Поет, публіцист, літературознавець, журналіст, громадський діяч Любомир СТРИНАГЛЮК – різностороння особистість, та все ж поезія у його житті займає особливу нішу, бо, на його переконання, перетворює хаос на космос і тому є потужним засобом боротьби на духовному фронті. А приводом для нашої зустрічі став вихід у світ його нової поетичної збірки «Таємні дотики», у якій, за словами письменника Степана Процюка, є чимало алегоричного, сповненого складної символіки, що не піддається профанному розумінню. Такі поезії нагадують глибокі сни, які потрясають нас, хоча ми часто не розуміємо, чим і чому…

В інтерв’ю для газети «Галичина» Л. Стринаглюк наголошує на важливості залучення читача до містерії співпереживання, очікуючи на взаємні «дотики», які сподівається отримати від поціновувачів поезії; переконує, що християнські символи – зброя в боротьбі зі злом; передбачає, що у повоєнний час зацікавлення українською літературою буде вибухово зростати, зокрема українських авторів активніше перекладатимуть, оскільки світ захоче зрозуміти душу народу, який переміг московського ведмедя, а також зізнається, що коли пише вірші, то почувається двадцятирічним.

– Пане Любомире, найперше вітаю Вас із виходом у світ нової поетичної збірки «Таємні дотики». Чому така назва і що ця книжка означає для Вас?

– Дякую за вітання! Назва книжки – це одне з моїх суб’єктивних визначень поезії. В контексті наповнення збірки назва прочитується як дотики емоційні, сугестивні, еротичні, містичні, есхатологічні, патріотичні, очевидно, й естетичні. Але також мені ходить про певну взаємність, залучення читача до містерії співпереживання, ба більше – співтворчості. Тобто я очікую на взаємні «дотики», які, сподіваюся, отримаю від поціновувачів поезії. Ще особливо хочу відзначити напрочуд вдале візуальне оформлення книжки – колажі Ніни Андрухович. І, звичайно, перфектну поліграфію видавництва Старого Лева. «Таємні дотики» – книжка знакова у моїй творчій біографії, це певний підсумок, але не завершення. Наступна збірка поезії не забариться...

– Нерідко доводилось чути, що зрілі поети «тікають» у прозу, оскільки вичерпують себе в поетичному слові, й що мало прозаїків переходять на поетичну форму висловлювання… Як Вам вдається у 50 так тонко, проникливо й естетично описувати світи любовних воєн?

– Не відчуваю, що вичерпався – навпаки. Коли звучать гармати – музи замовкають, але не в моєму випадку. Мої музи – стійкі, справжні воїни. Попри те, що біль і переживання терзають душу, таки вдається їх переплавляти в поетичні рядки. Після п’ятдесяти відчуваєш особливу цінність часу, його вже не так багато залишилося, щоб встигнути зробити в літературі те, що маєш. Щось подібне стосується світу любовних «воєн», ніколи, правда, не асоціював амурні втіхи з битвами, бо тут однаково приємно бути як переможцем, так і переможеним…

Щодо прози – не зарікаюся, хоча знаю особисто чимало видатних поетів, які так і не «втекли» у прозу. Кожен має робити те, що найкраще вдається. Повоєнний час стане вибуховим передовсім для прози. Передбачаю появу потужних романів, які стануть подіями світового рівня, бо остаточно звільнена від колишнього сателіта країна цілком здобуде культурну окремішність, а це дасть величезний поштовх для розвитку саме романного жанру. Я переконаний, що зацікавлення українською літературою буде вибухово зростати, нас активніше перекладатимуть, світ захоче зрозуміти душу народу, який переміг московського ведмедя.

– Ви нині часто почуваєтеся тим двадцятирічним поетом, що писав вірші ще на початку 1990-х?

– Вік для мене має хіба номінальне значення. Перші 50 років я прожив дуже динамічно, чимало здобув нових досвідів і пізнав нових граней своєї особистості. Я аж так «ґазував», що вистачило б комусь на ціле життя. Врешті, маю відчуття, що один вік прожив. Проте моя невтоленна спрага пізнавати нове в собі не дозволила віддатися сповна літературі, тому зараз надолужую. Коли пишу, почуваюся двадцятирічним. І також постійно сьогодні, в час повномасштабної війни, відчуваю подих відчайдушних дев’яностих років.

– На думку письменника Степана Процюка, у нас дещо здеформоване поняття патріотичної лірики чи патріотичної поезії через радянський режим, через кон’юнктурність і заробітчанство багатьох поетів. Але він звернув увагу у передмові до «Таємних дотиків», що у цій збірці такого роду вірші є живим, енергетично наповненим організмом. Як Вам вдається досягнути такої гармонійності у цій тематиці?

– Мій близький друг С. Процюк, автор проникливої передмови до «Таємних дотиків», віддавна в своїй прозі, а також у своїх відеоблогах, досліджує тему ламання української душі радянською системою. Найбільш драматично, почасти, трагічно цей злам переживали митці. Відмова коритися режиму для більшості наших культурних діячів у часи імперії зла означала смерть. Частина письменників обрала шлях компромісу. Таким чином, вони погодилися прославляти комуністичний режим і його вождів.

Цей ганебний вибір багато коштував апологетам, але й також чорною плямою ліг на українську літературну спадщину, зокрема, на патріотичну лірику. Кон’юнктурний псевдопатріотичний душок важко було витравляти у пострадянській Україні, яка десятиліттями повільно декомунізувалася. Але Майдани, війна, особливо повномасштабне вторгнення кацапів, таки спричинили незворотні тектонічні зрушення у свідомості переважної більшості українських громадян. Як галичанин, вихований у бандерівському дусі, патріотизм всотав у себе з материнським молоком, тому він і є живим, енергетично наповненим організмом, зафіксованим у поетичних формах.

– Чимало Ваших віршів наповнені релігійними символами. Вочевидь, релігійна тематика є для Вас доволі важливою?

– Віддавна досліджую релігійні символи, написав дві книжки на цю тематику. Моє зацікавлення семіотикою закономірно позначилося на поетичній творчості. Конфуцій навчав: «Світом керують знаки та символи, а не слово й не закон». Значення національних символів сьогодні для всіх нас очевидне: це питання ідентичності, врешті, виживання. Саме за синьо-жовтий стяг і тризуб, а точніше за те, що вони символізують, віддають життя українські герої. Християнські символи – зброя в боротьбі зі злом. Їх використовують при уділенні всіх Святий Тайн у Церкві, зокрема, в обрядах екзорцизму. Українці – кордоцентричні. Віру ми сприймаємо найперше серцем, а вже потім розумом. Це – таємниця нашої непохитності у боротьбі з ворогом, нашого ірраціонального героїзму, нашої самопожертви і подиву гідної єдності. Безумовно, релігійна тематика для мене важлива і визначальна.

– Поза сумнівом, що українська поезія також бере участь у боротьбі з ворогом, бо голос її йде з глибин, відображає бачення і прагнення українців у поетичному слові. Чи пишеться Вам у час російсько-української війни?

– Вже частково відповів на це питання. Додам тільки те, що поезія упорядковує і гармонізує прагнення нації. Надає розрізненим словам ударної сили, перетворює хаос на космос і тому є потужним засобом боротьби на духовному фронті, а перемога досягається не лише на полях гарячих битв – не менш важливі волонтерський, інформаційний, культурний, релігійний фронти. У гібридній війні протистояння стає поліфункціональним, отже, давати відсіч агресору має кожен на своєму місці. Тоді переможемо.

Під враженням від подій у Маріуполі написав вірш

«Азов. Маріуполь»

– Ви різнобічна особистість – поет, публіцист, літературознавець, журналіст, громадський діяч. У якій із життєвих ролей почуваєтеся найкомфортніше?

– Не сприймаю життя як роль, хоча люблю театр. Кожну зі своїх особистих граней в різні роки відточував, тепер хочу відполірувати. Багато років я займався переважно негуманітарними справами задля блага родини, чинив стосовно себе в якомусь сенсі не гуманно, але діти виросли й оцінили мої жертви. Тепер почуваюся, як гуманітарна допомога, яка нарешті приходить за адресою. Інколи важливо надати поміч самому собі й нарешті почати жити і робити так, як хочеш, як любиш і як Бог тебе сподобив.

Пропонуємо Вашій увазі два вірші з нової поетичної збірки «Таємні дотики» Любомира Стринаглюка, які автор назвав своїми улюбленими.