Відновлення незалежності України та вихід із підпілля Української греко-католицької церкви наприкінці минулого століття органічно та нерозривно пов’язані між собою. Без легалізації УГКЦ важко, а то й неможливо уявити відновлення нашої державності, особливо на теренах Галичини, яка, безсумнівно, відіграла в ці роки роль українського П’ємонту, звідкіля, як висловився один із відомих вітчизняних істориків, «усе тільки починалося».

У ті незабутні часи в пам’яті багатьох українців живими були спогади про довоєнне двадцятиліття польської займанщини нашого краю, коли окупаційна влада старалася стерти з народної пам’яті героїчний чин січового стрілецтва, яке за моральної підтримки нашого галицького Мойсея митрополита Андрея Шептицького зі зброєю в руках відстоювало проголошену під час «листопадового зриву» західноукраїнську державність. Саме тому спроби загнаної комуно-московитами у підпілля УГКЦ повернути собі легальний статус галичани зустріли в роки «горбачовської перестройки» не тільки із розумінням, а й із ентузіазмом. Більше того, були серед священників РПЦ і такі, що ще задовго до тієї перебудови не лише симпатизували поставленим поза законом греко-католикам, а й плідно співпрацювали з ними. Одним із таких священників був випускник Загорської духовної семінарії отець Василь ЗАВІРАЧ, який після її закінчення отримав парафію у Кінашеві та Загір’ю Кукільницькому неподалік Галича.

Отож напередодні 30-річчя відновлення нашої державності розмовляємо із отцем-мітратом УГКЦ Василем Завірачем, який ще задовго до нашої волі пов’язав свою долю із УГКЦ, а в березні 1990-го єпископ Софрон Дмитерко призначив його деканом Галицького деканату УГКЦ.

– Що спонукало Вас, отче-мітрате Василю, фактично порвати із офіційною тоді РПЦ і перейти у лоно упослідженої та загнаної в підпілля УГКЦ?

– Далекого 1980-го мене висвятили на священника і я отримав парафію у Кінашеві та Загір’ю Кукільницькому. Незадовго після цього доля, а радше провидіння Господнє звело мене із двома чудовими людьми – Василем Гринишиним та Павлом Соколовським, які, як пізніше з’ясувалося, були душпастирями нашої катакомбної Греко-католицької церкви. У вересні 1982-го я став парохом Більшівців та сусіднього Кінашева, та це аж ніяк не завадило моїм дружнім стосункам із ними, я навіть почав допомагати їм сповідати мирян.

Якось мої нові знайомі повідомили, що зі мною хоче познайомитися та поспілкуватися отець Х. Було це, здається, у лютому 1983-го. Невдовзі відбулася й наша перша зустріч, ним виявився отець Андрій Кияк. У присутності отців В. Гринишина й П. Соколовського він прямо запитав мене: «Чи довго, отче, збираєтесь валятись у московському багні? Чи, може, хочете належати до справжньої Католицької Христом заснованої церкви?». Я відповів, що хочу належати до справжньої…

Того самого дня я висповідався у о. А. Кияка і склав присягу на вірність Католицькій церкві. Після цього о. Андрій сказав, що моє спілкування з ним залишиться у таємниці. А про те, що віднині я став вірним нашої Католицької церкви, він повідомить Рим. На завершення нашого спілкування він подарував мені пам’ятний образок і сказав: «Чудовий подарунок зробили ми нині з вами, отче Василю, москалям до тисячоліття хрещення Руси-України». І додав: «Відтепер раджу вам спілкуватися у справах віри тільки з отцями В. Гринишиним та П. Соколовським. А також із о. Миколою Паснаком».

Буквально через декілька днів, у неділю, на парафії у Кінашеві до мене підійшла, на жаль, уже покійна, парафіянка Марія Перегінець і розповіла, що їй приснився сон: начебто вона вийшла вдосвіта на ґанок і почула голос: «Маріє, вернися до хати. На столі побачиш подарунок для вашого священника». На що вона відповіла, що ніякого подарунка не бачила. Тоді цей самий голос прорік: «Ти не могла його бачити, бо приніс цей подарунок ангел. На столі у тебе лежить молитовник християнської родини. Розгорни його і побачиш там Причастіє, яке передав Папа Римський для вашого священника. У руки це Причастіє не бери, збоку біля нього лежить біленька хустинка. Висип на цю хустинку Причастіє і гарно його загорни та передай у церкві вашому священникові».

Коли пані Марія переповіла мені цей віщий сон, я вкотре переконався, що зробив правильний вибір… Своєю думками я поділився з отцями Василем, Павлом та Миколою. На що о. М. Паснак сказав мені, що це вже другий випадок, коли правда відкривається нашим вірним через сон.

Завершилася ця історія на Водохреща 1999-го. Тоді знову підійшла до мене М. Перегінець і сказала: «Бачите, отче, через скільки літ сповнився мій сон». На що я відповів, що сповнився він уже того самого дня, коли вона мені про нього розповіла, але я, на жаль, не міг відкрити їй цієї таємниці.

– Чи не довідалися, бува, про цей Ваш вибір, отче, компетентні органи?

– Довідалися того ж таки 1983-го. Викликали мене на допит на тодішню вулицю Чекістів в Івано-Франківську. Здається мені, що й фотографували мене тоді, коли я виходив із помешкання о. М. Паснака в обласному центрі. Тодішній владика РПЦ Макарій, котрий дуже добре до мене ставився, якось попередив мене, аби я не заходив до отця Миколи.

– Коли саме вихід УГКЦ із підпілля на ІваноФранківщині став масовим?

– Сталося це незабутнього 1989-го. Того року мої парафіяни, як і мільйони інших галичан, перейшли у лоно батьківської Греко-Католицької церкви й відбулося моє знайомство з єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком. Завдяки й моїм скромним трудам на духовній ниві до нашої церкви перейшли віряни Більшівців, Кінашева, Нараївки, Жалиборів, Куряви й Поділля.

Незабутнім для мене був і кінець 1990-го у княжому Галичі. Там тоді відбувся Собор Православної церкви, на який завітав владика Володимир Романюк. Здається, що тоді ж і проголосували жителі цього славного давнього міста за повернення у лоно УГКЦ. 2 лютого 1990-го мене призначили парохом церкви Різдва Христового у Галичі. Уся центральна площа Галича була заповнена того дня людьми. А напередодні моєї першої Служби Божої у храмі Різдва Христового мені погрожували по телефону, що втоплять у Дністрі.

Завдяки рухівцям, які створили живий коридор, мені вдалося увійти до церкви. Влада у Галичі була тоді ще комуністичною. Тодішній голова міської ради Антон Іваночоко пропонував мені відслужити Службу Божу надворі. Та попри все я відслужив її у храмі. Коли я читав Євангеліє, до захристія (ризниці) увірвалося декілька осіб. Вони зчинили там крик. Та попри це я спокійно дочитав Євангеліє, навіть не озираючись у їх бік. Потім цих людей вивели із церкви. А вже наступної неділі на Службу Божу до нашої церкви прибув владика Павло Василик. Ми разом з отцем Петром Дутчаком співслужили йому. Це була наша перемога.

– Прошу сказати, отче-мітрате, бодай декілька слів про наше галицьке москвофільство.

– Галич, Більшівці, Залуква. Ці населені пункти були, як відомо, центром москвофільства у Галичині. У Більшівцях правив священник-москвофіл Володимир Сваричевський. У Галичі – о. Микола Винницький. У Залукві – о. Лев Лаврецький. Усі троє були, як тоді казали, твердими москвофілами. Вплив москвофілів на теренах Галицького району тривав до кінця 90-х років минулого століття.

– Пригадую, отче-мітрате, у Галичі перед церквою Різдва Христового стояв пам’ятний хрест жертвам Талергофу. Куди він подівся?

– Поставили його на пам’ять про жертви талергофського «заточенія». Так було викарбувано на ньому. Ще наприкінці 90-х я запропонував перенести цей хрест на територію православної церкви. Однак аж через сім років нам вдалося втілити мій задум у життя. Вхід до центрального входу церкви Різдва Христвого було розблоковано.

– Яке Ваше ставлення до можливого переходу УГКЦ на григоріанський календар?

– Цілком позитивне. За цим календарем уже давно відзначають релігійні свята наші краяни за кордоном. Святкують, до речі, не тільки греко-католики, а й наші православні брати, і Константинопольський Патріарх Варфоломій. І ми тут, в Україні, маємо всі перейти на цей календар, розірвавши тим самим пуповину, яка пов’язує нас із московським православієм, що століттями вірою та правдою служить московському імперіалізмові.

– Бувально місяць тому ми відзначили 20-ліття приїзду до нашої держави Папи Римського Івана-Павла ІІ. Що для Вас означав цей візит?

– Як на мене, він був знаковим. Наша тоді ще зовсім молода держава стояла, так би мовити, на цивілізаційному роздоріжжі. Саме цей візит спонукав наших можновладців у виборі між Сходом і Заходом віддати перевагу Заходу. Однак що нам із Москвою не по дорозі більшість українців, на жаль, усвідомила лише після Революції Гідності та війни на Донбасі. Що стосується мене, то я в ті червневі дні 2001 року очолював оргкомітет Івано-Франківської єпархії УГКЦ з підготовки до приїзду Івана-Павла ІІ в Україну. Доводилось тоді багато разів їздити до Києва, Львова та Зарваниці.

До речі, вірні УПЦ Московського патріархату були тоді доволі агресивно налаштовані проти візиту нашого понтифіка в Україну. У їхніх храмах молилися, щоби літак із Папою Римським на борту не долетів до України… Ступивши на українську землю Іван-Павло ІІ поцілував її та звернувся до українців їхньою рідною українською мовою. Того ж таки 2001-го відзначали 950-річчя Києво-Печерської лаври. На цей ювілей тодішній президент України Л. Кучма запросив Московського Патріарха Алексія ІІ. Але той не прибув. Не приїхав, мабуть, тому, що усвідомив очевидну річ: його візит в Україну на тлі візиту Івана-Павла ІІ виглядатиме доволі блідо. Та й не міг би він попросити в українців від імені своєї Церкви прощення за всі кривди та злодіяння, голодомори та ліквідацію УГКЦ, до яких причетні його співвітчизники…

На завершення нашої розмови з отцем-мітратом Василем Завірачем, одним зі справжніх лицарів нашої Католицької апостольської церкви, ми не могли не запитати у нього про роль та місце Народного руху України у тих вікопомних подіях кінця минулого століття. І ось що він нам відповів: «Не було б Руху – не було б нинішньої української самостійности. У переддень нашого великого свята – 30-ліття відновлення Незалежності – хочу побажати всім українцям як цього покоління, так і наступних, побудувати таку власну державу, про яку мріяли, за яку віддавали свої життя січові стрільці, вояки УПА та за яку помирають сьогодні на сході України наші захисники».