Поет, публіцист, літературознавець, журналіст, громадський діяч Любомир СТРИНАГЛЮК – різностороння особистість, та все ж поезія у його житті займає особливу нішу, бо, на його переконання, вона – це квінтесенція літератури, вершина мовотворчості. А приводом для нашої зустрічі став вихід у світ його нової поетичної збірки «Докричатися до живих» (Видавництво Старого Лева), яку він почав писати ще до повномасштабного вторгнення. У розмові Л. Стринаглюк поділився міркуваннями про роль митця під час війни, силу українського слова, відповідальність культури в боротьбі з ворогом і потребу демонтувати паралельні світи байдужості в суспільстві. Поет переконаний: війна – не виправдання для творчих пауз, бо коли нація напружує всі сили для боротьби зі споконвічним ворогом, митцям варто працювати з подвоєною енергією. Також він висловив сподівання, що саме цей рік стане ключовим у перебігу війни.

– Пане Любомире, назва Вашої нової книги – «Докричатися до живих». До кого Ви намагаєтеся докричатися і що найперше хочете сказати?

– «Докричатися до живих» – назва, яка прийшла до мене уві сні, за місяць до повномасштабного вторгнення. На той час уже була дописана попередня книжка «Таємні дотики». Ще восени її рукопис я переслав видавцям, і ми розпочали роботу з редагування, упорядкування, паралельно Ніна Андрухович працювала над художнім оформленням. Я з трепетом очікував появи на світ «Дотиків», які писав аж 14 років, сподівався, що улюблене «Видавництво Старого Лева» підгадає видрукувати наклад акурат до мого золотого ювілею 5 квітня, але не сталося так, як гадалося. Лютий 2022-го вніс свої корективи. Щоправда, я таки отримав єдиний унікальний сигнальний примірник з особливими дарчими підписами 5 квітня, але повний наклад був готовий аж улітку.

Отже, ще з кінця 2021 року я почав писати вірші, які склали корпус книжки «Докричатися до живих». Пригадуєте, тоді витало в повітрі передчуття вторгнення, гадаю, саме тому моя підсвідомість у сні «видала» таку назву книжки поезій. «Докричатися до живих» – назва багатозначна. Вона – про єдність мертвих, живих і ненароджених, про порятунок, про вдячність нашим захисникам, про реалії війни, про любов і самопожертву. Назва книжки також підсвічує особистісний вимір, бо в драматичні часи важливо бути почутим, невідкинутим, прийнятим.

Сьогодні багато людей зізнаються, що для них початок повномасштабного вторгнення став шоковим. Я ж, навпаки, тими днями був дуже зібраним, бо можливість і неминучість нападу Росії ми з друзями проговорили ще в 1990-х, після чеченських офензив… Війна в Україні вже декілька разів змінила свій формат. Хочу вірити, що за ці роки українці збагнули остаточно: незагроженими, живими ми будемо лише тоді, коли впаде північна імперія зла, а не лише в тому разі, коли вийдемо на свої кордони. Так, я розумію: сьогодні навіть такий розвиток подій видається фантастичним, бо ворог наступає, але маю сподівання, що саме цей рік стане ключовим у перебігу війни. Дуже прикро, що ми дозволили існування паралельних реальностей у воюючій державі. В одній проливають кров і гинуть патріоти та прості вояки, а волонтери збирають на автівки і дрони, в іншій – наживаються, крадуть і жирують деякі можновладці, а частина заможних людей давно відкупилася від мобілізації.

Стараюся уникати узагальнень, але ситуація саме так і виглядає. А є ще величезний відсоток байдужих – це третя реальність, вони поводяться так, ніби війни немає, живуть в ілюзорному світі. Ця глибоко аморальна роздвоєність-розтроєність віддаляє нашу перемогу. Треба демонтувати ці паралельні світи, треба відновити справедливість дотримання обов’язку всіх громадян перед державою, тоді й поборемо ворога. Є ще одна запорука закінчення війни: кожен громадянин нашої держави має щодня витискати по краплі з себе все російське, обираючи суто українську для спілкування, позбуваючись усіх елементів фашистської ідеології «руського міра», аж до відмови від перебування у парафіях Московської псевдоцеркви. Про це я теж хочу «докричатися».

– У Вашій поезії очевидне поєднання смутку й світла, війни й надії. Як Ви знаходите рівновагу між цими полюсами у віршах?

– Життя кожної людини – це поєднання світла й тіней. Навіть, коли це дистильоване проживання за царськими мурами, як у Будди, наприклад, то все ж страждання – непозбувні. І саме вони перетворюють принца Сіддгартху Ґаутаму на просвітленого. Кожен на цій планеті має пройти пробу, у нашій християнській свідомості – пронести свій хрест. Тому цілком природнім є поєднання смутку й радості, відчаю й надії в моїх текстах. Іноді печаль бере найвищі ноти, але хіба не в такому стані живе зараз Україна, складаючи найбільшу офіру після Другої світової?

– Чи пам’ятаєте, з якого образу або відчуття почалася ця збірка?

– Складно пригадати, з якого конкретно образу, але відчуття пам’ятаю: історичний перелом – так можна коротко його означити. В моєму розумінні творчість є процесом відповідальним і неперервним. Давно вже спостеріг, що мене цікавлять певні тематичні напрями, на які насилюю, як намистини, окремі поезії. Зараз вдається писати більше, бо є для цього сприятливі умови, передовсім енергетичні. Не доводиться віддаватися приземленим справам, як раніше, до повномасштабного вторгнення, тому регістри – високі, а отже, бажання творити не покидає. Вважаю, що саме зараз, коли нація напружує всі сили для боротьби зі споконвічним ворогом, митцям варто працювати з подвоєною енергією. Війна не може бути виправданням для творчих пауз.

– Ваші тексти метафоричні, але при цьому надзвичайно точні. Яке місце займає метафора у Вашому поетичному світогляді?

– Не помилюся, коли скажу, що метафора займає центральне місце в моїй творчості, ба більше – в моєму світогляді, світосприйманні. Люблю яскравість у всьому, але не терплю позлітковість. Метафора допомагає видобувати з копалень особистого досвіду справжнє світло краси. Люблю глибину думання і відчування. Метафора й тут стає у пригоді, бо змушує замислитися і поглиблює гаму переживань. В дитинстві я був емоційним, надміру вразливим хлопчиком. З роками ж навчився гамувати емоції, вибудував захисні панцирі, щоб менше боліли стусани реальності, виховав у собі мужність, щоб гідно тримати удари долі, але я не заперечив своє дике єство, не задушив свою внутрішню дитину, тому стримана емоційність метафори теж дуже притаманна моїй поетиці. Точність, вивіреність і композиційна стрункість – дисциплінують, це пояснює мою вірність силабо-тоніці. Стараюся, щоб слова, котрими послуговуюся, максимально точно відтворювали задум. І були влучними. Потрапляти в ціль – важливо, і в житті, і в творчості.

– Ваші вірші, сповнені болем, втратами, проте водночас – світлом і красою. Як народжується таке поєднання? Це свідомий баланс чи підсвідоме письмо?

– Живемо посеред втрат. Чимало родин переживають втрати непоправні, тому болить усьому народові. Я – українець, отже, також зболений, також у свій спосіб травмований війною, хоча, звичайно, це не можна порівнювати з реальними ранами чи каліцтвом бійців на фронті або станом цивільних, які страждають від обстрілів. Я вірю, що жертви мого народу не марні. У підсумку справедливість настане і кожен отримає своє. Сотворений світ не терпить порожнечі, і природа не ігнорує ущербність, а Господь врівноважує вселенські шальки справедливості, тому все у світах видимому й невидимому прямує до гармонії, врівноважується, вирівнюється. Живими українців робить не тільки факт біологічного існування, а й національна ідентичність з усіма її ознаками, насамперед, культурою. Покликання митців – зберегти і примножити національні коди, відтворити їх у художніх образах. Таким чином ми захищаємося культурно від московської інвазії. А також маніфестуємо, «кричимо» світові: допоможіть нам побороти споконвічного московського ворога.

– Як змінилась Ваша поезія після повномасштабного вторгнення? Чи можете писати «поза війною»?

– Єдиний правильний спосіб життя у війні – це бути тут і тепер. Не будувати наполеонівських планів, не зазирати за обрій, старатися максимально проживати саме цей день і саме цю ніч. І дякувати Богові за те, що живий. Цей спосіб життя, коли нічого не відкладаєш на потім і є найбільш продуктивним для творення. Ти ніби постійно собі пригадуєш про головне, тримаєш у фокусі справжнє своє покликання і тому повсякчас сконцентрований на єдино важливому. Це наповнює життя справжнім сенсом і відсіває все непотрібне. Про зміни поетичного дискурсу, спровоковані війною мені складно сказати. Хоча, підозрюю, вони неминучі.

– Як почуває себе українське слово сьогодні, у час війни, у час самоствердження нації?

– Українське слово і є одним із ключових елементів самоствердження нації. Тому воно бореться на своєму не менш важливому фронті. Бо сьогодні, на четвертому році війни, величезна частина українських громадян послуговується мовою ворога, ніяк не може перейти на українську. Це дуже серйозна проблема. Я вкотре хочу наголосити на ній! Ми маємо невпинно тиснути на державні структури, щоб вони не давали задню у справі пріоритетності мовної політики, у справі реальної дерусифікації. Тим часом, бачимо, що переважно досі російськомовна у побуті частина вищих державних чиновників просувають на місце мовного омбудсмена такого собі актора Завальського, котрий виказував нехіть до штрафів за порушення мовного законодавства і є повністю некомпетентним у засадах мовної політики. Роль письменників, як знавців мови, у справі її захисту і боротьби за домінування в державі – визначальна. Україномовні – це живий кордон держави. Іншими словами, Україна завершується там, де говорять чужою мовою. І це треба дуже добре всім затямити. Компромісів у цьому питані бути не може.

– Чи вважаєте Ви, що поезія може бути дією? Що вона здатна змінити?

– Поезія – квінтесенція літератури. Часто вживаю це означення. Поезія – вершина мовотворчості. В попередні століття українські письменники зберегли державу, тому їхні портрети відтворено на банкнотах нашої національної валюти. Зараз державу боронять ЗСУ, тому останнє слово – за ними. Величезна частина української поетичної спадщини присвячена темі боротьби за волю. Бо поезія надихає, мотивує і мобілізує. Отже, є тією дією, що «тіло рве до бою».