? Напевно, пішли би з’ясовувати деталі до дирекції. А С. Бандера лише промовив: «Лесю, ти про це вголос не кажи, бо подумають, що вмієш варити краще, і відправлять тебе на кухню. Так і проведеш усю відпустку біля плити, готуючи іншим». Наскільки ж мудро він зумів відреагувати на цю ситуацію! І таких історій дуже багато, і саме з них складається ця книжка.

«Моя книжка – це спрощений виклад, для дітей, проте вона стане у пригоді й багатьом дорослим, які не мають змоги читати розлогі наукові праці»

– Навколо постаті Степана Бандери досі існує чимало міфів, ретельно створених російською пропагандою. Яким Провідник постає у твоїй роботі?

– Щодо міфів, то ми й самі їх собі створюємо. Окремі дослідники, зокрема наші знані прикарпатські краєзнавці, часом пишуть таке, що волосся стає дибки. Наприклад, один відомий історик у першому розділі своєї книжки пише, що мама С. Бандери померла від раку горла, а вже через 15 сторінок, у наступному розділі, стверджує, що вона померла під час пологів. В одному місці пише, що в родині Бандер було семеро дітей, а в іншому, що шестеро. А їх насправді було восьмеро! Там дуже багато невідповідностей. І це лише в одній книжці.

Моя праця – спрощений виклад, для дітей, проте вона стане у пригоді й багатьом дорослим, які не мають часу чи змоги читати розлогі наукові твори. Наприкінці видання є список використаної літератури. Тим, хто справді хоче заглибитися в біографію Степана Бандери, щиро раджу дві роботи, які найбільш повно подають його життєпис на тлі тодішніх подій в Україні та світі, – книги Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» та Миколи Посівнича «Степан Бандера. Провідник української ідеї». Це надзвичайно якісні та добротні дослідження.

Вже коли мій рукопис готували до друку, мені до рук потрапила праця Сергія Плохія «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду». Рекомендую її кожному. Там дуже мало фактів із самої біографії Бандери, проте дуже ретельно описано історію його вбивці, роботу спецслужб з вербування людей, зокрема те, як вони «обробляли» мозок молодих людей і з них створювали найманих убивць.

– Видання розраховане на читачів молодшого та середнього шкільного віку. Як гадаєш, чи не зарано їх знайомити з життєписом легендарного Провідника ОУН?

– Абсолютно ні! Власне, для цього і започатковано серію біографічних книжок. І йдеться, повторюю, не лише про Бандеру, у цьому ж видавництві вже вийшла книжка про Симона Петлюру, а далі будуть життєписи багатьох інших видатних українців. Це той фундамент, який слід закладати в кожній дитині змалку.

– Науковим консультантом видання виступив кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. Наскільки суворим був його «історичний фільтр»?

– Видавництво само запропонувало його як наукового консультанта. Це не перша моя книжка, яку він читав ще в рукописі. Володимир зателефонував і попросив внести кілька правок, переважно невеликі уточнення. Наприклад, я дещо наплутала з послідовністю подій в розділі про Акт відновлення Української Держави, тож там потрібно було додати чіткості. Також був важливий момент щодо загибелі батька Степана – отця Андрія Бандери. Володимир порадив: «Допиши, що він імовірно похований під Ірпенем». Чому саме «імовірно»? Бо там знайшли масове поховання в’язнів Лук’янівської в’язниці, і, найпевніше, отець Андрій саме серед них. Такі деталі важливо було уточнити.

Я не історик, тому моїм завданням було опрацювати серйозні наукові джерела, вибрати з них певний фактаж і адаптувати його для дітей. Важливо було не просто викласти біографію Бандери, а й паралельно дати контекст тогочасної ситуації в країні. Це потрібно для того, щоб дитина розуміла причинно-наслідкові зв’язки: чому відбувалися ті чи інші історичні події.

«Ніколи не пропускаю нагоди поговорити з людьми, яким під 100 років. Мені вони дуже цікаві»

– У твоєму доробку є фундаментальні роботи «Моя УПА» й «Таборові діти» - спогади очевидців сталінських репресій. Чи плануєш і надалі досліджувати цю складну тематику, чи наразі відчуваєш потребу в інших жанрах і темах?

– Ідей у мене дуже багато, але я за ними просто не встигаю. Наступна книжка, яка побачить світ після цієї, уже в роботі у видавництві. Це буде казка, добра історія про святого Миколая. Ця тематика мене не відпускає.

Мені й надалі трапляються надзвичайно цікаві люди похилого віку. Занотовую їхні життєписи, хоча ще не придумала, як саме їх реалізую. Проте ніколи не пропускаю нагоди поговорити з людиною, якій під 100 років. Мені такі люди дуже цікаві.

Мене постійно запитують: «Чи буде третя книжка в серії книг-свідчень?». Можливо, і буде. Маю внутрішнє відчуття, що цикл варто завершити, і мені здається, що в ньому має бути саме три книги. Проте я точно не хочу до кінця своїх днів писати лише свідчення. Відчуваю потребу відходити від цього жанру.

– «Таборові діти» отримала несподіване продовження на сцені у виконанні вихованців «Дитячої театральної майстерні». Чи не боялася ти, що сучасним дітям буде складно осягнути добу сталінських репресій? Який відгук від маленьких акторів чи глядачів вразив тебе найсильніше?

Коли відома акторка Галина Баранкевич уперше поділилася зі мною цим задумом, я не могла збагнути, як таку тему можна поставити на сцені з дітьми. Доки не побачила все сама. Причому, ідея вистави за книжкою «Таборові діти» належала дітям, вони самі захотіли це зробити.

Постановка живе вже певний час. Деякі діти, які грали у виставі, уже перейшли у старшу групу, на їхнє місце приходять нові, вони теж долучаються до роботи, вчать монологи, досліджують долі своїх героїв. Вони розпитували, чи маю фотографії тих людей, і я їм їх показала. Згодом один хлопчик підійшов до мене і захоплено каже: «А я свого героя бачив у тролейбусі!». Для нього це стало справжньою подією, адже він побачив реальну людину, яку грає на сцені. Спершу вони сприймали цю історію просто як текст у книжці, але коли я почала пояснювати, що ці люди живуть поруч із ними – це стало для них справжнім відкриттям.

Дуже цікаво спостерігати, як юні актори на сцені проживають цей досвід, пропускають крізь себе долі «таборових дітей», як по-справжньому плачуть, бояться та радіють. Пригадую один показовий випадок. На початку вистави хлопці-глядачі сприймали першу історію з усмішками. На другій чи третій – ще щось стиха обговорювали між собою. На четвертій – уже почали кусати губи, а на п’ятій – стримувалися, аби не розплакатися. Ти просто бачиш як на твоїх очах відбувається глибока внутрішня трансформація.

– Твої книжки вражають різноплановістю, адже ти майстерно балансуєш між важкими історичними темами та дитячою літературою. Де тобі все ж таки пишеться легше і «дихається» вільніше: у світі дорослих сенсів чи в дитячій безпосередності?

– Є один момент у літературі, якого я дуже боюся і не люблю. От, буває, автор пише одну книжку, другу, третю, і нарешті якась із них «вистрілює». Тоді він починає писати наступні як під копірку і вже не може вирватися з цього замкненого кола. Напевно, саме тому я з таким ентузіазмом беруся за щось кардинально інше. Мені цікаво створювати щось зовсім нове, можливо, аби випробувати себе: зможу чи ні?

Наразі у моїй голові «крутяться» ідеї для кількох романів для дорослих. Поки що не можу дати їм лад, бо задумів багато, все між собою плутається, і в думках – справжній хаос. Не знаю, коли саме ці сюжети викристалізуються.

Також видавництво «Богдан» запропонувало написати ще одну книжку з біографічної серії. З одного боку, не хочеться знову занурюватися в цей жанр, а з іншого – пропонують таку постать, про яку я майже нічого не знаю, і це мене підкуповує. А от казки мені просто подобається створювати. Мені приносить задоволення сам процес вигадування історій.